Воєнний кореспондент Іван Любиш-Кірдей: "Журналістика – у мене в серці. Я їду, знаючи про ризики, і роблю свою роботу"
Іван Любиш-Кірдей – фотограф, оператор і воєнний кореспондент Reuters – один з цьогорічних номінантів Премії імені Георгія Ґонґадзе. У 2015 отримав щорічну німецьку премію для теле- та кінооператорів Deutscher Kamerapreis у номінації "найкращий новинний сюжет із зони воєнних дій" за телефільм "Втеча з Іловайська".
Під час відрядження до Краматорська 24 серпня 2024 року був важко поранений внаслідок російського удару по готелю "Сапфір". Пробув у комі кілька місяців і зараз проходить реабілітацію.
Іван розповів про особливості роботи оператора, необхідні навички для журналіста в зоні бойових дій та ключові віхи в кар’єрі. Він також поділився прогресом відновлення після поранення, розповів, чим займається зараз та які має амбіції на майбутнє.
Премія імені Георгія Ґонґадзе, заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською Бізнес-школою та її випускниками, а також виданням "Українська правда". Лауреатом (-кою) стане журналіст чи журналістка, які зробили вагомий внесок у розвиток журналістського середовища і віддані принципам незалежності професії.
Матеріал створений командою Премія імені Георгія Ґонґадзе спеціально для "Української правди".
Вибір професії та ключові віхи в кар’єрі
– Чому ви обрали саме напрямок відеооператорства та фотографії в журналістиці? Чим він вас зацікавив?
– Після поранення у мене тимчасові проблеми з пам’яттю. Я багато чого забув і поступово згадую, що було в моєму житті, чим я займався, що знімав. Але вже є покращення, тож буду ділитися тим, що або збереглося, або відновилося у спогадах.
Наскільки пам'ятаю, напрямок операторства та фотографії я обрав в університеті. Спочатку не думав, що буду оператором і фотографом, але коли побачив, як люди знімають на великі камери, мене це захопило. А ще мені сподобалося фотографувати людей, робити гарні портрети.
Потім я задумався над тим, що моя робота має приносити користь суспільству, і вирішив спробувати себе в телевізійній журналістиці, знімаючи не лише красиві картинки, а й суспільно значущі події. Мені важливо, щоб люди бачили, що відбувається у світі. Саме бачили – через зображення, без жодних викривлень та інтерпретацій. Так воно й зав'язалося, кадр за кадром.
Навіть зараз, маючи такі проблеми, якимось чином пам'ятаю композицію і кадр. На рівні підсвідомості знаю, як поставити камеру, з якого ракурсу краще знімати та інші нюанси.
– Які події у вашій кар’єрі ви вважаєте визначними й чому?
– Я мало пам’ятаю про віхи у власній кар’єрі, поступово відновлюю все в голові, спираючись на розповіді рідних та матеріали в інтернеті.
Кажуть, що я знімав Революцію Гідності як фотожурналіст та оператор – у мене є фотографії, де це зафіксовано. Дружина розповідала, що я багато знімав війну з Росією в Авдіївці, Іловайську, Покровську, Краматорську та в інших містах ще з 2014 року. Про Іловайськ – попри те, що я був в Іловайському котлі – пригадую тільки депо, де ми з журналістом Георгієм Тихим спали в локомотиві, і школу, в якій ми перебували. На жаль, поки що більше пригадати не можу.
Але я дуже радий, що всюди я був із камерою, знімав і показав світу, що Росія – країна-терорист, якій не можна вірити й домовленості з якою нічого не варті. Я показував, що війна – це горе для людей, не просто статистика людських смертей.
Робота у зоні бойових дій
– Якими навичками та рисами має володіти репортер у зоні бойових дій?
– По-перше, вивчити кодекс журналіста – це база для всіх у професії. Не шкодити своєю діяльністю, не займатися плагіатом, доносити правдиву інформацію. Якщо помилився, мати сміливість визнати це й робити все можливе, щоб виправити помилку. Для військових журналістів базові правила ті самі.
Також слід мати навички першої медичної допомоги. Це важливо зараз для всіх в Україні, а для журналістів у зоні бойових дій – критично необхідно. Хороша фізична підготовка, знання правил поводження під час обстрілів. Хоч робота – це дуже важливо, але головний орієнтир – це життя.
Багато журналістів у 2014-му році не були добре підготовленими до роботи у зоні бойових дій. У нас не було знань із тактичної медицини, розуміння, як себе поводити в небезпечних ситуаціях. Зараз же ситуація із цим набагато краща – завдяки досвіду та вмінню і бажанню журналістів вчитися і бути готовими до професійних викликів, які перед ними ставить війна.
Насправді я дуже пишаюся тими журналістами, які працюють у зоні бойових дій. Усі ми розуміємо ризики, коли їдемо туди. Куля або ракета не вибирає, журналіст ти чи ні – всі ризикують. Я знаю, про що кажу. Але журналістика сидить у серці, і ми їдемо, знаючи про ризики, й робимо свою роботу.
– Камера допомагає вам тримати дистанцію від подій? Чи, навпаки, ще більше залучає в них?
– Я не можу згадати, що думав щодо цього раніше, але зараз я б не відмежовувався. Навіть навпаки: якщо знімаю, то перебуваю всередині того, що відбувається. Камера – це просто інструмент, щоб передати події іншим. Камера в моїх руках означає, що ці події побачить світ. Я не ховаюсь за нею.
– Коли потрапляли у тяжкі ситуації в зоні бойових дій, як ви до цього ставилися в розрізі роботи? Чи були думки, що жодні кадри не вартують того, щоб опинитися у складних обставинах?
– Я був тяжко поранений в Краматорську – обставини справді склалися доволі складні. Але якби мене запитали, чи зробив би я так само, чи поїхав би у Краматорськ, щоб знімати – так, поїхав би.
Відновлення після поранення та плани на майбутнє
– Ви плануєте й далі займатися тим, чим займались до поранення?
– Ба більше, я б хотів після відновлення знову поїхати знімати війну, якщо вона доти триватиме. Якщо я назвався журналістом, то маю виконувати свою роботу.
Доки в Україні війна, я не можу просто сидіти в лікарні. Маю чимось займатися – або знімати тут, або їхати на фронт. Удома відпочивати не планую.
Я пережив поранення, зараз проходжу реабілітацію в центрі Tytanovi, де познайомився з багатьма бійцями з ампутаціями, здружився з ними. Це неабиякий досвід, і з ним я буду продовжувати робити свою роботу.
Вже зараз пробую знімати на відео, як ці чоловіки і жінки проходять реабілітацію – поки лише для них і для себе, щоб повернути собі професійні навички. Я роблю їхні портрети і почав записувати їхні історії. Якщо це допоможе залучити кошти на лікування та протезування, буду тільки радий.
Мені головне, щоб моя робота приносила користь. Нехай зараз не можу знімати у зоні бойових дій, але хоча б так я можу теж фіксувати цю війну і її наслідки, а ще показувати справді сильних людей.
Коли відновиться пам'ять, я планую передивитися свої матеріали, які знімав до поранення, щоб проаналізувати, що було зроблено добре, а що варто покращувати. Деякі роботи я вже дивився, але в планах – проаналізувати більше.
– Зараз, після поранення, ви фотографуєте, знімаєте?
– І фотографую, і знімаю. Репортажна зйомка, портретна теж. Я не лише документаліст. Знімаю портрети, бо мені це просто подобається. До поранення я також знімав на плівкову камеру, а після – підсвідомо згадав, як нею користуватися.
Сьогодні я їздив знімати, як ветерани з ампутованими кінцівками садили дерева – яблуні та груші. Буде великий сад для військових.
Для Reuters поки що не знімаю через свій стан. Але після реабілітації я б хотів повернутися до своєї роботи в агентстві.
– На що ви знімаєте зараз?
– Відео – на телефон, фотографії – на телефон або фотокамеру. Зараз із професійною великою камерою знімати важко, бо в мене пошкоджена рука. Але я пам'ятаю, як це робити, мозок пам'ятає. Сподіваюся, що скоро зможу знову повноцінно працювати з професійною камерою.
Коли стався обстріл у Краматорську, одну з камер, що були зі мною, розбило уламком ракети. Робочу камеру вдалося відремонтувати, а власну – ні. Але це не так важливо, головне, що я сам живий залишився.
– Ви з таким захопленням розповідаєте про роботу. Хто і що вас підтримує?
– По-перше, я хочу подякувати своїй дружині Марії. Вона мене надихає. Вона сама журналістка, працює з текстами, і завдяки їй я зрозумів важливість слова. Дружина мене підтримує у відновленні після поранення, у моїй професії – підказує, направляє і загалом допомагає в житті. Вона – мій головний критик і порадник. Такий запал – це через неї. Мене також підтримує моя донечка Саня. Коли дивиться мої фотографії й каже, що їй подобається – у мене серце радіє.
Моя родина – це те, що мене тримає на плаву, дає змогу жити й не здаватися. Підтримка родини – це надзвичайно важливо. І не тільки вони мене мають підтримувати, а і я їх. Це всебічний процес.
Я хотів би згадати і своїх друзів і колег, які з першого дня, як я був поранений, підтримували мене і мою родину. Я вдячний всім тим, хто був і є поряд, хто пише і говорить слова підтримки, хто провідує мене в лікарні і хто чекає мене на роботі. Всім, хто вірив і вірить в мене. Всім, хто допомагає згадувати моє життя "до".
Я вдячний журналістській спільноті, яка дуже коректно і етично підійшла до новини про моє поранення, поважаючи мене і мою родину. А деяким колегам і друзям я буквально завдячую життям: тележурналістка і моя подруга Наталя Нагорна, яка випадково опинилася у Краматорську в день, коли мене поранило, разом з колегами та друзями оперативно організували мені транспортацію в лікарню Мечникова, і не лише це.
І я вдячний своїм колегам з редакції Reuters, які підтримують мене, чекають на моє повернення і вже замовили мені нову камеру. Я знаю, що колеги були на зв'язку з Марією і допомагали їй. Це важливо – знати, що на тебе чекають, що в тебе вірять і що тебе цінують як оператора.
Крім того, я дуже люблю музику. Вмію грати на різних інструментах. Дружина каже, що до поранення я багато займався музикою, грав у двох гуртах у Києві – у жанрах рок та построк. Вдома у мене п'ять баянів, чотири гітари, фортепіано, блок-флейта, сопілки – цілий оркестр. Зараз потроху граю на баяні, хоча повноцінно не можу через пошкоджену руку. Але це все тимчасово. Я відновлюся.
Ольга Коротенко, спеціально для УП. Життя
