Архіпелаг тортур, або Як росіяни знущаються з українських полонених. Свідчення

"Мене били пляшкою з водою: по спині, по голові, по ногах. Робили імітацію відрізання пальців ножицями. Єдине – сказали: "Це з повагою до твого віку. А завтра, якщо будеш казати те, що казав сьогодні, ми тебе просто вб'ємо", – згадує 56-річний Олег Онишко, колишній військовий 109-ої бригади ТРО.

3 січня 2024 року Олег повернувся з 19-місячного полону в Оленівці, Таганрозі та Курську.

Він їхав 3 години автобусом до Тернополя для нашого інтерв'ю з метою свідчити: "Країна-терорист є членом Ради Безпеки ООН і вказує, що поважає міжнародне гуманітарне право".

Франко-українська журналістка Марина Кумеда та французький журналіст П'єр Алонзо опитали 13 військових, серед яких одна жінка, які провели в полоні від 1,5 до 28 місяців на окупованих територіях України та в Російській Федерації. Опитані – це солдати й офіцери різних частин: ТРО, НГУ, морської піхоти, 12-ої бригади Національної гвардії "Азов" (в/ч 3057), віком від 25 до 61 років.

Більшість потрапили в полон на "Азовсталі", деякі – пораненими. Всі, окрім пораненого, якого перевезли в лікарню, свідчать про катування та жорстоке поводження.

У статті ми передаємо свідчення українських військових про те, в яких умовах їх утримували.

З "Азовсталі" в Оленівку: вихід у полон

Приблизно 2,5 тисячі полонених виходили з "Азовсталі" з 16 до 20 травня, згідно з домовленостями з російською владою, під наглядом ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста.

"Командир "Азову" Редіс склав список вимог – 21 пункт. Можливо, 2–3 пункти були виконані, – свідчить 62-річний лікар-хірург Євген Герасименко, який прилетів до Маріуполя на гвинтокрилі й оперував на "Азовсталі". – Було близько 300 поранених, з них 52–55 не здатні до самостійного пересування".

Поранений від удару корабельної артилерії 40-річний морпіх з 503-го батальйону "Тарантул" потрапив до Донецької лікарні: мав 7 зламаних ребер, пневмоторакс, відірваний м'яз на нозі та контузію.

Він згадує: "Не було диференціації: іноді більш поранені – навіть деякі лежачі – потрапляли в Оленівку, а менш (мінімальні поранення ока) – в лікарню".

Вихід у полон відбувався нормально, згідно зі всіма свідченнями.

"Це був абсолютно цивілізований процес, виглядало як театральна вистава. Перевіряли одяг, татуювання на тілі, звання, посаду. Вони не були брутальними. Як тільки ніхто не дивився, ставало гірше", – поділився 30-річний Арсеній Федосюк, розвідник, військовий полку "Азов".

Не всі були в контакті з міжнародними спостерігачами, які мали поінформувати близьких.

"Я так розумію, що представники Червоного Хреста знімали на телефон. До нас, мене і моїх побратимів, ніхто не підходив зняти і заповнити анкети", – свідчить 38-річний пресофіцер "Азову" Артем Дубина, який виходив у 28-місячний полон із важким пораненням в обличчя і шию, втративши приблизно 20 кілограмів через виснаження організму.

У момент виходу військові "Азову" очікували "почесний полон" і обмін після 3–4 місяців фільтрації.

"Нам було важливо почути, що були певні гарантії: що нас не будуть допитувати, приміняти тортури", – каже Валерія Суботіна, 36-річна пресофіцерка "Азову", звільнена в квітні 2023-го, єдина жінка-офіцер з цієї бригади.

Олександр Деменко, 25-річний військовий 15-ої бригади оперативного призначення імені Богдана Завади, згадує: "Емоції були дуже змішані. Невеличка радість від того, що по нас більше не стріляють. Ми не знали, що нас чекає далі".

Колишня Волноваська виправна колонія № 120, розрахована на 1100 осіб, прийняла понад 2000 полонених. Опитані нарікають на брак місць і погано налагоджену логістику, малу кількість їжі та вечері о 3-ій ранку.

Євген Герасименко каже з усмішкою: "Я в любих випадках бачу позитивні моменти. На прийом їжі давалось 2 хвилини. Крупа пшенична просто заливається кип'ятком. Каші було 6–7 ложок. Вона була така гарячуща, що обпікали собі рота. В кінці хліб запихували. Наглядачі зупиняли і заставляли присідати, поки не доїмо. Всі пересування відбувались бігом – спортивних з нас робили".

30-річний Арсеній Федосюк, розвідник, військовий полку "Азов", згадує про "постійне відчуття голоду: "Я думаю, що було 500 калорій в день, якщо об'єднати всі прийоми їжі. Каша низької якості, з камінням, сміттям, але все одно кожну порцію з'їдали".

Арсеній втратив 10 кілограмів ваги за 7 місяців і після повернення важив 62 кілограми.

27-річний офіцер "Азову" Анатолій Міхеєв пам'ятає: "Пожежна машина набирала воду з річки, і цю воду з тванню давали пити. Ми її пили, бо треба було якось вижити".

33-річний реаніматор медичної служби Олександр Демченко, який до полону важив 120 кілограмів, провів в Оленівці 127 днів і в день обміну 21 вересня важив лише 64 кілограми.

Перший контакт із пенітенціарною системою без міжнародного нагляду приніс нове усвідомлення, каже 30-річний військовий з позивним "Роджер" з ССО "Азов": "Почали роздівати. І для мене це був перший переламний момент, коли я, чоловік, стою на вулиці голий, без трусів, перед якимись іншими людьми".

Анатолій Міхеєв підтверджує: "Нас повели на так званий допит до представників ФСБ. Я так розумію, що були домовленості нас не чіпати на початку. Нас могли трохи вдарити, бо ніякого Червоного Хреста немає і з нами можуть робити будь-що".

У бараках, розрахованих на 60–80 людей, розмістили 300–400. Місць не вистачало, і багато хто спав на піддонах, на підлозі, в туалеті, на вулиці в межах барака.

Олександр Демченко уточнює: "Позабирали всі золоті прикраси, гроші, часи, одяг гарний тактичний, берці – все, що їм подобалось. Якось годин 4–6 сиділи на плацу повністю роздіті, поки вони шукали телефони".

Військових "Азову" перевели в окремі бараки і встановили спеціальний режим, згадує лікар-хірург Євген Герасименко: "Якщо нас виводили на прийом їжі, супроводжуючих було 8–10, якщо "Азов" – виводили всі зміни ФСІНа (Федеральна служба виконання покарань), собак. Людей 30 супроводжувало людей 300. Водили тижні два, а потім, мабуть, надоїло, і далі носили їжу в бараки. Вони взагалі не виходили".

Для деяких допити розпочались одразу, зокрема для Валерії Суботіної – вже наступного дня. Валерію, чоловік якої загинув під час захисту "Азовсталі", не били в Оленівці, але застосовували специфічні методи впливу:

"Намагались плутати думки. Розповідали, що чоловік не загинув – просто виїхав за кордон, що мене в Україні ніхто не чекає. Я поверталась до камери і питала дівчат-медиків, чи хтось справді бачив його обличчя. До того ж тобі не дають спати, бо гучно вмикають російську музику. Ти потихеньку починаєш сходити з розуму".

На допитах у Валерії вимагали зізнатися в убивствах мирного населення та дати інтерв'ю для російської преси. Це практика, про яку згадували й інші.

"Вони хотіли, щоб ти говорив те, що хочуть вони. Я була в шоці, коли вони почали говорити, що це ми агресори, ми збирались напасти на Росію", – пригадує Суботіна.

Після одного з таких допитів Валерію покарали, відправивши на 41 день у душогубку із більш суворими умовами: 6-та камера в ДІЗО (дисциплінарний ізолятор) розміром 2 на 3 метри, розрахована на 2 людини, в якій перебували 12 жінок, зокрема 70-річна волонтерка-медикиня з позивним "Хрещена".

Після перевезення в Москву командирів "Азову" почались постійні перевірки і жорстокість на допитах, каже пресофіцер "Азову" Артем Дубина:

"З'явились моменти катування (погрози вбити, прив'язування за різні частини тіла до мотузки, зокрема і за геніталії, і натягування), почали забирати на допити, де використовували фізичний вплив".

У ДІЗО, згадує Валерія, якщо не всі зазнали катувань фізично, то точно були свідками:

"Другий поверх ДІЗО – це камери, куди приводили хлопців і карали – забивали, по суті. Ми все чули. Дівчата не могли витримати і втрачали свідомість від криків хлопців. Били у двері, не знали, як привернути до себе увагу, щоб їх перестали бити. Деяких дівчат примушували вимивати камери від крові. В один із днів ми бачили, як виносили мертвого хлопця, в нього були розплющені очі".

Підрив Оленівки

У кінці липня з трьох бараків азовців зібрали людей для переселення в колишній виробничий цех колонії, де нашвидкуруч облаштували новий барак. 52-річний артилерист Геннадій Харченко згадує: "Нам пояснювали, що має відбуватись ремонт. Були відібрані хлопці з кожного бараку – а якби був ремонт, переселили би весь барак".

У ньому були правила, відмінні від інших бараків: заборона виходити з приміщення після відбою о 22 годині, дивитись, як проводили роботи.

Геннадій дивується, як всі заснули до півночі з 28 на 29 липня 2022-го перед вибухом, на відміну від попередніх днів:

"Більшість хлопців прокинулись лише після першого вибуху, але були і такі, що після другого. Була дуже висока температура, вогонь і – що вразило – велика кількість жертв одночасно. Як артилерист я неодноразово переконувався, що коли снаряд влучає у велике скупчення – є багато поранених і набагато менше вбитих. Тут було навпаки – майже всі хлопці загинули одночасно, а поранених було значно менше".

У Геннадія були осколкові поранення й опіки 2-го ступеня.

Азовці з інших бараків хотіли надати медичну допомогу, але їм не дозволяли впродовж кількох годин. Поранені розривали на собі одяг для перев'язування.

"Через те, що не надавалась допомога, кілька хлопців померли", – пригадує Геннадій. Зранку поранених почали вивозити вантажівками.

Анатолій Міхеєв з сусіднього барака згадує: "Ми почули крики. Коли людина заживо горить, і в неї відірвана кінцівка, і кричить не одна людина, не десять, а сто – це фільм жахів".

Анатолій говорить про "терористичну атаку", в якій "людей просто знищили", і сподівається на увагу міжнародної спільноти: "У мене там загинув мій найкращий друг – Сергій Петренко".

Російська влада звинуватила українську сторону в обстрілі ракетою HIMARS. Утім, Артем Дубина вказує на використання їхніх бараків для прикриття під час обстрілів українських позицій з "Градів", і наполягає, що жодної відповіді українців не було. Він, Анатолій Міхеєв, і інші азовці в сусідніх бараках не чули звуку прильотів.

Геннадій повернувся в барак оглянути його: "Все вщент вигоріло, але воронок не було. Нам потім показували сюжети російської пропаганди – на місці, де начебто були знайдені уламки HIMARS, не було нічого. Це я сам бачив і можу присягнутись. Вони з'явились там пізніше".

5 січня 2023 року генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш розпустив місію зі встановлення фактів щодо вибуху в Оленівській колонії, створену 3 серпня 2022-го. Своє рішення він пояснив відсутністю можливостей для розгортання місії.

Розслідування Associated Press, Kyiv Independent та ООН вказують на організацію вибуху Росією. Понад 50 полонених загинули, менш як 30 повернулись з полону, в якому перебувають решта зі 130 поранених у вибуху.

Таганрог: "Добро пожаловать в ад"

З Оленівки полонених етапували в інші місця на окупованих територіях і в Російську Федерацію. Анатолія Міхеєва перевезли в тюрму, відому найжорстокішими умовами – СІЗО Таганрогу № 2:

"Приїхали представники ФСБ і кажуть. "Ну що, хлопці, готові їхати додому?". Нас саджають в автозаки, зав'язують дуже сильно руки, надягають на голову мішок, зав'язують скотчем. Потім залишались синяки під очима, носи передавлені, пальці не функціонували і місяцями відходили".

Артем Дубина пригадує розсипаний щебінь на підлозі і специфічний спосіб перевезення азовців: "Перший сідає [на підлогу], руки зав'язані, наступний сідає перед ним – йому перекидають руки на шию, щоб утримувати. Так нас везли цілий день до Таганрога".

"Добро пожаловать в ад", – почув Олег Онишко, прибувши сюди 24 травня.

"Тиждень в Таганрозі підсумовує всі ті жахи, які відбуваються взагалі в полоні", – каже Олександр Деменко, який один тиждень з 20-місячного полону провів там.

Жорстокі умови утримання почались з прийомки. Анатолій Міхеєв згадує: "Зрозуміли, що приїхали не на обмін, бо почули гімн РФ. Відкривається тент камаза, чуємо гуркіт собак: "Давайте єтіх під*ров доставайте оттуда. А что, это "Азов" приехал? Щас мы с ними, б*ядь, разберемся".

"Нас повикидали, як сміття, з камаза – падаєш на підлогу, тебе починають бити палками, ногами, електрошокерами і змушують стати в групку. Мали стояти притиснувшись один до одного, тримаючи руки над головою кілька годин. Руки затікають, падають – б'ють ще сильніше. Тим, хто скраю, діставалось більше. Мені дуже не пощастило – я довго був у крайніх, – каже Артем Дубина, який прибув у Таганрог 26 вересня 2022-го. – Тим, хто втрачали свідомість, викликали, як вони це називали, медика – він бив людину електрошокером, поки та не приходила до тями і не ставала назад".

Пересуватись треба було плазом або нагнувшись літерою Г, голову донизу, руки позаду і дивитись собі під ноги. У душі використовували поліцейський електрошокер, що призводить до судом і залишає опіки.

Артем згадує: "Треба було дуже швидко роздітись (били, якщо зачепився), помитись і вийти оголеним в місце, де видають тюремну робу. Не дають часу, щоб витертись. Треба дуже швидко одягтись – а тіло мокре, і одяг не одягається. Вперше кийком отримав у груди і по голові (кров потекла), бо я повільно одягався".

Анатолій Міхеєв спішив одягтися, в що кинуть: "Я півтора року ходив у 43 розмірі взуття замість 46-го".

Валерія Суботіна також згадує: "Тебе гонять і б'ють всі, хто стоять в цих коридорах, палкою, рукою. Б'ють сильно, але ти на адреналіні і ще не сильно відчуваєш. Завели в кабінет, змусили роздягтись догола. Б'ють по грудях, по попі. Принижують. Кидають труси велетенського розміру. Вони спадають, ти намагаєшся якось притримувати їх в позі – тіло дуже зігнуте, руки підняти. Називають "сука азовська", "проститутка".

Новий режим містив багато правил, за порушення яких карали.

"Ходити треба було, тримаючи руки за спиною і зігнутими на 90 градусів. Дивитись на працівників колонії і розмовляти без команди не можна. Якщо підіймаєш голову, одразу отримуєш дерев'яним молотком по спині", – каже Олег Онишко.

"Маємо за все, навіть за удари казати "спасибо РФ", – згадує Валерія Суботіна.

До співробітників ФСІН (Федеральна служба виконання покарань) військовополонені мають звертатись "гражданин начальник".

Артем Дубина після удару молотом сказав: "Гражданин начальник, разрешите взять с собой одежду, одеться позже".

"Як тільки двері в камеру відчиняються – треба ставати в цю позу. Всі пересування – тільки так. Не можна стояти прямо – це карається дуже суворо", – додає Артем.

"Годували нас так, щоб ми просто не померли з голоду. Їжа давалась в одній мисці, ложок не давали, треба було пити або вигрібати хлібом. Лушпиння від гречки, запарене окропом – ми називали це "тина болотна", – каже Олег Онишко.

"Роджер" згадує хліб, порізаний на різного розміру шмати, що викликало сварки: "В камері між собою домовлялись і мінялись по днях: сьогодні мені – горбушку, завтра – тобі. Їжу дєжурний розділяв порівну".

На полонених здійснювався постійний пропагандистський тиск – необхідно було знати і на вимогу розповідати вірш "Простите нас, родные россияне", значення російського герба і прапора, повноваження президента і текст російського гімну. За помилки карали.

Як і в багатьох інших установах, двічі на день перевірка була нагодою познущатися і влаштувати побиття.

Анатолій Міхеєв згадує: "Відкривається сусідня камера, чуємо: "Шлюхи, суки, проститутки, пи*арасы, на выход". Ми розуміємо, що зараз б'ють їх. Через декілька хвилин будуть бити нас".

При перевірці черговий доповідає про стан камери, всіх виводять у коридор. Наглядачі оглядають камеру і простукують молотками ліжка. Далі проходить огляд кожного ув'язненого.

"Стаєш до стіни, вивертаєш руки, голову опускаєш, ноги ставиш якомога ширше – під час цих оглядів полонених постійно б'ють", – каже Артем Дубина.

Валерія згадує: "Поки ти сідаєш вже майже на шпагат, ти падаєш. Дівчата плакали. Ноги у тебе сині, бо тебе постійно б'ють берцями".

Били так, каже Анатолій Міхеєв, "що відпадає плитка, як у фільмі з Джекі Чаном".

"Потім відходить адреналін, і в тебе починає боліти голова, бо об стінку твоєю головою били, ти починаєш в туалет ходити кров'ю. Три ребра зламали. Я на лівому боці тільки міг спати. Якщо чесно, то вже жити навіть не хочеться після цього", – пригадує Міхеєв.

Роджер згадує про перевірки в камерах так: "Ми лежали, як килими, і по нас ходили". У Валерії в камері знайшли маленький гвіздок, можливо з підлоги: "Покарали тим, що вставили його кожній в руку".

Били і поранених, згадує Анатолій Міхеєв про побратима в камері з кульовим пораненням через ніс: "Йому було дуже важко їсти, нічого не відчував на ту сторону. Спати нормально не міг. Задихався. Око не бачило. Його теж били за те, що він зі снайперської групи, хоч в нього струс мозку".

Анатолій понад 15 разів у полоні був на допитах: "Тільки 2–3 рази мені пощастило потрапити на інспектора, який з мене не знущався. Все інше це були тортури, побиття. Обливали холодною водою, потім били руки шокером. Підв'язували за руки, за ноги на палку хвилин на 10–15: "Хочешь, мы тебя на мопеде покатаем?" – і починають бити по нирках і ребрах. Потім садять на стілець, зв'язують і починають бити шокером. Я пару раз втрачав свідомість, а у свідомість приводять шокером. Вдягають пакет на голову і роблять так зване удушення – цигарки туди задували".

Артем Дубина згадує також "голки під нігті". Валерію Суботіну били і вимагали визнання злочинів, роздягали догола, погрожували зґвалтувати і в разі вагітності залишити в Росії. Пізніше намагалися вмовити залишитися, щоб "публічно заявити, що офіцер "Азову" залишився" – пропонували посаду "ректором університету, де вчилась" у Маріуполі.

"Після таких допитів ми на підлозі ховали шматки скла [від розбитих камер відеоспостереження] на випадок, якщо почне відбуватись, що вони говорять", – додає вона.

56-річний Олег Онишко зазначає, що його били співробітники служби виконання покарань ФСІН, яких називали "псіни": "Мене били пляшкою з водою: по спині, по голові, по ногах. Робили імітацію відрізання пальців ножицями. Єдине – сказали: "Це з повагою до твого віку, а завтра, якщо будеш казати те, що казав сьогодні, ми тебе просто вб'єм".

Арсеній Федосюк згадує свої допити: "Перший день був повністю присвячений тортурам. Коли я прийшов в обідню перерву в камеру, на одній нозі була суцільна гематома. Побої металопластиковою трубою продовжились після паузи на обід. Вони не ламають кісток, б'ють по м'язах. 10 ударів в ногу, 10 ударів у потилицю".

Арсенія били три дні поспіль і вимагали свідчити у кримінальних провадженнях проти побратимів: "У перший день мене побили так, що вони навіть трохи злякалися. Кілька разів я втрачав свідомість, не міг говорити через побиття в потилицю. Я ледве міг дихати. Це було кілька кроків до смерті, а вони не хотіли, щоб я помер. Коли хтось помирає в полоні, це не є великою проблемою, але це все одно проблема для адміністрації. Можливо, вони втратять премію. Потрібно робити паперову роботу".

Окрім заборони говорити українською, Артема Дубину за українську букву Г довго били по голові, в обличчя, щоб більше таку букву не використовував – "в русском языке есть только мягкая буква Г".

"Били так, що весь наступний допит я будував без жодної літери г. Ставили шокер на повну потужність, щоб залишались опіки, які не сходили багато місяців", – додає Артем Дубина.

У Артема на спині залишились шрами.

Росіяни принижували полонених у різний спосіб.

"Стрижуть, потім зупиняються, мабуть, щоб ми максимально по-уродськи виглядали. Голили теж так", – каже Роджер.

Називали "смердючі українки", пам'ятає Валерія Суботіна: "Ти постійно мокрий, потний, а в душ водять раз на один або на два тижні на 5 хвилин і постійно сварять. Коли нас перевіряють, нам задирають штанини, і якщо волосся на ногах росте, тобі кажуть вирвати його руками, тому що їм бридко на нас дивитись. Це постійне підкреслювання, що вони люди, а ми тварини, що воняють, погано виглядають, старі, страшні. Якщо заплітаєш волосся, тебе карають, що ти заплітаєш брудне жирне волосся. Правильної відповіді нема. Тебе постійно карають, і ти відчуваєш постійну загрозу, що тебе поб'ють".

Архіпелаг

За свідченнями багатьох колишніх полонених, кілька місць вирізняються жорстокішим поводженням, хоча його елементи присутні всюди. Між собою пізніше полонені назвали ці місця "таборами смерті".

Олександра Тетерятникова після кількох днів у Оленівці разом із 200 людьми етапували в СІЗО № 2 міста Рязьк Рязанської області. На прийомці їх змусили стояти і пересуватись навколішки, коліна від цього стирались.

Анатолія Міхеєва після 15 місяців у Таганрозі етапували в грудні 2023 в Кіровську колонію № 33 на окупованих територіях.

"Поставили всіх на коліна в снігу, кричать: "Офицеры есть? Цього пи*араса без очереди". Мене одразу товкають у спину, я падаю на коліна, тягнуть за ногу, я падаю, один наступає мені на руку, другий – на іншу. Далі я нічого не пам'ятаю. Мене почали бити палками, і я відрубився", – пригадує Анатолій Міхеєв.

Тут знову йому ламали ребра.

На допитах, окрім військової інформації, медика Олександра Демченка розпитували про кастрації, пересадки органів і біолабораторії. Валерія Суботіна згадує, як нав'язливо шукали жінку-снайпера, бачили шрами на ногах при частих роздяганнях і фотографуваннях, а "будь-який шрам для них значить, що ти виконував бойове завдання, хоча майже у всіх з "Азовсталі" були поранення".

Олег Онишко, як і інші, відмічають різницю в поведінці різних силовиків: "В Курську працівники слідчого комітету і ФСБшники ставились по-людськи, навіть давали хлопцям закурити. А ФСІНівці постійно били. У мене були відбиті нирки, побиті ноги так, що ледь пересувався, суцільний синець".

За півтора року в цій тюрмі Олег "бачив тільки двох, які людяно ставились до полонених". Один спецпризначенець перед банею приніс мило, зубні щітки, пасту, і дав 10 хвилин замість 30 секунд. Ще один не дозволив бити, сказавши: "Ви можете знущатися з них тільки тому, що вони не можуть дати відсіч. Ви захищені законом, а вони – ні".

У Камишині Волгоградської області Артем Дубина згадує постійне відеоспостереження: "Не можна вставати більше однієї людини – якщо комусь потрібно в туалет, не можна, щоб інша людина стояла. По камері ходити заборонено. Якщо щось робили не за правилами – одразу дзвонили по домофонах і частіше за все це закінчувалось додатковим побиттям в бані. Або виводили в приміщення, де немає камери, і там проводили побиття".

Світло вночі не вимикалось.

Анатолій Міхеєв: "У нас опухали ноги від голоду, нестачі білка і інших мікроелементів". Від поганої якості їжі і недопеченого хліба у полонених постійні діареї та проблеми зі шлунком.

Олег Онишко: "В Курську вже давали 3 шматки хліба (2 чорних і 1 білий), бо в Таганрозі – 2. На сніданок – каша, половина білого хліба і чай без цукру. Обід – російські щі без засмажки і приправ – лише капуста і лушпиння від картоплі. Макарони або каша без жиру. Ледь солодкий кисіль і шмат чорного хліба. На вечерю зазвичай була кисла капуста, чай і пів шматка білого хліба".

Олександр Деменко згадує, як пили воду з опаришами в Горлівці.

"Улюблене катування у них було музикою. В коридорі був програвач із флешкою на годину, яка крутилась протягом 16 годин. На ній гімн Росії, "День перемоги", "Дядя Вова, мы с тобой" – ці три пісні ми мали співати, як тільки заграє. За ці півтора року в Курську я зненавидів Висоцького і Цоя", – згадує Олег Онишко.

Душі в різних місцях були від одного на тиждень і рідше. Бракувало зубних щіток.

"Про зубну пасту взагалі мовчу. Туалетної бумаги не було. Ми користувались водою. У нас весь час були воші, клопи, чесотка. Чесотка – це найзліше, що може бути. Коли яйця вилуплюються, дуже чешеться шкіра: ти не можеш спати – у мене був розчесаний живіт, ноги, – розповідає Олександр Деменко про Горлівку, згадуючи, що "лікувались водою і милом, сподіваючись, що воно висушить загоєння". Один із побратимів Деменка так і помер від гангрени після розчесаної ранки.

Медична допомога була майже відсутня. Олег Онишко, в якого на нозі залишились шрами від корости, мав приступи хронічного бронхіту:

"Я звернувся один раз з "Я задихаюся" – камера за це постраждала. Скатали матраци, ковдри, подушки на плече – і вибігаєш з камери. Бігали 4 рази. Потім працівник ФСІН спитав: "Ну що, задишка вже пройшла?".

Він також згадує, що за півтора року в Курську прогулянка була один раз через підозру туберкульозу, хоча кримінальних засуджених виводили двічі на день і дозволяли ходити прямо.

Полонені бажали працювати і мати можливість рухатись, хоча іноді робота була виснажливою чи навіть непотрібною.

Валерія Суботіна виконувала тяжкі зміни в пекарні Оленівки по 8 годин із важким обладнанням, від якого німіли і обпікались пальці, але "це була можливість бачити вулицю вперше за довгий час".

Анатолій Міхеєв згадує, як у Кіровській колонії № 33 при температурі -20 "викорчовували пеньки", "копали землю" і "тягали залізні рейки" в легкому одязі, а, дивлячись на його опухлий відморожений ніс і мочки вух, наглядачі називали його "алкашем".

"Були і корисні речі: хлопці готували їсти, робили вироби з дерева, лагодили і заскльовували, ставили лавочки", – додає він.

В Каменськ-Шахтинському майор, який прискіпувався до Роджера, перешкоджав йому виходити на роботу, вважаючи загрозою для наглядачів. Цей же майор, побачивши, як на кухні полонені ховали рештки хліба в пакет з молока для побратимів, що працювали на смітті, змусив їх два тижні "їсти остатки їжі з бочки з помоїв, кості сельодки сирої. Майор стояв біля них, кайфував і кричав: "Наедаетесь, ганд*ны?".

Олегу Онишку в Курській колонії дали можливість написати листа, але дружина листа не отримала. Відповіді від рідних багато хто не отримав.

"Щоб отримати листа, той, кому прийшов лист, мав виконати певні дії: відтискався від полу, присідав, співав, декламував вірші. Просто так листа нікому не віддавали", – каже він.

Анатолій Міхеєв згадує, що в Кіровській колонії повністю постригли і побрили волосся на ногах і на руках, і додали "за те, що ви азовці – ще і брови вам збриємо". Свідчення багатьох вказують на більшу жорстокість до тих полонених, кого вважали більш професійними та ефективними – бійців "Азову", морських піхотинців, контрактників, а також до полонених, що виказують патріотичну поведінку (через мову, тату, висловлювання).

Артем Дубина вказує, що в Камишині били за татуювання "язичницьких богів, малюнки, за хрести", і як один російський спецпризначенець підійшов до полоненого і показав своє тату коловрату, за яке українців били. В його камері побратима з символікою "Азову" змусили стирати тату камінчиком і рушником. Тризуб на тілі Валерії інтерпретували як фашистський знак.

"В Камишині для удушення використовували джгут Есмарха. Доходило до того, що людина вже починає хрипіти, дригати ногами, близька до смерті. Були синці на всю шию, – згадує Артем Дубина. – Під час допитів тут використовувався тапік (радянський польовий телефон): "Коли його включають, відчуття, що всі кістки ламаються, а м'язи розриваються. Я на такому допиті бився головою об підлогу, щоб хоч якось перебити той біль. В очах були розірвані капіляри, все було в крові. Це проходять всі".

Кримінальні засуджені часто обслуговували військовополонених: на кухні, під час реєстрації та гоління, і іноді принижували, згадує Артем, якого вдарили кілька разів.

Жорстокими умовами вирізняються умови утримання в республіці Мордовія. Олександр Тетерятников провів 11 місяців у колонії № 10.

47-річний водій швидкої 61-го воєнного госпіталю згадує діда, героя Радянського Союзу, батька, який пережив блокаду Ленінграду, говорить російською, перемішуючи українські слова, стримує сльози і продовжує розповідь про "632 дні полону, які не забудеш ніколи", з яких ця колонія виявилась найгіршою.

"Все было то же самое, что в Ряжске, но в 100 раз хуже, – каже Олександр. – На прийомці треба було біжати, імітуючи "пчёлку, трактора, мотоцикл". Наступного дня "начался сущий ад".

Щоранку їх виводили в коридор і били всіх, незважаючи на вік чи травми: "Если ты где-то ещё украинское слово своё родное вымолвишь, то вообще ужас. Били за то, что мы не знаем гимн России, русский язык (таких много было), били за то, что ты контрактник, за то, что у нас зарплата больше. Их обижало то, что мы хотим жить лучше".

Протягом 9 місяців з 6-ої до 22-ої потрібно було стояти, і заборонено навіть шепотіти: "Первые 2 месяца нельзя было даже голову почесать. Если камера увидит, то выводят на коридор и бьют всю камеру".

Полонені мали знати на пам'ять гімн Росії і його розмір ("649 букв, 115 слов"). Змінний одяг дали за пів року. На допитах змушували взяти на себе вбивство цивільних і вибили 4 зуби. На перевірках ходили завжди в балаклавах і з собаками, які кусали за ноги, сідниці.

Баня була холодною водою майже без мила, і "били за то, что ты воняешь". Воду давали пити за розкладом. Туалет – за дозволом. Медична допомога зводилась до мінімуму. Олександр згадує: коли наважуєшся просити ліки, висовуєш руку у відкриті двері : "Если доктор не в настроении, то зажимается твоя рука, и бьют до тех пор, пока не скажешь: "Уже не болит. Спасибо".

За свідченнями одного опитаного, в Таганрозі та Камишині погрожували і починали втілювали сексуальне насилля. В Таганрозі використовували твердий предмет і погрожували просунути його далі, в Камишині погрожували вставити апарат в анальний отвір і задути будівельну піну.

Усі колишні полонені повертаються з полону, втративши багато ваги. Анатолій Міхеєв втратив 31 кілограм м'язової маси – після повернення з полону він важив 57 кілограмів. Олександр Демченко втратив 47 кілограмів. Олександр Тетерятніков – 50 кілограмів.

Окрім цього, полонені мають проблеми з травною системою, цистити, зіпсовані зуби. У них відмічають психологічні проблеми, через які складно знайти роботу і псуються стосунки з рідними: панічні атаки, розлади в харчовій і сексуальній поведінці.

Валерія Суботіна повернулась із зором в 20% одного ока і долучилась до створення хабу для підтримки військових, що повернулись з полону.

Цілеспрямована політика

47-річний журналіст і правозахисник Максим Буткевич пробув у полоні 27 місяців. На одному з допитів йому заявили, що його засудять: "Нам не проблема знайти, у чому вас звинуватити". Максима засудили до 13 років за насильство над цивільними.

Артилерист "Азову" Геннадій Харченко в Донецькому СІЗО був засуджений до 24 років за руйнування приватних домівок і легкі тілесні ушкодження цивільного населення, а за виступ із протестом після вироку отримав додатковий рік засудження. І вже на наступний день був викликаний на новий допит.

Зізнання в злочинах проти цивільних, мародерстві та руйнуваннях Маріуполя вимагали на допитах під тортурами і в інших опитаних.

Максим Буткевич, спостерігаючи за умовами полону зсередини, вважає, що російська сторона не просто "порушує загальні конвенції тут і там. Вони повністю підривають і роблять міжнародне гуманітарне право марним і неіснуючим".

За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з початку вторгнення з російських місць утримання звільнено 4131 особу – військових і цивільних полонених.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) в Україні на основі опитування 174 військовополонених з березня 2023 року по серпень 2024 року вказує, що "російська влада піддає українських військовополонених широкомасштабним і систематичним катуванням і жорстокому поводженню". Про це надали свідчення 169 із 174 опитаних.

Незважаючи на деякі відмінності в умовах утримання, "тимчасові покращення, пов'язані, зокрема, з візитами високопосадовців або після наказу адміністрації установи", спікер УВКПЛ в Україні у відповідь на запит підтвердив, що "загалом ситуація не покращилась".

Речник Координаційного штабу Петро Яценко вважає систему поводження з військовополоненими частиною державної політики:

"Російська пропаганда зображує українців як нацистів, розпалюючи ненависть, яка просочується до тюремних наглядачів. Російська пропаганда була ініційована російським урядом, російська вертикаль влади доносить накази до нижчих рівнів. Хоча нам бракує прямих доказів офіційних наказів про жорстоке поводження, значна поширеність катувань свідчить про цілеспрямовану політику".

Максим Буткевич погоджується: "Були надані інструкції, комусь це подобалося, комусь – ні. Спеціальна група запустила конвеєр фабрикування кримінальних справ. Очевидно, що вони діяли за вказівкою і були створені для повторення сталінських практик. У сусідній Полтавській області в 1938 році заарештували мого прадіда, звинуватили у шпигунстві, під тортурами вибили зізнання, а потім розстріляли як ворога народу. Він був реабілітований, і я читав його справу. Через 80 років у сусідній області мені висунули подібне звинувачення під тортурами, хоча я був "лише" засуджений до 13 років, а не розстріляний. Той самий механізм продовжує діяти, а це означає, що не існує жодних гарантій, які б поклали край цій практиці".

Дослідження було здійснено за підтримки гранту німецького фонду N-Ost, що фінансується Європейським Союзом.

Частина інтерв'ю були організовані за допомогою Army Inform.

Інтерв'ю були проведені за участю П'єра Алонзо.