"Я любила хворіти. Знаєте чому? Бо в лікарні ставилися краще". Сповідь про дитинство і дорослішання в інтернаті

Батьки відмовилися від Даші (ім’я змінено) одразу після її народження.

Протягом 19 років, будучи дитиною з інвалідністю, вона поневірялася інтернатними закладами, де пережила фізичне, психологічне та була свідком сексуального насильства. А ще – кричущої байдужості з боку вихователів та адміністрацій.

Дівчина знайшла сили поділитися своєю історією, аби показати, як інтернати можуть скалічити життя людини і чому потрібно докорінно змінювати систему, яка (не)працює вже десятки років.

Далі – її пряма мова.

Спогади, які не хочеться пам’ятати

Мені 34 роки. Батьки покинули мене в пологовому одразу після народження. Чотириденним немовлям я потрапила до будинку маляти, потім були інші заклади. Я стала повністю державною дитиною і 19 років прожила в інтернатах.

У першому інтернаті я була єдиною дитиною з інвалідністю. Більшість спогадів про дитинство – негативні. Тепер займаюсь з психотерапевтом, щоб пропрацювати всі ті травми.

Перше, що пригадую, – Новий Рік. Я дуже люблю новорічні свята, Різдво – для мене це казка, але в інтернаті я (у прямому сенсі) не бачила жодного свята – через інвалідність мене завжди садили далеко, за спини працівників. Це при тому, що я вивчала всі віршики і пісні.

Діти знущалися з мене. Вихователі – не захищали, а навпаки. Наприклад, коли приїжджали спонсори, то мені як дитині з інвалідністю давали більше гостинців, а коли гості їхали, то (вихователі) били по руках і казали: "Ти знову жебракуєш".

Ще один спогад з ранніх років – як нас карали відсутністю їжі. Якщо хтось не слухався, всю групу залишали без вечері. Пам’ятаю, одного разу ми були такими голодними, що поки нянечка кудись вийшла, накинулись на запіканку. Сирна з вермішеллю, найсмачніша в житті. Ми її їли просто руками, швидко, щоб ніхто не побачив і не покарав.

Я пам’ятаю багато такого, чого не хочеться згадувати. Наприклад, те, як нянечки вночі напивались, брали когось з нас, роздягали і змушували голяка танцювати на подушках. Мені тоді було років 5 чи 6. А вони дивились, розважались і насміхались.

У ті роки я любила хворіти. Знаєте чому? Бо в лікарні краще ставилися та смачніше годували. Всі діти завжди просилися в лікарню. Одна з медпрацівниць навіть пошила мені рукавички. Це були мої перші особисті речі, і тоді я відчула, що у мене є справді щось моє, власне. Це було дуже круто.

"Не вишив дві роботи – покараний"

Невдовзі я перейшла до наступного інтернату для дітей з інвалідністю. Ми ненавиділи режим. Нас піднімали о 6:40, але я займалася спортом, тому вставати доводилося о пів на шосту. Тільки по неділях і на канікулах ми могли спати до 8-ої години. Гігієна, руханка, сніданок, потім йдемо на уроки.

Навчалися не всі. Половина дітей в інтернаті не вчилися взагалі. Це були діти з комплексними порушеннями, прикуті до ліжка, з психічними розладами, ментальними порушеннями. Розвитком цих дітей не займались. У них навіть не було вихователя.

Згодом призначили одного вихователя на декілька груп. Для мене було дивним: чому у нас є хоч якісь свята, іноді возять відпочивати, спонсори приїжджають розважати, а діти у цих групах ніколи такого не знали?

Ми їх бачили здебільшого тоді, коли вони помирали і їхні тіла несли до тимчасових моргів, яких на території інтернату було три.

Після уроків ми йшли на "групи". По понеділках у нас була політінформація, по вівторках – виховна година, у середу – трудовий десант, у четвер – групові збори, у п’ятницю – не пам’ятаю, а по суботах і неділях ми дивилися телевізор або йшли на "майстерки". Останнє – це такі "вмілі ручки", де ми вишивали, робили щось з бісеру, гіпсу тощо. Нас змушували туди ходити.

Було таке, що перед Новим Роком від нас вимагали вишити дві роботи. Не вишив – покараний. Якщо ви колись побачите в інтернатах такі роботи на стінах, просто пам'ятайте, через яке "не хочу" їх роблять діти.

Ще були півтори години самопідготовки, коли ми робили домашні завдання. Навіть якщо ти все зробив на перерві – все одно мусив відсидіти.

Після самопідготовки ми йшли на майстерки від групи. Далі – вечеря і після неї ми вже мали змогу подивитися якісь серіали або музичний канал. Мені подобались новини.

Потім 15 хвилин на купання та о двадцятій годині – відбій. Заснути так рано було вкрай важко, але щоб дозволили не спати, треба було довго вмовляти працівників. При цьому ті все одно могли покарати за порушення розкладу. Я хотіла, щоб мені якнайшвидше виповнилося 15 років, бо тоді можна було лягати спати о дев’ятій.

"Перша іграшка з’явилась у 10 років"

У дитинстві, яке я провела у першому інтернаті, у мене не було жодної особистої іграшки.

Коли нас вперше повезли в Німеччину, де надарували дуже багато подарунків, одягу та іграшок, вихователька забрала їх і сказала: "Ми це довеземо, поштою все передамо". Але вона так і не довезла.

Ми як приїхали голі-босі в інтернатівському одязі до Німеччини, так і повернулись. Це був 2000 рік. Я досі чекаю свої подарунки з Німеччини.

Насправді ми потім бачили, як вихователька в інтернаті все це носила. Тобто подарунки таки дійшли, але не до нас.

Що таке особисті іграшки – я дізналася тільки в другому закладі, вже у 10-11 років. Там зазвичай було так: якщо конкретно тобі щось подарували, тоді це твоє.

Там у нас було вже багато іграшок, але я більше любила грати на вулиці. Навіть якщо дитина без ноги, без руки, але м’яча кидали, в "Тарзана" грали – по деревах лазили. По неділях – футбол. Мені такі, бойові ігри більше подобалися. Мабуть, тому я й пішла займатися тенісом, коли з'явився тренер.

"Вперше задула свічку на день народження у 27 років"

Мені подобалось, як святкували мій день народження у першому інтернаті: був каравай, мені одягали віночок на голову, вся група водила хоровод і співала навколо мене. Але це щастя тривало лише годину-дві, а далі – знову інтернатна історія. Щойно навколо тебе водили хороводи, вітали, а ввечері вже можуть покарати.

В другому інтернаті дні народження були більш підліткові: коли іменинник сам готує "святкове частування" – мівіну. Такого, щоб задути свічку, – у нас взагалі не було. Я вперше задула свічку в 27 років.

Подарунків на день народження теж не було. Але якщо ти улюблениця якоїсь виховательки, та могла щось подарувати. Я була улюбленицею однієї виховательки, і вона знала, що я хочу згущене молоко. Вона принесла мені його, а я ввечері зачинилася в туалеті і випила всю баночку. Це було дуже смачно.

Я мріяла і про справжні подарунки. Коли нас возили в Німеччину (мені було 10 років), побачила на дитячому каналі ляльку "Бебі Борн". Я почала писати листи з проханням подарувати мені її – передусім Діду Морозу. Але на одному зі святкових ранків у нього впала борода, і я зрозуміла, що він несправжній.

Це була величезна травма, у мене навіть сталася істерика. Але потім я почала писати листи Санта Клаусу. Про ляльку "Бебі Борн" я мріяла до 25 років. І я досі пишу листи в Лапландію.

В інтернаті я не знала, що наші листи читають вихователі. І не тільки читають, але й виправляють: мовляв, "не треба "Бебі Борна" – нам потрібні люстри, вікна", або навіть косметика.

Ще в інтернаті на свята був "стіл замовлень" – це коли ми могли писати спонсорам, і тоді був шанс отримати щось дійсно для себе. Я просила одяг, який мені подобається – стрітстайл. Адже в інтернаті вибір був дуже обмежений – "з гіршого обрати краще".

Хоча, якщо ми їхали за кордон, нас красиво перевдягали. Так ми дізналися про існування в інтернаті складів з новим одягом.

Обирати собі постільну білизну, рушники чи будь-які інші речі можливості не було – користувалися тим, що дадуть. Ба більше – навіть зачіски не обирали. Керівництво встановило правило – однакові для всіх: у молодшій групі дівчат стригли коротко, згодом дозволялося вже каре, і тільки після 14 років можна було обрати собі зачіску.

Мені ще пощастило, бо я почала займатися спортом, і там нам видавали спортивний рушник і ще щось. Плюс – гроші почали з'являтися. Завдяки цьому я могла брати участь у святкуванні Нового року.

31 грудня у найстаршій групі дозволялося зустріти свято за солодким столом та келихом чогось безалкогольного, але треба було скинутись по дві гривні. На той час за цю суму можна було купити кілограм цукру. Більше ніж половина групи ніколи не тримала в руках таких грошей. Вони взагалі не знали, що таке гроші і де їх взяти. Відповідно, й доступу до свята не мали.

Свята в інтернаті завжди викликали у мене сум. Це не такі свята, які я бачила по телевізору. Я чула з екрану про олів'є, а що це таке – дізналася тільки в старшій групі. У нас нічого цього не було.

"Змушувати пити сечу"

За час перебування в інституційних закладах я стикнулася з усіма видами насильства – фізичним, психологічним, сексуальним.

Били змалечку. Моя інвалідність нікого не зупиняла. Найбільше тортур я пережила в дитинстві, у дитбудинку. Одна з виховательок, якщо я плакала, з усієї сили щипала мене за живіт. Вона казала: "Якщо ти будеш ридати, то я буду стискати сильніше". А спробуй не заплакати, якщо тобі дуже боляче. Вона досі стоїть у мене перед очима: в окулярах, з косою.

Інша вихователька побила мене шваброю. Я до сьогодні швабру не беру в руки. Мені було 10-12 років, і я їй сказала, що хочу дивитись мультики в той час, коли вона ввімкнула свій серіал. Або ще була працівниця, яка любила Аллу Пугачову й наказувала покликати її до телевізора, якщо Пугачова буде в програмі пісень на замовлення. "Якщо ви мене не покличете, будете покарані".

Одного разу ми її не покликали, і нам заборонили виходити з кімнати.

Ніколи не забуду, як і без того травмованих дітей карали за те, чого вони не могли контролювати. Багато з нас, зокрема і я, до певного віку мочилися в ліжка – звісно, не від хорошого життя. Коли це трапилось з однією дівчинкою, нянечка дала їй горщик з сечею та змусила пити. А ми всі повинні були на це дивитися – це було попередженням для нас. Потім тій дівчинці стало погано.

Нам постійно ставили ультиматуми: якщо мочишся в ліжко, то не поїдеш в Німеччину або у крутий табір у гори. Для мене слово "покарання" досі є тригером. Просто не можу його чути.

Був ще один кричущий момент. Хлопець зґвалтував іншого хлопчика, домашню дитину (тобто ту, яка мала батьків, але періодично перебувала в інтернаті). Здавалося б, це надзвичайна подія і мали щось зробити, але адміністрація все зам’яла. Постраждалого хлопчика мовчки відрахували з інтернату та відіслали додому, а його кривдника відправили в психлікарню на один місяць. Потім він повернувся і продовжив жити в інтернаті серед нас.

У другому інтернаті нас майже не били – там із цим було більш суворо, тому що це діти з інвалідністю. Але все одно такі випадки траплялися, і їх замовчували. Ми теж нікому не говорили, бо знали, що якщо скажемо – прилетить вдвічі більше. І не тільки від тієї виховательки або нянечки, а ще й старшаки прийдуть і натовчуть.

Моральне насильство проявлялося в тому, що вихователі нам щодня твердили: "Ви – ніхто, звати вас ніяк, ми тут на вас працюємо, а ви на наші гроші живете". Я до 25 років вважала, що я – ніхто.

У мій час дідівщина більше була у хлопців, а серед дівчат – мінімально. Але коли ми подорослішали, то максимально викоренили це явище у своїх групах, хоча вихователі, за інтернатською традицією, намагались зробити з нас каральний загін для молодших дітей. Щоправда, коли ми випустились, дідівщина повернулась.

Тоді я не розуміла, що все це – ненормально. До того, як мені в руки потрапила Конвенція про права дитини, я вважала, що це норма – коли мене б’ють і карають. У мене не було альтернативи, я не знала, що буває життя без побоїв.

Це зараз я можу сказати, що інтернат – це стовідсотково небезпечне місце. Близько половини спортсменів у нашій параолімпійській збірній – випускники подібних інтернатів, і ми всі колись прийшли в спорт тільки з однієї причини – щоб не бути в інтернаті.

"Були діти, які все життя не бачили неба"

Інтернат – це суцільні обмеження прав дитини. Я не розуміла, чому ми повинні спати по 12 дівчат у кімнаті. Або чому ми маємо вдвох спати на одному ліжку: доросла дівчина і маленька дівчинка. Навіть санвузол у нас не був закритий, жодної перегородки не було.

В інтернаті не існує приватності. Ти завжди в групі, а мені це не подобалось. Це сенсорне навантаження для мене: тридцять дівчат, два дорослих на групу, плюс – нянечка, яка залишалася на ніч. Я любила бути сама. У мене були навушники, тож я сідала на гойдалку та слухала музику. Мені ставало легше.

Ще я зависала в бібліотеці, а коли відкрився комп’ютерний клас – за комп’ютером. Тоді з’явилися перші соціальні мережі, можна було з кимось познайомитись зі світу поза межами інтернату. Проте перебувати в комп’ютерному класі можна було лише годину. Потім люди з соцмережі мене питали, чому я тільки раз на день буваю онлайн. Я не говорила, що я з інтернату, бо соромилась. До 22 років соромилася, що я з інтернату.

Мене дратувало, коли влітку треба було їхати в табір. Я не хотіла, але не мала права відмовитись. Я не хотіла виступати на святах – "ні, ти повинна". З 16 років я повністю пішла у відмову і в цьому плані була бунтаркою. Кажу: "Не буду і все". Відповідь одна: "Тоді ти будеш покарана".

З їжею те саме. Я не їм м'ясо і в мене алергія на все рибне. "Ні, ти зобов'язана з'їсти те, що лежить у тебе на тарілці". Там нікого не цікавить, що тобі буде погано після їжі. Вихователі казали на мене: "Вона придурюється". Погрозами, криками і тиском вони добивалися, щоб ми все з’їдали.

Треба сказати, що у нас всіх була дієта – "п’ятий стіл". Чому саме вона – не знаю. Не дозволяли навіть смажену картоплю. Ми так мріяли про цю заборонену їжу. Одного разу німці зробили нам барбекю, так адміністрація їх вилаяла за це.

Мені завжди здавалось, що ми з якоїсь з тюрми. У нас і посуд був весь з нержавіючої сталі, як на зоні. Мені здавалось, що якщо я, не дай Боже, потраплю до в’язниці – легко там приживусь.

Навіть у 16-18 років ми не могли самостійно вийти через дорогу до магазину. Щоб купити собі води, я повинна була знайти чергового вихователя та вихователя, який зі мною піде, написати заяву, підписати її у цих двох людей. За руку мене повинні вивести і за руку завести. Тільки так.

Це призвело до того, що потім я самотужки не могла перейти дорогу. Коли випустилась з інтернату і приїхала в Харків на навчання, я перший раз переходила дорогу з другом. Не знала, як купувати снікерс в магазині – дала гроші, взяла товар і пішла, а мені кричать: "Заждіть, ви решту забули!".

Те, що для мене було новим, незрозумілим, дивним – для моїх однолітків, які росли в родинах, було нормою. Сходити в магазин, з’їсти піцу, випити коли. На тлі цього моє дитинство в інтернаті – це тюрма. Але ж тюрма – це покарання, а ми нічого не зробили. Чому я мусила терпіти знущання в інтернатах тільки тому, що народилася з інвалідністю? Я стільки разів проклинала своїх біологічних батьків за те, що опинилась в інтернаті.

Утім, ще гірше було дітям з комплексними порушеннями. Їх прив'язували до батареї, до манежа, а в цей час у нас могло бути свято першого дзвоника. Це так цинічно. У них не було ані першого вересня, ані морозива, вони не знають, що таке перша вчителька і як це – доторкнутися до новеньких зошитів.

У нас були діти, які все життя не бачили неба, бо їх просто жодного разу не виводили на вулицю. Їм малювали небо на стелях. І таке досі існує.

Ось реальний випадок в одному з психоневрологічних інтернатів: там був лежачий хлопець 26 років. Я його запитала: "Про що ти мрієш?". Він каже: "Я ніколи не бачив небо і дерева". Виявилось, що він лежить на другому поверсі, а крісла колісного в нього немає. Тоді ми тоді знайшли крісло і вивезли його прямо в ліс. Я показую: "Оце небо". У відповідь він так розплакався. Каже: "Я думав, що небо – червоне", бо у нього в кімнаті стеля пофарбована у цей колір.

"У мене досі немає людини, якій я можу довіритись"

У мене ніколи не було поруч людини, якій я могла довіритись, з якою можна було б поговорити, спитати поради.

Пам'ятаю, як у першому інтернаті, ще маленькою я побачила свою біологічну матір. "Не з'їси котлету, я тебе поб'ю", – так вона тоді мені сказала.

Загалом у дітей, які росли в дитбудинку, немає тієї правильної прив’язаності, як у людей, які живуть в родинах. Вона просто не напрацьована. Оскільки і від народження в інтернатах – мене хто хотів, той і брав на руки, тому у мене не було кордонів.

Одного разу у випускному класі я повірила одній людині. Мені здалось, що вона до мене добре ставиться. Я тоді надсилала їй SMS-ки, кожного вечора писала «на добраніч», а вранці бажала доброго ранку. Ходила до воріт, зустрічала, проводжала до кабінету. Ввечері теж проводжала до воріт.

Але коли я випустилася, ця людина перестала зі мною спілкуватися. Це зараз я розумію, що ми – просто потік (людей) в інтернаті і там не було ніякої дружби.

Відтоді я хоч і дуже відкрита, але до себе близько не підпускаю. Зараз у мене немає людини, з якою можна всім ділитись.

Якщо чесно, мені дуже важко будувати стосунки, бо я наче чекаю підступу. Навичка довіряти у мене втрачена.

"Для мене є проблемою вийти викинути сміття"

Після 19 років життя в інтернатах довелося з нуля навчатися багатьох елементарних речей. Наприклад, прибирати за собою сміття. Коли почала жити сама, то все, що приносила в кімнату, я кидала під ліжко. Звикла, що в інтернаті за мене все прибирали. Потім друг допомагав розбирати всі ці гори сміття.

Зараз мені соромно про це говорити, але я розумію, що я в цьому не винна, тому що мене не навчили, що є сміттєвий пакет і бак унизу на вулиці.

Я не вміла готувати. Навіть гречку приготувала з четвертого разу і все одно пересолила. Мені важко з фінансовою грамотністю. Коли я вперше заробила гроші, я все витратила на одяг.

"Інтернати – це дитячі тюрми"

Інтернати – це дитячі тюрми, і дитина там безправна. Тебе можуть вдарити тільки тому, що неправильно подивився. І покарання, покарання, покарання.

Інтернатна система накладає відбиток і на працівників: навіть люди, які приходять з хорошою метою, люблять дітей, за пів року часто змінюються.

Деінституціалізація інтернатних закладів – це про альтернативу для дітей, які втратили батьків; для родин, що потрапили в складні життєві обставини; для людей з інвалідністю. Адже буваються ситуації, коли навіть батьки, які люблять своїх дітей, віддають їх в інтернати, бо у них немає можливості виховувати їх.

Йдеться не про закриття 100% інтернатів, тому що в усіх країнах світу вони є, але вони точно мають працювати по-іншому.

Це про можливості, розвиток, інклюзію, сприйняття кожної людини такою, яка вона є. Серед альтернатив інтернату можуть бути різні форми виховання – як патронатна сім’я, так і, наприклад, центр денного догляду, де дитину з інвалідністю супроводжуватиме спеціаліст, який навчатиме її самостійно їсти, ходити в магазин, соціалізуватись.

Це і про робочі місця, нові професії для людей. Наприклад, потрібні спеціалісти індивідуального супроводу – це може бути ерготерапевт, фахівець з раннього втручання. Тобто це можливості і для дітей, і для дорослих – для громади загалом.

Кожна дитина має право жити в нормальних умовах і відчувати турботу, а не проходити мій шлях. Це те, над чим зараз я працюю.

Юлія Значко, спеціально для "УП. Життя"

Матеріал підготовлений в рамках кампанії "Заглушені голоси", яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи деінституціалізації.