"Я пам'ятаю запах згорілих тіл і скловату, яка сиплеться на тіло, наче тисяча голок". Історія азовця "Крафта", який вижив у теракті в Оленівці

"Напевно, найбільше я пам’ятаю запах. Незрозумілий, аж якийсь отруйний запах диму, згорілих тіл", – так 23-річний азовець "Крафт" пригадує ніч, яку пережив 2 роки тому.

Він взяв собі позивний "Крафт" на честь улюбленої гри Minecraft. Свій 20-й день народження відсвяткував на курсі молодого бійця, 21-й – на полігоні, 22-й – в полоні, а 23-й – у Кремінських лісах. Юний азовець встиг пережити надскладні бої у Маріуполі, теракт в Оленівці й тяжке поранення.

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року Росія підірвала так званий "барак 200", куди навмисно перевели 193 полонених азовців. 53 з них – загинули.

За два роки після кривавого злочину ніхто з окупантів не був покараний. Доля багатьох вцілілих, які перебувають у полоні, – невідома.

"Крафту" відносно пощастило, адже він вижив і повернувся додому в рамках "великого обміну" 21 вересня 2022 року. За кілька місяців чоловік повернувся у стрій та став оператором БПЛА.

"Крафт" розповів "Українській правді. Життя" про теракт у "бараку 200" та життя після вибуху. Далі – його пряма мова.

"У мене були плани щодо самостійного виходу з "Азовсталі"

До військової служби я був студентом, навчався спочатку на кібербезпеці, потім на телекомунікаціях та радіотехніці. У 2020 році зрозумів, що згодом щось почнеться, і спочатку пішов на військову кафедру, але побачивши тих майорів, вирішив піти в "Азов". У мене були там друзі, я потрапив до класних командирів.

Оборона Маріуполя для мене почалася на узбережжі Азовського моря. У нас постійно були відпрацювання і навчання. Тож у лютому 2022-го ми з суміжними підрозділами Нацгвардії виїхали, постояли на узбережжі декілька днів, пороздивлялися кораблики, а потім повернулися у гарнізон.

22 лютого нам сказали, що скоріш за все буде повна мобілізація. Я відправив частину речей додому, залишивши собі тільки необхідне. 24 лютого нас розбудили хвилин за 10 до перших прильотів по території України. Я поставив каву, пішов в душ, почав одягатися і почув вибухи. Зібравшись, ми висунулися в мікрорайон "Східний" і десь до 5 березня тримали там оборону.

Потім нам довелось відтягуватися всередину міста, щоб наших сил вистачало на утримання позицій, та мобільними групами знищувати техніку і живу силу противника. На "Азовсталь" ми перемістилися в кінці квітня, одними з останніх.

Я починав командиром групи, потім був командиром відділення, але отримав поранення і мусив близько двох тижнів сидіти на командному пункті та допомагати командиру управляти боєм.

Коли я трохи оклигав, почав виконувати спеціальні завдання з пошуку позицій, штурмових дій, розвідки, мінування. Ми бодалися з окупантами за кожну вулицю, за кожен район.

Інтенсивність артобстрілів була не дуже висока, коли ми були в безпосередній близькості з противником. Але коли зайшли на територію "Азовсталі", не проходило і 5 хвилин, щоб щось не прилетіло на територію заводу. І вони бомбили цивільних.

14 чи 15 травня вночі прийшов наш командир і сказав, що, скоріше за все, єдиний шанс врятувати наших поранених – це вихід у полон. У мене були плани щодо самостійного виходу з "Азовсталі", було багато засобів, але я спитав авторитетних для себе людей, що вони будуть робити.

Вони сказали, що краще йти разом з усіма, щоб не підставити решту наших і щоб росіяни нічого не зробили з нашими пораненими.

Тоді я відкрив свій рюкзак з приколясами, і в останні декілька днів ми їх поїдали. Кашки, супи, мівіни – це був недоторканний запас на випадок, якби довелося йти до Запоріжжя. Емоцій я не відчував: вони закінчилися після перших втрат побратимів.

"Росіяни знаходили бабок, які за пачку гречки давали свідчення"

20 травня ми приїхали на територію колонії. Близько доби працівники колонії обшукували нас, записували дані, розселяли по бараках. У нашому бараку, який був розрахований на 50 людей, перебувало понад 300 людей. Добре, що у мене не забрали спальник і каремат, тому я спав на вулиці.

Харчування в перші тижні було поганим, тому що кухня була не готова до такої кількості людей. Ми могли поснідати о шостій ранку і пообідати о дванадцятій чи другій ночі наступного дня.

З часом все налагодилось, і ми почали більш менш нормально приймати їжу, спілкуватися більше між собою. Знаходили книжки, грали в шахи, робили карти і намагалися займати весь вільний час, щоб просто не зійти з розуму.

У перші дні нас не так сильно шманали, тому хлопці пронесли дуже багато класних книжок українських видавництв, багато української чи світової літератури.

Іноді траплялися лояльні працівники, які давали забрати з собою одну-дві книжки з клубу, де проводилися допити від ФСБ-шників або представників Слідчого комітету РФ. Там ще були залишки різних казок, підручників з української мови та літератури, географії, алгебри і геометрії.

Клуб – одна з будівель на території колонії в Оленівці. Поруч з нею був дисциплінарний ізолятор, де тримали спочатку жінок, а потім всіх, хто "порушував дисципліну". Було три бараки, де проживали тільки азовці, і в одному з них був я.

До моїх побратимів застосовувалися тортури. До мене особисто – лише кілька лящів чи підсрачників. Я не був на той момент дуже цікавим для них, тому що за документами проходив як старший солдат. Мені просто казали: "Напишеш на свого командира, що він тобі наказав застрелити якогось цивільного або щось вкрасти з квартири, і раніше поїдеш на обмін". Я їм сказав, що такого не було і я нічого писати не буду.

Під час першого обміну у червні наша сторона віддала засуджених російських військових. Тоді приїхав слідчий комітет РФ і з 9 ранку до 6 вечора клепав на нас справи. Хтось проходив як свідок, хтось – як "винуватець торжества". Ці справи придумувалися просто з голови. Напевно, вони образились на те, що їм віддали воєнних злочинців.

Потім вони почали просто вигадувати злочини по підрозділах. Брали артилерію і "вішали" на них всі зруйновані будинки, на розвідку або снайперів "вішали" загиблих, найчастіше сім’ї з дітьми, на танкістів – якісь зруйновані музеї. Знаходили бабок, які за пачку гречки давали свідчення, що бачили, як український снайпер когось застрелив. Їхня фантазія не обмежувалася.

Також росіяни придумали таку фішку: пропонували полоненим з інших підрозділів "піти назустріч слідству" і дати свідчення проти когось із наших хлопців. За це їм обіцяли швидший обмін чи більшу "пайку". Деякі полонені погоджувалися.

"Я відчув, що у мене дірка в животі". Ніч теракту

За кілька днів до теракту росіяни прийшли зі списками і зібрали з трьох азовських бараків по 50-60 людей. Усіх привели у цех ("барак 200"). Робоча команда з інших полонених, яка там працювала, розповіла, що його готували спеціально для нас. Потім прийшов начальник тюрми і сказав: "Ми хочемо відремонтувати ваші теперішні бараки, тому вас переселили сюди".

Ми не повірили, бо це нелогічно. Вони б тоді виселили один барак, відремонтували і заселили назад. А так вони просто посмикали людей з різних бараків без якоїсь закономірності. Там були і командири, і солдати, і артилеристи, і розвідники, і просто люди, які до 24 лютого були цивільними, а потім потрапили до нашої військової частини. Але це були тільки азовці.

В цеху були погані умови, дуже мало місця. Ми спали майже одне на одному. Літо, жара… Не було як вмитися. Були дві бочки на тисячу літрів води, але не було кранів до них, і в останній день ми почали обладнувати це все своїми силами.

За день до теракту вони обнесли паркан нашого барака колючою сіткою, потім перенесли свій спостережний пост, який розташовувався за 30-50 метрів від паркану барака, укріпили його, зробили там окопні спорудження. Це все відбулося буквально за півтора дня.

Якщо раніше нас охороняли працівники "ФСИН" зі знаками розрізнення, то в день теракту з'явилося близько 10 осіб в чорному, невідомі люди в балаклавах без розпізнавальних знаків. Ще цікаво, що в останній день електрик проводив нам світло. Нас на цей час закрили на зоні для вигулу – ми не знаємо, що вони робили. Це було якраз до відбою в той день, коли стався вибух.

28 липня 2022 року ми прокинулися, позаймалися стандартною фігнею. Після вечері я пішов вмитися і, проходячи по зоні для вигулу, звернув увагу, що над нашим бараком висить якийсь безпілотник. На той момент я не дуже розбирався, але можу прикинути зараз, що то був якийсь із "Матрасів" від DJI, тому що бачив характерні зелено-червоні вогники. Таке буває, коли оператор провтикав і не увійшов у режим невидимки.

Я звернув на це увагу і розказав побратимам. Коли всі почали підіймати голови, пілот походу зрозумів, що щось не так, і все-таки вимкнув вогники.

У цей час від стін барака почала працювати реактивна система залпового вогню "Град". Для нас це не було новинкою, тому що росіяни постійно працювали "Градами" від стін колонії. У той вечір нам заборонили тусити на вулиці, сказали не виходити зі спальної зони – тільки в туалет по одному.

Я пішов спати, а прокинувся вже від отриманого поранення і від другого вибуху. Я відчув, що щось не так – у мене дірка в животі, внутрішня кровотеча, тіло пече. Оглянув себе, побачив, що кінцівки цілі. Побачивши сильне задимлення, я зрозумів, що треба вибиратися. Приміщення вже палало. Я бачив згорілі тіла своїх побратимів, які були "вплавлені" у ліжка. Бачив загиблих "Башню", "Августа".

Напевно, найбільше я пам’ятаю запах. Незрозумілий, аж якийсь отруйний запах диму, запах згорілих тіл, яскраве полум’я над дахом і скловату, яка сиплеться на тебе, наче тисяча дрібних голок. В якийсь момент я наче опинився в шумоізоляції, коли все сповільнене навколо і я ніби спостерігаю збоку. Це відчуття було аж до того моменту, поки мене не винесли на асфальт.

Я покликав свого побратима, який пробігав повз, він мене оглянув. На той момент росіяни вже почали стріляти в повітря. Нам забороняли заходити за бордюри і казали, щоб ми лягали на асфальт, щоб нікого не було на траві. Близько години до нас не допускали лікарів. Я лежав дуже довго.

Потім з'явилися наші військовополонені медики, які намагалися сортувати поранених і надавати допомогу тим, кого ще можна було врятувати. У них були мінімальні запаси ліків, і ці наглядачі кинули тільки якийсь жмуток простирадла, щоб ми перебинтувалися.

Коли я запитав, чи є знеболювальне, мені сказали – тільки порошки від застуди, в яких є парацетамол. Я відмовився, бо при таких пораненнях він все одно не допоможе.

У мене був другий пріоритет на евакуацію. Мій побратим "Лемко" сидів наді мною, намагався розмовляти, щоб я не заснув. Десь близько 6-ї ранку, коли на вулиці було світло, мене завантажили в "Урал". Нас вклали штабелями і повезли в лікарню.

Лікарня, "Хаймарси" і сюжети пропагандистів

Мій діагноз – проникаюче поранення черевної порожнини, зачеплена тазова кістка, осколок в правому кульшовому суглобі, численні опіки та дрібні осколкові поранення по всьому тілу. Від хірургів, які мене оперували, я дізнався, що на момент приїзду в мене залишилося трохи більше літра крові. Вони сказали: тобі пощастило, що ти все життя займаєшся спортом, бо твоє серце тебе викачало.

Нас годували тричі на день, тільки на вихідних ми їли гірше, тому що коли начальство йшло додому, бабки з кухні забирали продукти додому.

Лікарі ставилися до нас нормально, надавали кваліфіковану медичну допомогу. Знеболювальних було достатньо. Я навіть відмовлявся від них, коли пішло звикання, і знеболювався тільки перед сном, якщо не міг заснути.

Молодняк з батальйону охорони теж нормально ставився. Їм просто було все цікаво про Маріуполь, вони були трохи промиті пропагандою і запитували про "біолабораторії".

А якісь бабки-прибиральниці розповідали про бандерівців, нацистів, фашистів. Одна казала: "Ти вбив мого сина, чому я маю в тебе в палаті прибирати?". Я відповів: "Так не прибирайте".

У лікарню приїжджали російські журналісти, які знімали мене, але я не пам'ятаю першу зйомку, тому що тоді я був без свідомості у реанімаційному відділенні.

Нам казали, що Україна обстріляла барак із HIMARS. Але на той момент я не знав, що таке HIMARS, тому що це озброєння потрапило в Україну після того, як ми опинилися в інформаційній ізоляції. Я вперше побачив, як він працює, коли один з охоронців показав мені відео, як HIMARS знищує колону техніки. Я сказав йому, що якби це був HIMARS, від нас би нічого не залишилось.

Нам одразу було зрозуміло, що це зробили росіяни. Нас всіх зібрали в одному місці, працювали "Градами", тобто це була явна провокація. Я вважаю, що це був термобаричний заряд, який могли закласти під час проведення електрики.

Один раз до мене приїжджав якийсь дегенерат, а-ля журналіст з "ДНРівсько"-російського YouTube-каналу. Він показував мені якісь інтерв'ю з бабульками з травмвідділення цієї ж лікарні, як вони розказують, що їм "снайпер руку прострелив". І запитував мене, що я про це думаю.

Я йому сказав, що засуджую будь-які протиправні дії військових стосовно цивільних. Йому це не сподобалось. Він злючий вийшов з моєї палати і пішов задовбувати побратима "Масла".

"Було дивно виходити у світ, тому що я не знав мемів". Обмін

У 15-й лікарні я лежав на останньому поверсі, де було управління охоронного батальйону. Найадекватніший охоронець зайшов у палату і спитав: "12 годин в "Уралі" потрясешся?" Я тоді ще тільки починав ходити після поранення, але жартома вкинув: "Якщо на обмін, то і добу потрясусь. Якщо на етап в Росію – то ні". Він сказав, що буде обмін, і записав мене у свій список.

За декілька днів приїхали російські спецурики, почали нас усіх збирати й перераховувати. Спочатку я думав, що ми їдемо на якийсь етап, тому що раніше в лікарню заїхав артилерист з "Азовсталі", який поїздив по Росії. У кожній тюрмі його катували і в Таганрозі побили настільки, що в нього була повністю синя права нога і гематома на пів спини. Я думав, що з нами таке саме буде.

Спочатку нас повезли в Оленівку, де перевантажили в інший "Урал". Запихали так щільно, що ми уже сиділи між ніг одне одного. На той момент всі були дуже худі й кістляві – кожна ямка віддавала по хребту.

Коли ми сіли в літак, нас почали називати по прізвищах. Коли назвали багатьох командирів, я реально думав, що нас везуть на етап, чи на нас написали якісь "свідчення" і ми їдемо на показове судилище.

З Таганрога ми прилетіли в Москву, де забрали "Тавра", а потім у Гомель. Нас пересадили в автобус і повезли до кордону. Білоруси зайшли в автобуси і сказали: "Хлопці, спокійно, нічого не чудіть, ви їдете на обмін".

Мені здалося, що вони були перелякані. Вони ж постійно чули пропаганду, що ми нацисти, фашисти і обгризеним нігтем можемо вбити ледь не роту солдат. Але білоруси були більш адекватні, ніж росіяни та "ДНРівці".

Коли відбувся сам обмін, до нас зайшов представник ГУР і українською мовою сказав: "Хлопці, ви вдома". Ми змогли побачити інших хлопців, яких повернули в цьому обміні. Звісно, всі дуже змінилися ззовні. Я втратив 27 кілограмів ваги, а деякі хлопці – по 40 кг.

Наступного дня до мене в лікарню приїхали родичі. Вони були дуже спантеличені, щось накрутили собі про ПТСР, але я пояснив, що все нормально, просто треба трошки часу. Ми з сім’єю все вирішили з допомогою психолога.

Мені було дивно виходити у світ після 7 місяців ізоляції, тому що я не знав ніяких мемчиків. Зі мною в лікарні лежала дружина мого побратима, яка за тиждень ввела мене в контекст, показала всі меми про "чмоню", Медведчука, Оксану Марченко.

Також для мене було в новинку, що з'явилася величезна кількість якісної української музики. Перший тиждень в лікарні я слухав тільки її, хоч багато пісень зараз вважаються зашкварною "байрактарщиною". Я почав слухати крутих виконавців.

"Наслідки полону залишаться зі мною на все життя"

Коли я виходив з "Азовсталі", я важив десь 60 кг. Уже після обміну, зважившись у Чернігові, я побачив 37 кілограмів. На це вплинуло моє поранення шлунково-кишкового тракту, яке не давало їжі нормально засвоюватися.

Я пройшов курс лікування довжиною в 4 місяці та відновлення в реабілітаційному центрі, протягом 2 тижнів відновив фізичну форму і відмовився від лікарняної відпустки, щоб швидше повернутись до лав підрозділу.

У вересні нас обміняли, а в лютому я вже поїхав на Запорізький напрямок. Що мене мотивувало? Я трошки пожив у реаліях Донецька – це страх, морок, натуральний Мордор. Не хочу, щоб це з кимось повторювалося.

Я очолив підрозділ радіотехнічних засобів розвідки, але хотів більше "двіжувати", чіплявся за будь-яку можливість виїхати з пацанами на позиції. Коли підрозділ сформувався, я дізнався, що мої побратими почали формувати шостий батальйон. "Лемко" запропонував мені посаду, "Редіс" погодив. Тож з березня-квітня я – офіцер 6-го батальйону бригади "Азов".

Звісно, деякі наслідки полону залишаться зі мною на все життя. У мене дуже погіршилася пам’ять. Для професії я став кращим, тому що в мене повністю відсутня емоційна складова, я завжди ухвалюю рішення з холодною головою. Але через усі поранення я вже не можу повернути колишню фізичну форму.

Моїх побратимів потрібно міняти, тому що теракт в Оленівці – це не перший і не останній акт залякування, демонстрації безкарності Росії.

Я пробув у полоні чотири місяці, а хтось уже третій рік там сидить, переносить тортури. Нам потрібно боротися за них. І потрібна перемога, а не "мирні" домовленості.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя