Вдень – робить десерти, а вночі – захищає небо. Історія кондитерки з Київщини, яка знищує ворожі дрони
Її життя пахне шоколадом, цукровою пудрою та ваніллю. А ще – мастилом для зброї та паливом. Людмила Лисенко з Київщини – професійна кондитерка, чиї торти нагадують витвори мистецтва.
Проте вже понад два роки її графік визначає не черга замовлень від клієнтів, а розклад чергувань у складі підрозділу "Бучанські відьми". Свої обов'язки жінка виконує добровільно та без оплати.
Сьогодні вона ще й командирка мобільно-вогневої групи. Вдень героїня може тримати в руках міксер для крему, а вночі – зброю.
Спеціально для "Української правди. Життя" Людмила розповіла, чому долучилася до Сил оборони, як минають її чергування та як це – одночасно поєднати в собі ролі творчині та захисниці.
"Коли я повернулася в Бучу, місто виглядало як після зомбі-апокаліпсису"
В Instagram нашої героїні – естетичні фото багатоярусних тортів, яскравих тістечок та квітів. Та за цією картинкою ховається друга реальність – Людмила добровільно захищає небо Київщини у складі добровольчого формування територіальної громади.
До цього її підштовхнули жахи перших днів повномасштабного вторгнення та вигляд розбитої Бучі, де Людмила живе з 2016 року.
"Добре пам'ятаю те відчуття невідомості, коли почалася війна, – що робити, як захищатися? Вертольоти літали просто над нашим дахом. Стало зрозуміло – треба виїжджати.
Вибухи та автоматні черги дуже лякали. Я не знала, як врятувати дітей, тому виїзд був першим логічним рішенням. На відміну від нас, сусіди, які раніше пройшли через окупацію Донецька, реагували спокійніше, а для мене звуки вертольотів та вибухів були страшними", – пригадує Людмила.
Родина виїхала на Рівненщину, але вже всередині квітня повернулася назад до Бучі. За словами жінки, місто виглядало як після зомбі-апокаліпсису – не прибране, без світла, води та практично без зв'язку.
"Ми їхали просто подивитися, чи вціліла хоча б конструкція будинку. Наш дім встояв, хоча поруч влучила міна, яка рознесла все навколо. І досі стоять руїни, де залишилися лише фундаменти. Ті будинки так і ніхто не відбудував.
Через наш дім постійно пролітали снаряди, якими бомбили Ірпінь", – каже героїня.
"Повномасштабна війна триває роки, і я запитала себе: "А що я зробила корисного?"
Через два роки після початку повномасштабної війни Людмила вирішила долучитися до Сил оборони. Зізнається, це рішення було не імпульсивним, а цілком зваженим.
На закиди про те, що військова справа не для жінок і матерів, у Людмили є власна думка. Вона переконана: захищати дім і є найвищим проявом материнської турботи сьогодні. Адже створювати затишок у житлі можна лише тоді, коли ворог не стоїть на порозі.
"В країні війна, і я зрозуміла, що зовсім нічого не знаю про оборону. Почала шукати курси підготовки. Знайшла в Instagram навчання для резервістів, яке проводили азовці та ветерани – для мене вони непересічні люди та вражають своїм героїзмом, людяністю.
Там було все: медицина, стрільба, копання окопів. Це мене неймовірно надихнуло, змусило повірити, що я можу набагато більше", – ділиться Людмила.
Згодом знайома розповіла Людмилі про "Бучанських відьом" – жіночий підрозділ мобільних вогневих груп ППО, який створили навесні 2024 року у складі Бучанського добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Він знищує російські безпілотники на Київщині.
Людмила пройшла співбесіду. Каже, що чоловік не був у захваті від її ідеї долучитися до підрозділу, а от діти поставилися спокійніше. Зараз жінка вже два роки в строю.
"Спершу я вивчала специфіку роботи мобільно-вогневої групи. Тут залізні правила, кожен має свою роль – доки хтось відпочиває, інший стоїть на охороні біля машини чи за кулеметом. Свій шлях я починала саме з охорони. Уже тоді непогано володіла зброєю.
Буває складно – виснажливі нічні чергування та зимові морози, коли руки буквально примерзають до кулемета – але мені подобається ця справа. Тепер я зовсім інакше сприймаю безпеку і завжди подумки дякую тим, хто оберігає мій сон, коли я не на зміні", – розповідає Людмила.
"Коли збиваєш "шахед" – адреналін зашкалює, але страху немає"
Наразі жінка обіймає посаду командира мобільно-вогневої групи. Офіційно Людмила не має статусу військовослужбовиці, але у неї є певні обов'язки.
Служба в мобільно-вогняній групі – це не лише бойові виїзди, але й щоденна сувора підготовка.
Разом зі своєю групою Людмила заступає на чергування о 8-ій ранку. Зізнається, людей зараз бракує. Робота починається з технічної перевірки: група оглядає зброю, рахує набої, перевіряє справність автомобіля та наявність пального. Це обов'язкова рутина.
Також є чергування біля машини, оскільки зброю не можна залишати без нагляду.
"Як тільки оголошують "повітряну тривогу", група оперативно виїжджає на визначену точку. Там ми розгортаємо кулемет і виставляємо приціли, приводячи все у повну бойову готовність для збиття "шахедів".
Буває, що ціль не входить у нашу зону ураження – тоді працюємо як розвідка. Ми відстежуємо рух дрона і передаємо його точний курс наступній групі по ланцюжку. Таким чином колеги мають час підготуватися і відкрити вогонь. У кожного з нас є чітко визначені функції, і від злагодженості цих дій залежить загальний результат", – пояснює Людмила.
Героїня пригадує відчуття, коли вперше збила російський "шахед". Зізнається, тоді зашкалював адреналін. Страху не було, а лише розуміння відповідальності за групу та країну. Це як перший бій: летить ворог, який хоче тебе вбити, і твоє завдання – зупинити його.
"Найскладніше в роботі командира – відповідальність. Після відкриття вогню я маю бути впевнена, що вся моя група жива і неушкоджена. Крім того, треба стежити за кожним рухом: кулі не повинні впасти на населені пункти.
Тут усе дуже серйозно, один хибний рух і наслідки можуть бути фатальними. Потрібно контролювати абсолютно все", – розповідає героїня.
За словами Людмили, навички, здобуті в цивільному житті, можуть стати критично важливими на службі. Наприклад, їй знадобилися знання з географії, зокрема вміння орієнтуватися за компасом та вираховувати азимут.
"Окреме питання – фізична підготовка. Потрібно постійно працювати над витривалістю та формою. У нас є дівчата з різним рівнем підготовки, але головне – бажання розвиватися, тренуватися і бути корисними", – зазначає кондитерка.
"Я не можу просто літати метеликом і перейматися лише квітами на торті, коли навколо війна"
Після важкої зміни Людмила повертається додому і змінює зброю на фартух. Уже кілька років жінка захоплюється кондитерським мистецтвом та випікає торти на замовлення.
"Після народження дітей я вирішила спробувати щось зовсім нове. Все почалося з американського реаліті-шоу Cake Boss, у якому розповідають про діяльність пекарні Carlo's Bake Shop. Нею керували брат і сестра, які робили художні торти. Мене це захопило. Так я почала пекти для сім'ї та друзів. Гості були в захваті, і згодом з'явилися перші замовлення.
Ця робота ідеально для мене підходила – я могла бути вдома з дітьми й водночас реалізовувати свій творчий потенціал", – каже героїня.
Людмила любить нестандартні замовлення. Їй подобається втілювати найсміливіші ідеї замовників: наприклад, торт у вигляді книги або черепа, з очей якого мав іти дим.
"Я дуже люблю ліпити, декорувати, придумувати все до деталей. До того ж треба прораховувати, де встановити опору, чи витримає оболонка вагу декору.
Щоразу, коли приходить складне замовлення, спершу думаю, що точно не вийде. Але варто лише взятися до справи, і розумієш: досвід бере своє, і все цілком реально", – з усмішкою каже Людмила.
Попри любов до випікання, жінці зараз важко думати про розвиток цієї справи – війна диктує свої умови.
"Я не можу просто літати метеликом і перейматися лише квітами на торті. Звісно, замовлень поменшало, та й брати їх багато не вдається: служба, добові наряди та нічні чергування забирають багато сил. Після безсонної ночі працювати на кухні фізично важко.
Сьогодні головне не сидіти склавши руки, а допомагати армії. Вважаю, що до оборони має готуватися кожен. Легше не буде, а наш сусід, на жаль, нікуди не зникне, тому нам усім доведеться навчитися жити в новій реальності. Позиція "хтось повоює, а я відлежуся" – не працює.
Мене дуже лякає перспектива знову опинитися в окупації, тому я роблю все, щоб цього не допустити. Можливо, мої знання не знадобляться завтра, але статися може що завгодно, і ми маємо бути готові. Настав час бути рішучими, сильними, а іноді – безкомпромісними", – переконана Людмила.
Віра Шурмакевич, "Українська праввда. Життя"
