У системі ще понад 25 тисяч дітей. Чому інтернати досі не реформовані?

"Я дуже любив, коли мені приносили з дому огірочок, хлібчик та сальце. Це так смачно і приємно було", – розповідає Кирило Невдоха про те, що тішило його у дитинстві.

Він провів дитинство в інтернатах і випустився в 2016 році. За рік після того уряд анонсував чергову спробу провести реформу деінституалізації, принцип якої – забезпечити для всіх дітей право на зростання в сімейному оточенні.

Минуло сім років – інтернати досі існують у "класичному " вигляді. Щоправда, дітей поменшало. Наразі тут досі є близько 25,5 тисяч дітей. Лише 5,5% із них – діти-сироти чи діти, чиї батьки позбавлені батьківських прав. Решта мають батьків, але і далі виховуються в інтернатах. Щороку одні випускаються, інші – заходять.

Кирило знову повернувся до інтернатів, цього разу – дослідити умови, мрії та сподівання дітей. Констатує – за роки мало що змінилось. Щодо "реформованих" закладів говорить так: "Методики роботи залишилися тими ж, як і вихователі та керівництво. По суті, один інтернат замінили на інший, просто оновивши статут/положення та вивіску".

Чому реформа досі не запрацювала в інтересах десятків тисяч українських дітей? Про це "Українська правда. Життя " розпитала:

• Кирила Невдоху, голову Офісу дітей та молоді "ДІйМО " при Міністерстві соціальної політики;
• Олену Розвадовську, голову правління благодійного фонду "Голоси дітей";
• Дар'ю Касьянову, голову правління "Української мережі за права дитини";
• Маріанну Онуфрик, заступницю голови правління "Української мережі за права дитини";
• Міністерство соціальної політики обмежилося письмовим коментарем.

Що не так з інтернатами

"Тут так само, як і у в’язниці, тільки без решіток і поліції, а так – таке саме обмеження волі ", – з інтерв’ю з дитиною старшого віку

Ось кілька ключових проблем, які вкотре підсвітити свіже дослідження, яке провели міжнародна організація Save the Children та благодійний фонд "Голоси Дітей " спільно з Українською мережею за права дитини, Європейським форумом з проблем інвалідності, ГО "Соціальна синергія ", Офісом дітей та молоді "ДІйМО " при Мінсоцполітики та Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Проблеми з навчанням і відірваність від класу

Труднощі з навчанням і соціалізацією в школі переплетені. Діти з дитбудинків, яку б вони назву не мали нині, відрізняються від тих, які живуть у родинах.

"Коли забирати зі школи приходить вихователь і гукає: "Дитбудинок, всі сюди ". Не Олег, не Марія… Інші діти це чують та бачать. Навіть якщо не кричать, а діти просто збираються біля одного вихователя, йде несвідоме розділення", – розповідає Кирило.

Типова ситуація: всі діти з класу поїхали на екскурсію, а дитина із закладу інтернатного типу – ні, бо нікому за це заплатити.

"Це впливає на самосприйняття. Значить, я не такий, не повноцінний", – пояснює хлопець. Частина однокласників співчувають, але є ті, які це використовують для булінгу.

Оскільки діти з дитбудинків ростуть в закритому середовищі, мають відставання у знаннях, розуміння суспільства, можуть самі по собі виділятися, і це може стати приводом для насмішок.

До того ж такі діти часто ще до інтернату мають низький рівень знань, а інтернат не завжди допомагає заповнити прогалини.

"Розумію на власному досвіді, як клеймо "дитина з дитбудинку " впливає на навчання в школі", – каже Кирило.

Такому учню часто ні до кого підійти з питаннями, аби підтягнути знання, йому не шукатимуть репетиторів, немає захисту від несправедливості, наприклад, коли дитина вважає, що їй незаслужено занизили оцінку.

Часто дитину з інтернату навіть не намагаються розвивати, аргументуючи це її "порушеннями розвитку". Але їх могло б і не бути, якби всі відповідальні за цю дитину дорослі докладали зусиль.

Відсутність вибору і невміння зарадити собі в побуті

Дитина в інтернаті не впливає на те, що їстиме на сніданок, обід чи вечерю. У багатьох випадках вона навіть не має кишенькових грошей, аби самостійно вирішити, що купити в школі на перекус.

"Вибору страв немає, діти мріють про домашню їжу", – каже Кирило про свій досвід, тотожний із тисячами дітей. 

• "У нас немає вибору, просто лишилася каша, я її просто "забила в себе", – з інтерв’ю з дитиною старшого віку.
• "Хліб кожному по два шматочки давали. Ти не можеш підійти й попросити хліба ще , – з інтерв’ю з дитиною старшого віку.
• "Я оселедець не люблю, мене може навіть знудити, мені його сьогодні поклали", – з інтерв’ю з дитиною молодшого віку.
• "Чи ви зможете привезти щось смачне? ", – із фокус-групи з дітьми.

Ситуацію мало би покращити меню від Євгена Клопотенка, офіційно затверджене державою, але навпаки, серед опитаних дітей на нього було багато нарікань.

"Це може бути через невміння кухарів готувати цю їжу. Або там все розраховано по грамах, і якщо чогось не докладеш, це впливає на результат", – каже Невдоха.

Самостійне приготування їжі – одна з необхідних у побуті навичок і змога зробити щось на свій смак – не доступна для дітей. Хоча вони вчаться готувати на так званих заняттях із самообслуговування, це не дозволяє сформувати навички.

"Питаєш у закладах, чи діти готують щось там, то працівники найбільше пишаються тим, що діти готують бутерброди чи бургери в кращому випадку. Але ж після випуску діти не мають жити лише на бутербродах", – каже Кирило.

Ні власного простору, ні самовираження

Хоча заклади зазвичай забезпечують вихованців одягом, але про індивідуальність і право вибору не йдеться. Діти живуть у спільних кімнатах, часто навіть не можуть оздобити власний простір як забажають. Хоча деякі заклади ідуть на поступки, але з власним куточком, який має дитина в родині, це не порівняти.

"Треба ж, щоб "комісія " приїхала і в кімнаті було красиво", – іронізує Кирило.

Та найбільша проблема інтернатів – діти не в родині. Опитування дітей 8-12 років засвідчило, що 39% часто відчувають самотність, 37% – злість і страх, 27% – сум. Ще 27% рідко почуваються щасливими, а 14% рідко почуваються в безпеці.

"Чесно, немає чогось такого, щоб я якось почувався щасливим. Я просто живу. Мені нормально, мені непогано. Але й не сказати, що я щасливий. Я чекаю просто, коли додому повернуся ", – із фокус-групи з дітьми.

"Тут у мене постійно якесь напруження, не знаю чому, але постійно. А там, удома, ні. Розумієте, додому я приходжу, можу собі поставити чай, випити, коли захочу, насипати поїсти, коли захочу, заснути ", – з інтерв’ю з дитиною старшого віку.

Остання спроба реформувати інтернати

У 2017 році за підтримки міжнародних донорів оголосили велику реформу деінституціоналізації, або скорочено – ДІ-реформу. Ідея насамперед не в закритті інтернатів, а у створення необхідних послуг у громадах та розвитку сімейних форм виховання, усиновлення та патронату (коли родина тимчасово приймає дитину до себе, поки батьки не доведуть, що можуть за нею доглядати, або її не заберуть до нової родини).

Близько 80% дітей, які в інтернатах нині, мають батьків. Під час опитування багато дітей сказали, що мають в інтернаті братів чи сестер. Наприклад, серед дітей 8–12 років таких 65%, а серед 13–17 років – 60%.

Зазвичай в інтернати діти потрапляють через важкі сімейні обставини в родині. У 2020-му році дослідження "Української мережі за права дитини " за підтримки ЮНІСЕФ з'ясувало, що основні причини потрапляння дітей в заклади – соціальні: малозабезпеченість сім'ї, відсутність роботи. Оскільки рідні в цих дітей є, то дитина "зависає " в інтернаті на роки. Бо додому вертатись їй в ті умови не можна, і в нову родину – теж не можна, бо батьків не позбавили прав.

"Проживання в інтернаті – це ненормально. Це негативно впливає на розвиток дитини, на формування прив'язаності, соціальних компетенцій. Це тимчасове рішення, дитину можна помістити в інтернат на тиждень-два, поки шукають родичів, прийомну сім'ю. У нас же діти роками там живуть", – каже Олена Розвадовська, голова правління благодійного фонду "Голоси дітей ".

За логікою реформи, яку тоді запускали, під кожну дитину мають розробляти окремий індивідуальний план, щоб зрозуміти, чи вона повернеться в рідну сім'ю, чи треба шукати нову.

"Це можуть бути дитячі будинки сімейного типу, усиновлення, опіка. У нас достатньо форм сімейного виховання. Інтернат – дуже просте рішення, яке дуже непогано фінансується , – каже голова правління "Української мережі за права дитини" Дар'я Касьянова. – Адже на одну дитину в інтернаті, залежно від віку, держава закладає до 100 000 гривень на місяць".

І в цей же час дитина там не отримує потрібні медпослуги, втрачає і фізичне, і психічне здоров'я, констатує Дарія.

Якщо стільки фахівців розуміє проблему, чому вона досі не вирішена

Відповідь складається з двох слів – "байдужість " і "гроші ". Але вони пов’язані.

"Байдужість, – каже Кирило Невдоха, – буває часом більшою за саме порушення прав дітей".

На його думку, більшість інституційних закладів не готові до того, щоб думка дітей була почута, і вважають, що роблять достатньо. Наприклад, він чує від адміністрацій інтернатів закиди про те, що немає охочих створювати сімейні форми виховання і брати до себе в родину дітей з інтернатів.

Дитбудинки сімейного типу – одна з форм сімейного виховання і рішення проблеми, зокрема для великих родинних груп (де багато братів та сестер). Це коли родина приймає до себе дітей з інтернатів і ростить разом зі своїми. Умова – сумарно в домі дітей має бути не більше десяти.

"Насправді ж часто інтернати не раді прийомним родинам. Одна з причин: менше дітей в закладі – менше фінансування, – пояснює Невдоха. – У більшості закладів працівники ставлять хрест на потенціалі дитини. Мовляв, важко влаштувати, вона "агресивна ", вона "хвора", сім'ї не готові до цього. Та якщо подивитися останні дослідження, то лише 14% людей в суспільстві в Україні знають про сімейні форми виховання, відповідно, якби це знали хоча б 50%, то і кандидатів було б більше".

Крім того, вже наявні прийомні сім'ї готові прийняти дітей, але не можуть це зробити через повільну роботу судів.

"Часто спілкуюсь з прийомними батьками, дитячими, вихователями дитбудинків сімейного типу, опікунами. Вони готові брати нових дітей, але їм кожен раз говорять, що дітей немає. Бо більшість дітей в закладах не позбавлені батьківського піклування. Суди це роблять довго і повільно. Навіть там, де батькам діти не потрібні", – каже Дар’я Касьянова.

За її словами, є випадки, коли сім років триває процес позбавлення батьківських прав, весь цей час дитина в інтернаті.

Окрім того, за словами Кирила, процес пошуку родини затримує і те, що інформація про дітей зосереджена довго на регіональному рівні, тобто зацікавлені з інших областей не можуть забрати її в родину. Виняток – для кандидатів, що хочуть взяти під опіку чи піклування.

Що може нарешті змінити ситуацію

"Багато ресурсу йде на пояснення органам влади, що діти мають бути в сім'ях. На це йде величезний ресурс неурядових організацій. Хоч це, здавалось би, природна річ: дитині краще вдома, з батьками, ніяка інституція їх не замінить. Чомусь немає усвідомлення і підтримки цієї реформи і розуміння, що немає хороших інтернатів", – каже Маріанна Онуфрик, заступниця голови правління ГС "Українська мережа за права дитини ".

Реформа має втілюватися комплексно. Наприклад, якісне впровадження інклюзивної освіти, реформа яка також почалась теж у 2017 році, автоматично зменшило б кількість дітей з інвалідністю в інтернатах.

"Є стереотип, що діти з інвалідністю хворі, їм потрібне лікування. Але ніхто ще не вилікував синдром Дауна чи дитячий церебральний параліч. Такі діти потребують послуг. Батьки влаштовують дітей в систему через відсутність насамперед освітніх послуг в громад", – пояснює Онуфрик.

Подолання безробіття, гнучкі умови роботи для батьків також могли б покращити ситуацію.

"Якщо в сім'ї є дитина з інвалідністю, але батьки можуть працювати, то можуть собі дозволити необхідні дитині послуги в приватних закладах, які зараз недоступні безкоштовно на рівні держави", – пояснює Маріанна.

Вагомою є і соціальна робота на випередження, аби родини не потрапляли у складне становище і до вилучення дітей не доходило. Це якраз те, що могло би впроваджуватись на рівні громад. Як і програми з позитивного батьківства, де б навчали правильно виховувати дітей. Саме тут на допомогу громадам можуть і мають прийти громадські організації, впевнена Онуфрик:

"Я би закликала громадські організації ставати надавачами послуг. Створення послуг в громадах – це альтернатива інституціалізації дітей".

Для тих дітей, які наразі будуть випускатись з інтернатів, вагому підтримку міг би надати і бізнес, вважає Олена Розвадовська:

"Наймайте на роботу випускників інтернатів, або йдіть в інтернати і там залучайте їх на курси, які допоможуть здобути ту чи іншу швидку навичку, важливу для першої роботи".

Психологи і наставництво як перехідний етап реформи

За задумкою реформи, яка проєктувалась іще до повномасштабної війни, до 2026 року в інтернатах мало майже не лишитися дітей. Але вже зрозуміло, що цього за рік не станеться. Бо мають бути розбудовані послуги в громадах. А там ще роботи багато. Дуже.

Невдоха переконаний, що для ефективної реалізації реформи потрібна така ж політична воля на всіх рівнях, як це сталось, наприклад, у випадку реформи охорони здоров’я чи місцевого самоврядування.

Поки ж ситуацію з дітьми могли б покращити психологи у закладах.

Але не штатні працівники, а залучені фахівці, які не залежать від керівництва. Тоді вони зможуть і моніторити ситуацію. і давати рекомендації вихователям, і підштовхувати їх не ігнорувати проблеми.

Рятівним колом може стати і наставництво. Це коли дорослий може стати офіційним наставником для дитини в інтернаті, дорослим другом.

"Треба зрозуміти, що не можна зростати самому по собі, в тебе мають бути якісь друзі, оточення, ті, які тебе бачать не ліжкоммісцем, а людиною", – каже Розвадовська.

Кирило каже, що на те, ким він став, вплинув саме наставник.

Коли йому було 11, його неформальним наставником став працівник інтернату Олександр. Він брав його до себе додому на вихідні і канікули. Там він вчився комунікувати із зовнішнім світом, отримав модель сім'ї, друзів.

Зараз Кирило сам проходить процедуру, аби стати наставником для інших.

"Але законодавство зараз виписано так, що аби стати наставником, треба майже зібрати пакет документів як усиновлювач", – констатує Касьянова. І додає, що це також додатковий моніторинговий інструмент того, що відбувається в інтернатах.

Та все ж ставка має бути на родинне виховання.

"Якщо подивитись зараз на статистику, то на одну дитину – 200 охочих усиновити. Інша справа, що люди хочуть маленьких дітей, а частіше потребують усиновлення діти старше 10 років. Люди хочуть усиновити одну-дві дитини, а в нас часто діти великі сімейні групи і тут просто треба допомогти сім'ям", – каже Касьянова. Не просто дати гроші, а організувати комплексу допомогу зі школою і дитсадком, лікарями та іншими спеціалістами.

Це вагомий вклад і в життя людини після повноліття.

"Коли ти вийшов з інтернату, потім не телефонуєш директрисі розказати про те, що тобі погано на першому курсі, бо тебе ображають, або в тебе розбите серце через першу любов. А сімейне середовище, це ж не просто про те, щоби дитину нагодувати і зростити. Це розуміння того, що ти можеш мамі пожалітися, що брат і сестра може бути твоєю підтримкою", – додає Олена Розвадовська.

***

Можливо, "чарівним копняком " для пришвидшення реформи стане євроінтеграція. У відповіді на запит у Мінсоцполітики відповіли, що повномасштабне вторгнення Росії змусило переглянути стратегію реформування інтернатів. Тепер оновленням ДІ-реформи опікуватиметься Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей, створений за підтримки ЄС.

Наразі уже розробили Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024 – 2028 роки. Загалом, вона повторює те, що в цій статті розповідали експерти, про те саме говорили і в 2017 році. І до того.

Додалася тільки нова група дітей – ті, яких повернули з депортації. Питання – якою буде реалізація вже нового документу. До того ж, наразі стратегія має статус "на доопрацюванні". Коли її затвердять, то скасують автоматично документи, які регулювали реформу донині.