"З мене хотіли зробити овоча". Колишній вихованець інтернату розповів, як там карали дітей психотропними препаратами

33-річний Олександр прожив в інтернаті від народження до 26 років. Він народився з патологіями і до 9 років не ставав на ноги. Втім, хлопцю вдалося не тільки вижити, а й пережити знущання вихователів.

У старшому віці його відправляли до психлікарні з вигаданим діагнозом і змушували ковтати пігулки.

Все життя Олександр боровся та в результаті відновив свою дієздатність. А ще – знайшов люблячу родину, в якій став 19-ою дитиною!

Сьогодні він бореться за те, щоб кожна дитина жила в сім’ї.

Далі – його пряма мова.

"Ми їли те, чим зазвичай годують свиней"

Моє життя почалося з дитячого будинку. Я народився з патологіями, у мене була заяча губа та вовча паща, а також я до 9 років не ставав на ноги. Лікарі сказали батькам, що мої хвороби невиліковні і я довго не проживу, тож мене краще залишити.

У тому інтернаті, де я ріс, не було жодної здорової дитини. Нам було важко і так, а інтернатна система тільки посилювала наші страждання. Замість турботи – строгий розпорядок дня та неможливість задовольнити навіть базові потреби.

Нам давали мало їжі, і ми просто голодували. До того ж страви були не дуже смачні: по буднях ще нічого, а ось у вихідні – одна нещасна картопля плавала у воді, а каша взагалі траплялась з черв'яками. Нам давали цвілий сир, прострочені продукти, одне яблуко ділили на 4, сік розводили водою. Цим можна було свиней годувати. Але вибору ми не мали – їли, що дають.

Найсмачнішим блюдом для мене була гречка. Я її зараз сам собі готую. Багато чого з того, що привозили волонтери, забирало й вивозило керівництво. Я навіть знімав на телефон те, що робила директорка, проте її так і не звільнили.

З уроків у нас було писання, читання, нескладні задачі, але так, для галочки. Вихователі особливо не намагалися нас навчати. Та й у мене не було великого бажання вчитися, бо я не бачив сенсу – все одно живеш замкнутий від світу і надії на краще майбутнє майже немає.

Пам’ятаю, що нам давали різні подарунки, возили на море. Бачив, що і ноді вихователі на місця, передбачені для дітей з інтернату, брали власних на  відпочинок. Але, знаєте, такі поїздки на море – це не те, чого я хотів у житті.

Я хотів, щоб поряд був люблячий батько, мати, щоб була родина, була любов. Я хотів виховуватися в нормальній сім'ї. У мене було мрія стати журналістом. Але доля в інтернаті не дала мені таких можливостей.

Кожен з нас мріяв якось покращити свій стан. Одного разу в інтернат приїхав американський волонтер, подивився на мене і сказав, що мені потрібна операція на обличчі і що вони можуть допомогти. Але керівництво відмовилося, мовляв, що я слабкий і не витримаю операцію. Але я ці слова про можливість операції запам’ятав і пізніше постійно ходив до наших лікарів, благав, щоб вони взялися за мене. Вони думали довго, але наважились...

Вони боялись, що я погано перенесу наркоз. Але мені пощастило. Мені трапився лікар, як то кажуть, "від Бога". Він добре провів операцію. Мені стало набагато більш комфортно і приємно на себе дивитися.

В інтернаті я був не дуже комунікабельним. Чи не єдиною людиною, якій можна було довіряти і з якою я трохи здружився, був наш водій. Чомусь він нагадував мені тата, тобто людину, яка могла б бути моїм татом. Він возив нас у лікарню й по парку. Він до нас добре ставився, але чимось допомогти не міг.

Методи "виховання"

Я бачив, як дітей карали психотропними препаратами, били, зв'язували, зачиняли в кімнаті, прив'язували до залізної сітки на ліжку, роздягнувши повністю, і залишали так на тривалий час. Стежили, щоб дитина не отримувала подарунків. Робили уколи, щоб дитина 12 годин спала. До мене теж декілька разів застосовували такі покарання.

Ми з товаришем робили відеозаписи, фільмували ці методи "виховання" в інтернатах. В інтернаті немає адекватного догляду за дитиною. Там не життя, а виживання.

Коли я був уже в старшому віці, мене відправляли в психіатричну лікарню, хотіли з мене зробити "овоча". Давали мені пігулки, але я їх не пив, просто ховав за щокою. Показував санітарам язика, а потім ховався в кімнаті та випльовував. Тому що знав, що ці таблетки мене будуть гальмувати.

На моє щастя, у 19 років мені попався нормальний лікар, який сказав: "Я не бачу у тебе того, що тобі написали в діагнозі". А у мене там було написано "агресивний, кидається на людей".

"Хотів покінчити з життям"

Три емоції, які я найчастіше відчував в інтернаті, – самотність, сум через відсутність батьківської любові та бажання покінчити з життям. Намагався залізти на підвіконня, наковтатися пігулок. І не я один. Багато дітей, яких я знав, хотіли вкоротити собі віку, бо не бачили сенсу жити далі.

Ставлення до дітей було, як до непотребу. Лікування було найдешевше, бо дороговартісні ліки також розкрадалися адміністрацією закладу. Одним словом інтернати – це буцегарні, в яких діти є заручниками системи, об'єктами, на яких відмивають гроші.

У 16-17 років у мене з’являлися думки, що дитина приходить у цей світ не для того, щоб так страждати в інтернаті. Потім я зрозумів, що мені Бог дав це життя для чогось, і перестав намагатися завдати собі шкоди. Натомість почав боротись за свою долю. Боротьба тривала, доки у мене не з’явився опікун.

"Доводив свою дієздатність через суд"

Я прожив в інтернаті до 26 років, хоча мене мали відпустити у 18. Утім, керівництво інтернату не особливо хотіло нас відправляти навчатися. Таких, як я, зазвичай переводили в психоневрологічний заклад на постійне проживання до смерті. Щоб туди відправити дитину, їй писали діагнози, яких часто у неї і не було. Зокрема, що вона небезпечна для суспільства. І мені таке писали. Все робилося для того, аби дітей з інвалідністю не випускати з інтернатної системи.

Але мені пощастило. Десь у 20 років з’явилася людина, яка стала моїм опікуном і піклувалась про мене 5 років. Адміністрація інтернату щосили її відмовляла: нащо вам це, він буде проблемним хлопцем, ви з ним не впораєтесь. 

Ця жінка дізналась про мене зі статті, яку написала одна журналістка. Ми познайомилися, спілкувалися, вона приїжджала, привозила подарунки. Врешті домоглася опікунства, хоча це їй далося нелегко. 

Постало питання, щоб зробити мене дієздатним. Та жінка, моя опікунка, допомогла мені з юристами, також допомагав Микола Кулеба, який на той час був уповноваженим з прав дітей.

Після років боротьби і судових розглядів я нарешті досяг своєї важливої мети, довів, що я – нормальна, дієздатна людина, здатна самостійно жити життя. У 2016 році ми виграли суд останньої інстанції та поновили мою дієздатність. 

"Мама й тато: вони відчули, що я – їхній"

Після того, як мою дієздатність було поновлено, я почав нове життя. Але мені взагалі не було куди йти. Я не зміг жити в геріатричному пансіонаті, і мене забрав до себе товариш. Та я розумів, що довго жити у нього не зможу, бо в нього є своя родина.

У 2018 році мене познайомили з родиною, яка скоро стала мені прийомною. Вони виявилися дуже хорошими людьми. Хоча я був вже доволі дорослим, та вони стали мені мамою й татом, яких мені так не вистачало все життя. Я їх так і назвав у перший день, коли приїхав. А мені тоді було 26-27 років. І так я у них лишився жити. Вони на мене документи не оформляли, просто взяли в родину. Кажуть, що подивилися на мене та відчули, що я – їхній.

Мені було важко, я не знав, як поводитись у родині. Але за чотири роки всього навчився. Мама вчила, що робити по кухні, тато – по двору. У них в сім’ї 9 своїх дітей і 9 прийомних, я був 19-м! Вони – віруючі люди, і старалися дати нам ту любов, яку не дали наші рідні. Там не було ніяких заборон. Куди захотів поїхати – туди поїхав, що захотів купити – то купив. Я вперше відчув, що мене люблять просто за те, що я є. Вони – моя справжня родина.

Біологічні батьки

Своїх біологічних батьків почав шукати в 12-13 років. Мені хотілось дізнатися, які вони. Але тоді все було марно. Тільки вже дорослим через програму на телебаченні мені вдалося знайти і маму, і батька, познайомитись з ними, але тоді ми не стали близькими.

Коли мені виповнилось 30 років, я став жити окремо, переїхав до села в іншій області. І так випадково сталося, що саме в цьому селі живе мій біологічний батько. Можливо, колись ми станемо ближчими один одному.

Головне, що сьогодні я самостійна людина, маю хату, працюю на молочному заводі. І не забуваю, завдяки кому я все це маю – моїй опікунці та моїй названій родині, яка і зараз приїжджає до мене в гості й допомагає.

"У мене одне бажання – щоб інтернатів не було"

Про власну родину я поки не мрію. Зараз у мене одне-єдине бажання, як і у багатьох випускників інтернатів – аби цих закладів не було. Тому що інтернат – це не дім, інтернат не дає любові та не забезпечує повагу до гідності. Там вважають, що всі діти хворі.

Я розумію, що перш за все нам потрібно виграти війну в нашій країні. Але у мене є ще і своя війна – за цих дітей, які з різних обставин потрапляють в інтернати. Моя мрія, аби всі діти жили в родинах.

Матеріал підготовлений в рамках кампанії "Заглушені голоси", яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи деінституціалізації.