Стрибнув в замінований окоп, щоб врятуватися від обстрілу. Історії військових про поранення та реабілітацію
Осколок вирвав лікоть Дмитра, двері в машині заблокувало, але військовий дивом вибрався назовні. Він не втратив свідомість, і це рятувало його життя.
Євген також не зомлів, коли підірвався на міні. Ворожий снаряд відірвав йому обидві ноги, а окупанти обстрілювали позиції, щоб ускладнити евакуацію.
Микола отримав кілька осколків в ногу, один із них зупинився в паху. Кінцівку мали ампутувати, але медики вирішили врятувати її попри ускладнення, інфекцію та гниття.
Ці чоловіки дивом вижили та вже проходять реабілітацію в центрах Recovery. Кожен з них планує повернутися на фронт.
"УП.Життя" поспілкувалась з Дмитром, Миколою та Євгеном про їхню службу, поранення та успіхи у відновленні.
Далі – їхня пряма мова.
"Осколок вирвав ліктьовий суглоб"
Дмитро, Вінниця
Я з дитинства хотів служити в армії. Мій дядько працював у тодішній міліції, й це мене дуже надихало.
У 2007 році мене призвали на строкову службу у військову частину в Одесі. Тоді це були внутрішні війська – ми займалися патрулюванням міста, охороною громадського порядку тощо. Після року служби я перевівся у спецпідрозділ, який називався "Ягуар".
У 2014-му ми звільнили захоплену "тітушками" міську адміністрацію в Харкові. За це керівництво нагородило нас позачерговими званнями – я отримав старшого прапорщика.
Пізніше у 2014-му ми поїхали в Ізюм на завдання, де був перший двохсотий – там загинув наш гранатометник. Я був в АТО, ООС – відбивали з хлопцями Слов'янськ, стояли поблизу Авдіївки тощо.
За 17 років служби у мене змінилося багато посад. Я починав кулеметником, потім командиром відділення, а у 2021-му мене призначили на посаду командира взводу. Я хотів бути офіцером, тож пішов навчатися.
Повномасштабне вторгнення мене застало в селі Очеретино на Донеччині. З 23-го на 24-те я чергував. О 3 ночі полетіли перші російські літаки та бомбардувальники, сунули танки.
Десь за тиждень нас перекинули у Волноваху, але там ми протримались недовго. Був сильний наступ. Коли ротного ранило, я почав його відтягувати. Поруч прилетів снаряд, мене теж ранило в ногу. Згодом підлікувався у Золочеві на Львівщині та повернувся у стрій.
Потім було Спірне, Роботине, Білогорівка. В останньому я отримав своє друге поранення – нас обстріляв дрон. Я почав бігти в бліндаж, але каска злізла і в голову прилетів осколок. Я швидко підлікувався і знову повернувся до хлопців.
Третє і найсерйозніше поранення я отримав поблизу Малої Токмачки. Ми мали штурмувати посадку, ворог прострілював її. Я з групою їхав на легковому авто. Росіяни обрали її за ціль. Сапер загинув, водій вибіг, я отримав поранення, але лишився у свідомості. Двері заблокувало, підбита рука теліпалася. Я дивом виліз з авто до другого прильоту. Якби зомлів, то не вибрався б звідти живим.
Осколок вирвав мені ліктьовий суглоб. На щастя, руку зберегли і поставили ендопротез. Тепер проходжу реабілітацію – відновлюю роботу кисті. Раніше взагалі не працювала, а тепер – можу рухати пальцями та трохи згинати руку.
На жаль, травматолог сказав, що я не придатний. Мені пропонували викладачем в Нацгвардію піти, але я поки відмовився, сподіваюся все ж повернутися до хлопців.
А поки я маю можливість бачитись з сім'єю, бо лікуюсь у Вінниці, де живуть моя дружина та 5-річна донечка. Їй вже 5,5 років, з яких майже два роки повномасштабного вторгнення я її майже не бачив. Тепер – надолужую.
"Не нога, а кусок гнилого м’яса"
Микола, Чернігівщина
Я з дитинства мріяв про військову службу. Хоч брат мого тата служив в Афганістані, і разом із батьком вони були категорично проти того, щоб я йшов у армію.
Коли почалося повномасштабне вторгнення та росіяни взяли Чернігів, Ніжин, Конотоп в оточення, мені було 18 років. Я вчився на заочній формі.
Окупанти йшли якраз через моє рідне село, що стоїть біля московської траси. Я зрозумів, що сидіти і спостерігати не можу – маю діяти, відбивати рідний дім. Про службу в піхоті розповів батькам десь тільки місяці через два. Вони не були дуже раді, але моє рішення прийняли.
Після звільнення Чернігівщини механізовану бригаду, де я служу, відправили на Донеччину. Згодом в Білогорівці я отримав перше поранення.
Воно було легким – тіло посікло дрібними осколками, а гази спричинили опік очей. Я швидко повернувся у стрій.
Потім нас перевели у Бахмутський район, де ми стояли більше ніж пів року. Якось артилерія супротивника гатила по наших позиціях. По бліндажу прилетіла 120-та міна. Мені так страшно було вперше в житті – я йшов, а ноги трусилися.
За кілька годин я отримав поранення і пролежав на позиції 4 години з турнікетами.Один турнікет наклали вище першого поранення, а другий – максимально високо – під самий пах. Засвітло евакуація не можлива – ворог одразу накривав артилерією.
Через те, що я довго чекав на евакуацію, у мене почався турнікетний синдром – тканини ноги почали відмирати.
Поранення важке – перелом обидвох гомілкових кісток, "прошите" стегно. А ще осколок, який зайшов із сідничної сторони та зупинився у паху.
У таких випадках кінцівку відрізають, бо це не нога, а кусок гнилого м’яса. Але лікарям вдалось її врятувати. Це було складно, бо організм боровся з інфекцією, у мене відмовляли обидві нирки. Але замовили якісь ліки в Німеччині, переливали кров та врешті-решт запустили організм.
Вже понад пів року триває моє лікування та реабілітація, є прогрес – я вже можу самостійно без милиць ходити. Попереду операція з пластики нерва та м’язів, щоб остаточно відновити функцію кінцівки.
Під час служби отримав звання молодшого сержанта, став командиром відділення за заслуги. Зараз долікуюся і планую продовжити свою службу. Можливо, вже не в піхоті, але є чимало роботи на фронті, яку зможу виконувати. Будемо битися до тих пір, поки не відіб’ємо свою територію, адже ми боремося за свій дім.
"Я підірвався на міні. Мені відірвало обидві ноги"
Євген, Київ
Для мене служба почалась з Революції Гідності у 2013-му. Після розгону та побиття студентів я вирішив взяти активу участь у зміні влади.
Коли ж подій на Майдані завершились, але напали росіяни – теж осторонь не лишився. У квітні 2014-го записався у добробат. Мій перший бій був біля Ізюма, а потім нас відправили на гору Карачун на Донеччині.Там ми були майже в оточенні, бо окупанти захопили Слов'янськ, Краматорськ, а гора як раз між цими містами. Я був універсальним солдатом, бо це лінія оборони, де доводилось виконувати різні завдання, а людей було обмаль.
Служив я до так званого "перемир'я" у 2016-му. Мені не до душі були ті домовленості та замороження конфлікту. Тож я вирішив завершити службу та повернутись у цивільне життя.
За 6 років я збудував для себе будинок поблизу Броварів на Київщині, планував створити сім'ю, хотів комфортного життя.
Але 24 лютого 2022 року прокинувся під звуки вибухів. Оскільки я був демобілізований, але чинний військовий, то мав терміново з’явитися в частину. Але я вирішив інакше та приєднався до ССО (Сили спеціальних операцій – ред.).
Ворог наступав з багатьох напрямків, і часом було не зрозуміло, на чиїй ти території. Було таке, що ми зустріли колону техніки, але ворожі військові не встигли зрозуміти, що перед ними українські бійці. Нам дивом вдалося врятуватись.
Я прослужив 1 рік і 7 місяців від початку вторгнення без поранень. На Запорізькому напрямку біля Роботиного влітку 2023-го ми з хлопцями мали наказ зайняти позиції супротивника. Ми вже поверталися, коли росіяни почали артобстріл. До бліндажа лишалось метрів 20 по відкритій місцевості. Поруч були окопи росіян, які вони лишили замінованими після себе. Я вирішив ризикнути та стрибнути, щоб зберегти життя, але попав на міну. Мені відірвало обидві ноги.
Одразу ж прибігли побратими, затягнули в бліндаж, накинули турнікети та почали евакуацію. Цей етап був складний і довгий, бо потрібно було довго йти пішки, хлопці були виснажені, а проходи у бліндажах – вузькі. Тому замість чотирьох людей мене несли двоє. З точки евакуації мене забрали піхотинці на мотоциклі. Відправляти іншу машину по пристріляній позиції не було сенсу – нас очікував ворог.
Попри велику крововтрату я лишався у свідомості весь шлях евакуації. Я розумів, що у мене буде ампутація, але не знав, що така висока.
Нині активно проходжу реабілітацію – займаюся спортом та мотивую інших поранених власним прикладом. Починаю вже трюки видумувати, на руках ходити, на голові стояти.
Нещодавно ходив в басейн і зрозумів, що без ніг плавати не вмію, але інструктор порадив змінити техніку і помалу почало виходити.
Мені сумно, що я не зможу вести дуже активне життя, як раніше. Але зараз чіпляюсь за усі активності, щоб зрозуміти, що я можу, а що – ні.
Війна ця швидко не закінчиться, а супротивник у нас доволі сильний. З великою ймовірністю я буду непридатний до військової служби. Але маю досвід у FPV і в принципі зможу ще якось бути корисним. Слава Богу, руки є.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
