Втратив ногу ще у 2014-му: історія ветерана, який повів бійців на протезах у Карпати, щоб зібрати кошти на ЗСУ

29-річний Олександр Швецов отримав спеціальність розвідника ще до вторгнення росіян на сході України. Він не планував воювати, однак обставини привели його на фронт у квітні 2014-го.

За кілька місяців служи внаслідок ворожого обстрілу Олександр втратив ліву ногу, а за праву ще довго боролись лікарі. Він півтора року відмовлявся від протеза, але згодом відкрив свою формулу успіху у "спорідненні" з металевою кінцівкою. Чоловік зрозумів. що може багато ходити в подорожах і не заважати на дискомфорт від протеза. 

Олександр також використовував свою витривалість, щоб залучити українців до зборів для потреб військовим – ходив Від Одеси до Карпат, з Житомира у Київ. Однак найвідомішим є його похід "Не втомились" Чорногірським хребтом разом з чотирма ветеранами на протезах.

"УП.Життя" розпитала в Олександра Швецова про його шлях, відновлення, адаптацію інших ветеранів та організував наймасштабніший похід Карпатами на протезах.

"Я не мав морального права відмовитись"

До 2014-го Олександр працював продавцем-консультантом в одній з компаній Житомира. Він жив у малосімейці, яку в певний момент вирішив продати. 

Для оформлення документів на продаж нерухомості треба було надати документи з військкомату. За кілька років до того Олександр пройшов строкову службу та здобув військову спеціальність "Командир розвідвідділення".

"Комісар, що виписував мені довідку, сказав, що хлопці з моєю військовою спеціальністю дуже потрібні на сході. Можливо, він це всім говорив і таким чином "запрошував" охочих до служби. Я вагався. 

Біля мене стояли інші хлопці. І він до одного питає – ідеш? Він каже – іду, другий теж погоджується. Коли дійшла моя черга, я не мав морального права відмовитись", – згадує Олександр.

30 березня 2014 року він отримав повістку та мав з'явитися до військової частини. Його розподілили у 30-ту окрему механізовану бригаду. 

"Протягом двох тижнів нас тренували  у Миколаївській області метати бойові гранти, стріляти зі всіх видів стрілкової та гусеничної техніки. Це було ґрунтовне навчання. Ми з пацанами жартували, що з нас роблять "спецназ", – каже чоловік.

Наприкінці квітня Олександра з побратимами відправили в АТО у Луганській області. 

"Ми стояли під містом Щастя, і біля нас уже падали "гради". Командування вирішило, що потрібно знімати з цієї позиції і відправити десь на іншу локацію. Так ми опинились у Веселій Горі. Це був не те що нуль, ми називали це мінус", – розповідає ветеран.

Військові на новій локації не встигли навіть окопатись – на українській бійців сунула ворожа техніка та артилерія. На календарі був початок липня 2014-го.

"Десь через годину-півтори після початку бою щось прилетіло праворуч від мене, але чомусь постраждала ліва сторона", – каже Олександр Швецов.

Побратими відтягнули пораненого до евакуації, а далі гелікоптером доставили у харківський шпиталь.

Читайте також: "Ноги мої назад несіть". Як 24-річний військовий з потрійною ампутацією вчиться жити

"Протез півтора року стояв у ванній"

Командир Олександра за кілька тижнів до того теж отримав поранення, внаслідок якого довелось ампутувати кінцівку. Тому чоловік дуже боявся втратити ногу.

"У шпиталі до мене підійшов лікар, який оглянув кінцівки та перевіряв чутливість. Він почав колоти мою ліву ногу гострім предметом і питати, що я відчуваю. Я брехав, бо боявся ампутації. Тоді лікар попросив мене відвернутись і продовжив перевіряти чутливість, але мені було видно його рухи у віддзеркаленні у вікні. 

Врешті-решт він попросив закрити очі, і мені довелось зізнатись, що я не відчуваю ногу. Але попросив її врятувати", – згадує ветеран.

Коли Олександр відійшов від наркозу, лікар розповів йому, що довелось ампутувати кінцівку. 

"З його слів, під час операції я втратив багато крові, бо було перебито дуже багато артерій. Тож рятувати довелось життя, а не кінцівку", – розповідає він.

Потім  бійця перевели у Київський шпиталь, де продовжили рятувати праву ногу, бо вона теж була під загрозою ампутації. 

"У шпиталь приходило багато людей – і волонтерів, і просто небайдужих українців. Хтось приносив смажену картоплю чи котлети, а хтось морально приходив підтримати, анекдоти розповісти. Люди нас витягували з того депресняка, в якому ми тоді були", – згадує Олександр.

Коли ж до Швецова вперше прийшов протезист з протезом, то поранений військовий психологічно відмовився сприймати нову металеву кінцівку. Це був простий протез-трубка. 

"Коли мені виготовили протез, він у мене стояв у ванній кімнаті протягом півтора року. Я взагалі на ньому не пересувався. У мене були ходунки і машина – це давало певну мобільність. 

Про мене дізнатись волонтери і стали розпитувати про мою ходьбу на протезі.  Я їм збрехав, як лікарю перед ампутацією – сказав, що ходжу і все добре", – ділиться колишній військовий.

Пристосування до ходьби на протезі

Волонтери не повірили Олександру і запропонували йому нарешті опанувати нову кінцівку. Вони відправили його та ще 4 хлопців на протезах у Школу ходьби в Австрії. 

"Я приїхав туди на візку. Мені було 29 років, і я побачив, що бабусі й дідусі у своїх 70+ років без ніг ходять на протезах. Тоді я твердо вирішив, що у кріслі колісному сидіти більше не буду", – згадує чоловік.

Олександр також дізнався різні лайфхаки про те, як вчитися ходити на протезі. Наприклад, один з лікарів порадив придбати бігову доріжку.

"Здавалось би, для чого бігова доріжка для людини без ноги? А, виявляється, дуже потрібна річ для реабілітації. Вона має поручні і вчить не гойдатися під час ходьби", – пояснює він.

Після повернення додому Олександр почав помічати, що його знайомі відчувають сум і провину, коли спілкуються з ветераном, який втратив кінцівку. Тож він почав заводити нові знайомства і частіше виїжджати за межі свого міста, щоб вчитися ходити. 

"Одного дня мене осяяла думка, що можна вчитися ходити й за кордоном, досліджуючи нові країни та міста. Я помітив, що у подорожах відволікаюсь на те, що бачу, і не фокусуюсь на дискомфорті від протеза", – розповідає ветеран.

Згодом це відкриття переросло в ідею першого туру для військових з ампутаціями за кордоном. Її вдалось реалізувати у 2019-му.

"У мене був бусик на 18 місць. Я знайшов людину, яка забезпечила нашу подорож пальним та допомогла з бронюванням житла в Європі. Так я разом з побратимами та посестрами поїхав до  Люрда. Це містечко у Франції, де щороку збираються військові, щоб помолитися за мир.

За кілька років такі "тури" відвідали понад 500 військових зі складними пораненнями. Ми катались на квадроциклах по Синайській пустелі, вилазили на протезах на Ейфелеву вежу, ходили в Ісландії по вулканах", – згадує Олександр.

24 лютого хоронив побратимів

Ветеран каже, що до повномасштабного вторгнення не готувався – навіть машину не заправив попри нагнітання ситуації у новинах. 

Коли росіяни вторглися в Україну, Олександр спав у власному ліжку і навіть не чув перших вибухів.

"Коли вже побачив новини, то спершу вирішив їхати на заправку. Там вже була черга. Я вийшов з машини, бо не хотів сидіти всередині, і хтось мене покликав. Виявилося, що чоловік мав до мене прохання – похоронити його племінника, який загинув напередодні, бо усіх військових забрали з міста і не було кому навіть понести труну", – згадує ветеран. 

За кілька днів по повномасштабного вторгнення загинуло ще кілька побратимів Олександра. Їх усіх поховали 24 лютого на цвинтарі в Житомирі.

"Мене вразило, що багато хлопців з ветеранського руху повернулись в Україну, навіть із заробітків у Польщі чи Німеччині, щоб стати на захист держави. 

Мене попросили лишитись і забезпечувати їх усім необхідним. На початку вторгнення, коли був дефіцит тепловізорів, дронів і машин, я діставав це все для хлопців", – каже він.

Читайте також: Битва за Україну крізь покоління: історія сім'ї Мармусів, які майже століття борються за Незалежність

"Не вважаю себе волонтером, але не люблю по життю програвати"

Влітку 2022-го побратими попросили в Олександра зібрати кошти на авто на білоруський напрямок.

"Я виставив пост, що хлопцями потрібна автівка – оголосили збір. Зібрали 20 тисяч гривень, опублікував вдруге – ще близько 7 тисяч, але я не бачив сенсу публікувати це втрете. 

Я не вважаю себе волонтером, але не люблю по життю програвати. Те, що маю зробити, треба довести до кінця", – згадує ветеран.

Олександр тоді згадав про Марка з "Ліги Сміху", який організував збір на реанімобілі. Він йшов пішки з Одеси до Карпат, щоб зібрати потрібну суму.

"Я тоді подумав, що можу долати не менші дистанції, ніж людина з двома ногами. Я порахував, що для закриття збору на авто треба було 800 тисяч гривень. 

Від Одеси до Яремче було 800 км, тобто 1 метр дорівнював 1 гривні. Якщо донатили 1000 гривень, мій шлях скорочувався на 1 км. Я сподівався залучити якомога більше людей, які б скоротили мені шлях і допомогли купити авто", – пояснює він.

За майже 6 днів походу Олександр зібрав 500 тисяч. Наступило плато – люди втратили цікавість і збір призупинився. Але кожен свій день чоловік записував відео та монтував його наприкінці дня.

"Десь на 8 день я зустрів священника, який дав мені тисячу гривень. Я виклав відео і поки чистив зуби – банку заповнили. Для себе пройшов ще 10 км – на рахунок прийшло кілька тисяч гривень. 

Поки я добирався з Одеси додому – плюс мільйон.На наступний ранок – ще мільйон. Загалом вийшло 7 мільйонів, що перевищило очікування!", – каже чоловік.

Похід Чорногірським хребтом на протезах

Навесні 2023 року Олександр запланував подорож до Ісландії. Він зібрав групу з 5 хлопців з таким же рівнем ампутації (вище коліна). Вимогою була наявність закордонного паспорта, групи інвалідності, і звісно – протеза.

"Я вважаю, що люди з однаковим рівнем ампутації можуть навчити один одного. Бо, наприклад, бійці з нижчими ампутаціями або люди без обох ніг мають інший патерн кроку", – пояснює Олександр Швецов.

Група відвідала туристичні місця й маловідомі локації – гори, вулкани. 

Через кілька тижнів інша група військових з пораненнями поїхала у гори в Польщі.

"У процесі ходіння я вирішив, що можна поєднати корисне з приємним і йти на великі відстані разом з хлопцями. Я запропонував їм піший благодійний похід Чорногорським хребтом. З двох груп зголосилось п'ятеро. 

Ідея була зібрати мільярд, але у Фонді Притули запропонували реальніший збір у 10 мільйонів – по 2 мільйони на підрозділ кожного учасника", – розповідає він.

Акцію назвали "Не втомились". Гірський похід на протезах вирішили ускладнити і зробити максимально інтерактивним для донаторів. У рюкзак крім спорядження кожен учасник брав 10 кілограми піску. Вони мали скидати по 1 кілограму за кожен зібраний мільйон.

"Перші дні нам сильно заважала погода – був дощ і було слизько. Коли по такому рельєфу йдеш на протезі. потрібно постійно дивитися, куди поставити здорову ногу, а де протез. Це як гра у шахи. А крім цього за плечима ще рюкзак у 23 кг.

Найяскравіший спогад з походу – це коли ми промокли до нитки і довелось сушити речі над пальником в одній наметі. Хлопці обирали, яка річ з усіх їм треба найбільше – кофта, шкарпетки чи щось ще", – з посмішкою згадує ветеран.

Олександр розповів, що до них приєдналися ще 10 хлопців, які допомагали нести воду, провізію та зарядну станцію EcoFlow. Її взяли,  щоб живити електронні протези – 3 з 5 потребували підзарядки щовечора.

Електричний протез Анатолія Кірди не втримав навантаження і зламався просто перед Говерлою. 

Найвищу точку українських Карпат здолали 4 ветерани – Олександр Швецов, Евген Смага, Олексій Бурлаков та Денис Шеренговський. На вершині збір не закрився – на рахунку було близько 8 мільйонів, але за кілька тижнів гроші вдалося зібрати та купити обладнання для підрозділів, в яких служили ветерани.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Ампутація – точно не вирок". Історія українського ветерана, який здолав марафон на протезі