8 років здавав росіян в окупації, та ледь не спалився через зраду дівчини. Пригоди коригувальника "Східного"
Артем Карякін з нікнеймом "Східний" – ультрас футбольного клубу "Шахтар" родом зі Стаханова Луганської області (нині – Кадіївка) та найвідоміший український коригувальник.
Здається, що "відомий коригувальник" – це оксюморон, але Артем наважився відкрити обличчя після 8 років підпілля, щоб окупанти не тероризували інших жителів Луганщини, яких помилково приймали за нього.
З 2014 року він допомагав українським військовим знищувати в окупованому місті бази бойовиків, склади з боєкомплектом, управління ФСБ та інші важливі позиції, а подеколи – був янголом-охоронцем для друзів, які обороняли Дебальцеве.
Він щоразу здригався, заходячи у власний під’їзд, бо там окупаційні силовики "ловили" своїх ворогів. Щоразу помирав всередині, коли на російських блокпостах перевіряли його фотогалерею. Та попри ризик інколи їздив на футбольні матчі до Харкова, щоб бодай ненадовго вдихнути свободу.
Після смерті батьків у 2021 році Артем виїхав з окупованої Кадіївки, а з початком великої війни – долучився до війська.
Зараз Артем з позивним "Східний" – солдат Збройних сил України, який воює в Донецькій області. Його знамените фото з Часового Яру на фоні напису "Нам потрібні лише артилерійські снаряди та авіація. Все інше ми зробимо самі" завірусилося у Twitter та дійшло до політиків США.
Він відкрив своє обличчя взимку 2023 року, почав давати відверті інтерв’ю – і це допомогло багатьом українцям в окупації стати на шлях підпільної боротьби.
"УП. Життя" поговорила з Артемом про молодість у підпіллі та найризикованіші ситуації, коли він ледь не "спалився" перед окупантами.
Артем також розповів про смерть батьків і виїзд з Луганщини, омріяну службу в Силах оборони, боротьбу з російськими коригувальниками в Україні, а ще про молодь в окупації, яка всупереч пропаганді досі чекає на Україну.
Далі – його пряма мова.
"У 2012 році я побачив, як люди ламають прапори України і кричать, що ми фашисти"
Активна проукраїнська позиція з’явилась у мене давно. Я з дитинства любив Україну, а у підлітковому віці потрапив на ультрас-сектор. Якось у 2012 році я пропустив школу і пішов на марш до 70-річчя УПА. Але ми пройшли буквально 500 метрів до центру міста, де на нас вже чекав величезний натовп регіоналів, місцевих комуністів і "Донських казаків" у червоно-чорних папахах. Вони розігнали марш, а я розчинився в натовпі, і міліція мене не чіпала.
Уже тоді я побачив, як в українському місті люди ламають прапори України, виривають їх із наших рук і кричать, що ми фашисти. За тиждень-два я надрукував стікери з написом "Слава Героям УПА" і гербом Стаханова, почав клеїти їх по місту.
Коли у 2014 році почались проросійські виступи, так звана "російська весна", мені було 16 років і я брав участь у багатьох проукраїнських акціях. У нас була сторінка "Свідомі українці Стаханова", де ми повідомляли про акції і намагались об’єднатися. Але коли росіяни зайшли зі зброєю, довелося перейти в підпілля.
У 2014 році ми масово йшли з "Вконтакте", бо розуміли, що там ФСБ. Я просто зареєстрував сторінку у Twitter, щоб розповідати, що у нас відбувається. Я не планував передавати координати і навіть не думав, що це можливо. Просто почав писати, де розташовуються російські бойовики, малював карти, куди заїхала техніка. Тоді мені написали в особисті повідомлення з певного відомства – "все це класно, але можна передавати інформацію приховано і з більшою користю". Так я почав передавати дані.
Розповісти про перше успішне коригування складно, тому що з 2014 до 2022 року ударів по базах і місцях дислокації Збройних Сил РФ і бойовиків завдавали дуже мало. Було кілька прильотів, але росіяни самі частенько влаштовували провокації, щоб тримати громадськість у своїх руках і звинувачувати Україну.
Я сам у своєму місті чув, що виходи і приходи дуже близько. Зараз я уже понад 2 роки воюю і розумію, що не почув би виходи мінометів, якби це було з української сторони. Тому я на 100% впевнений, що обстріли Стаханова – це або розбірки місцевих банд, які постійно ворогували між собою, або ж навмисні провокації окупантів.
Проте восени 2014 року був один момент, який мене трохи підбадьорив. У сусідній Брянці за териконом стояла російська артилерія. А в мене вікна якраз виходили на цей терикон, було видно і чути, звідки вони працюють. Я стояв на балконі та передав дані своїй людині. І буквально хвилин за 20 пролунало два вибухи. З того місця піднявся чорний дим.
Я побіг у кімнату написати людині, а на мене уже чекало запитання "влучили чи ні?". Я зрозумів, що недарма передаю дані. Не знаю, чи вбили тоді росіян, але я чітко бачив приліт саме туди, де стояла їхня артилерія. Але на той час важливим було не лише ураження цілі. Тоді усьому світу треба було доводити, що у нас тут росіяни. Я передавав багато тактичних знаків на техніці, фото шевронів.
Чим далі йшло, тим різноманітніша інформація цікавила моїх співрозмовників. Якщо раніше це були суто координати, то потім організація місцевих "виборів", дані колаборантів, робота заводів. Специфіка моєї роботи змінилася. Це трохи засмучувало, але в цьому я теж бачив велику користь. Також я викладав фотографії з проукраїнськими написами на стінах – "Стаханов спостерігає", "Луганськ спостерігає". Росіян це дуже дратувало.
Коли наші пацани з ультрасу "Шахтаря" воювали за Україну в Дебальцевому, я міг бачити, коли "Гради" з боку окупантів під'їжджають і готуються працювати. Я писав пацанам – "зайдіть в укриття, у нас тут приїхало 3 установки", щоб вони встигли сховатися.
Таких людей, як я, насправді було багато. Не всі вижили, на жаль. В якийсь момент багато хто деморалізувався. Важкий період був після весни 2015 року, коли росіяни взяли Донецький аеропорт і Дебальцеве, були укладені Мінські угоди. Війна зайшла в глухий кут через незрозумілі домовленості. І тоді я розумів, що строків давності моїх злочинів за окупаційним законодавством немає.
Почалися організаційні процеси у так званій "ЛНР", сформувалася окупаційна поліція, суди, прокуратура. Я зрозумів, що ми зависли і найближчим часом нас деокуповувати не будуть. Деякі спецслужби пропонували мені досить ризикові шляхи відходу, але я навряд чи б пішов на такі кроки. Я розумів, що накоїв справ і ставало реально страшно, але поступово звик до цієї думки. Це був мій вибір.
"Місто перетворилося на суцільну рекламу ритуальних послуг". Хроніки окупації
Більшість моїх знайомих виїхала з міста влітку 2014 року, бо почалися затримання проукраїнських активістів. Але я сам у 16-літньому віці виїхати не міг, а батьки важким каменем лягли у себе в квартирі і сказали "ми звідси нікуди не виїдемо" – вони просто боялися змін. Тому довелося залишитися.
Я сумніваюся, що батьки здогадувалися про мою діяльність із передачі розвідданих, але вони благали не клеїти стікери і прапори по місту, тому що мене могли вбити.
У 2015-2016 роках я ще на замовлення робив стікери, щоб якось заробляти. Був випадок, коли тато проходив повз комп'ютер, побачив, що я роблю. Каже "сину, тебе вб'ють, не займайся цим". Я кажу "все ок, у мене VPN увімкнений". А через 15 хвилин – дзвінок у двері. Бачимо червоно-чорні папахи, чоловік 8 "казаків" дзвонять у двері. У батьків паніка, тато кричить "я ж казав, тебе вб'ють", ледве ноутбук із вікна не викинув. Але ми залягли на підлогу, вимкнули скрізь світло, а "казаки" піднялися вище в іншу квартиру.
А якось у нас з батьком був такий жарт… Ми курили на балконі, і трасою йшла велика колона техніки. Я відійшов на хвилину, потім повернувся. Батько жартома спитав "ну що, передав своїм"? Ми посміялися. Але я реально передав. Вони, мабуть, не хотіли вірити в те, чим я займаюся. Не знали, наскільки я ризикую…
У нашому місті спочатку було не так багато військових, але була одна конкретна озброєна банда, чоловік 50-100. Це була суміш завезених з Росії "Донських казаків" і місцевих, серед яких Олексій Карякін – мій однофамілець, який одразу поїхав у Луганськ створювати окупаційний уряд. Я чекав, що за мною прийдуть – на 100% впевнений, що був у списках. Напевно, місцеві бойовики подумали, що ми родичі, і вирішили не зв'язуватися, щоб не було зайвих проблем, бо Карякін був вагомою фігурою.
Узагальнений портрет "казака" – це ветеран Афганістану з бандитськими замашками з 90-х, який дуже спився. Насправді виглядали вони страхітливо – коли на них дивишся, думаєш, що ця людина тебе може буквально з'їсти. До них почали приєднуватися різні персонажі із криміналітету. Але були і досить освічені люди, які ідейно пішли у такі бандформування.
2014 рік для нас обійшовся фактично без бойових дій. Наприкінці весни 2014 року я зрозумів, що це окупація, коли двоє школярів повісили прапор України на терикон в центрі Стаханова, і по них відкрили вогонь із вогнепальної зброї. На щастя, у хлопців не влучили. Але я зрозумів, що відкрито розклеювати проукраїнські листівки стає набагато небезпечніше.
У січні-лютому 2015 року була нова хвиля окупації, коли окупанти наступали на Дебальцеве і зробили зі Стаханова великий військовий хаб. Тоді приїхало дуже багато танків і важкого озброєння, перше ППО. У місті було багато росіян, особливо бурятів. Взимку 2015-го було дуже важко. Під'їзди смерділи валер'янкою, всі почали вішати ікони на вікна.
Репресії також йшли хвилями. Полювання на відьом не закінчувалося, просто десь про це більше говорили, десь менше. В Луганську, наприклад, часто показували затриманих проукраїнських людей, влаштовували показові судилища. А в сусідній Брянці "казаки" розстрілювали людей і скидали в шахти.
Загалом місто посірішало, люди стали однакові. Після другої години дня місто вимирало, люди сиділи вдома, бо нічого було робити. Якщо раніше по Стаханову була розклеєна реклама поїздок на футбол чи на море, афіші цирків чи концертів, то після окупації місто перетворилося на суцільну рекламу ритуальних послуг, переведення в готівку пенсії і поїздок в Росію на роботу.
"Я закохався у дівчину, а потім вона мене здала". Як "Східний" ледь не потрапив до рук росіян
Я намагався бути пильним, але не міг постійно бути сконцентрованим, бо я не шпигун, я не мав спеціального обладнання і все робив навмання. Чітких правил безпеки не було – тільки VPN. Те, що мене не затримали – це просто удача.
Звісно, на вулиці я не кричав, що я за Україну. Я розумів, що довіряти не можна нікому, але сам порушував свої правила. Моє коло спілкування звузилося до буквально одного друга на дуже довгий час. Вступати у романтичні стосунки також було складно, тому що я не міг бути з проросійською людиною.
Проте одного разу я ледь не попався на дурнуватій історії: закохався у дівчину, а вона мене здала. Спочатку вона позиціювала себе як проукраїнська і шляхом маніпуляцій дізналася про мій Twitter, а потім розповіла своєму колишньому хлопцю, що я коригувальник. Він сказав: "я міг би тебе здати, але мені це не треба".
У нього в оточенні був МНСник і міліціонер. Усі вони проросійські, але я міг спокійно підійти до них і поговорити. Вони мене суто по-пацанськи поважали, бо я нікуди не втік, завжди виходив на розмову. Тоді ніхто особливо не повірив, що я коригувальник: пацани у дворах подумали, що дівчина просто хотіла мене очорнити, щоб помиритися зі своїм колишнім.
Я думаю, що вона сама не розуміє, чому це зробила. Я ще потім пробачив їй і зустрічався з нею. Потім, коли ми вже розійшлися, у 2019 році її колишній хлопець два дні ломився до мене у двері. Мама думала, що це вже МГБ (окупаційне "министерство государственной безопасности" – ред.) прийшло по мою душу. Цікавий був хлопець.
Він сказав, що був у міліції, вони дивилися мої фотографії з України. І прибіг мене попередити, що це мій останній шанс. Каже: "вибирай, або ти за ЛНР, або їдь, інакше ми тобі пакет на голову натягнемо". Звісно, параноя посилилася. Я думав, що скоро вони приїдуть, тому періодично видаляв свою сторінку в Twitter, а потім відновлював.
Ще один раз я мало не попався у Первомайську біля одного з місць дислокації "ЛНРівців". Я проходив повз будівлю Первомайськвугілля і відкрито сфотографував її, тому що думав, що бойовики вже звідти виїхали. І тут з даху цієї п'ятиповерхівки піднялися два автоматники, навели на мене приціли, кричать "стій". Я завмер на місці, на рефлексах хотів навіть побігти, але думаю, тоді б вони стріляли. Вони спустились і запитали "вам що тут медом намазано, що ви весь час фоткаєте?".
У мене з собою була заліковка зі Стаханівського технікуму, я показав її, і це вже пом'якшило їх трохи, бо я місцевий. Тоді автоматник взяв мій телефон, почав гортати галерею, але я не пам'ятав, чи почистив телефон перед виходом. З кожною фотографією, яку він перегортав, у мене завмирало серце, але він нічого не знайшов. Я косив під дурника, мовляв, я не знав, що тут військові. Сказав: "будівля розбита, я хотів викласти у "Вконтакте", показати наслідки війни".
За хвилин 30 приїхав їхній "старший". Молоді автоматники сказали, що "затримали фотографа", але нічого не знайшли. Він махнув рукою – "як вони задрали". Сказав мені "дай пацанам на сигарети і вали". Я дав 500 рублів, вони наказали мені не фоткати нічого і відпустили.
"Вони вчасно мене відпустили". Смерть батьків і виїзд з окупації
Моя мама захворіла на стику 2016-2017 років. У неї була свинка, діабет і ще купа супутніх захворювань, пов'язаних із нирками. Батько в той час почав їздити на заробітки в Росію, бо шахти, де він колись працював, порізали на метал. Я пропонував йому їхати в Україну, але всі його знайомі їздили в Росію, і він з ними.
Я залишався з матір'ю, мусив доглядати її. 31 грудня 2019 року в мами стався останній сильний напад, коли батько якраз повернувся з Росії. Ми відвезли маму в реанімацію, а через три дні вона померла.
Найбільше мене вразило, як 1 січня 2020 року до мами прийшов лікар-анестезіолог, коли вона корчилася від болю. Він опитував її про хворобу і вона згадала, що один із нападів у неї стався, коли я збирався їхати на підконтрольну Україні територію. Почувши цю фразу, він переключив усю увагу з моєї мами, якій потрібна була допомога, на мене і почав мені читати лекції про те, що я "не повинен був їздити в Україну, бо мене могли б загребти в Нацгвардію".
Це просто безпросвітна темрява – коли анестезіолог у реанімації не рятує твою матір, а читає тобі лекції, що не можна їздити в Україну.
Потім їй навіть не зробили аналізів, бо це були новорічні свята. А 4 січня лікар повідомив, що вночі мама померла. У моргу ходили чутки, що лікарі прогледіли якусь пухлину і це підсудна справа. Донині я не знаю точно, від чого вона померла.
Смерть мами стала переломним моментом. Я не уявляв, як жити далі. Батько дуже тяжко переживав цю втрату. На похороні він сказав "я зрозумію, якщо ти поїдеш зараз, але я б не хотів, щоб ти мене кидав". Я вирішив, що залишуся з батьком, тим паче у нього теж було хворе серце. Але влітку 2021 року він знову поїхав до Росії. Ми не сильно потребували грошей, бо я працював – йому просто було простіше з мужиками, ніж вдома.
Потім не стало бабусі. Батько приїхав з Росії на похорон, мав максимально свіжий вигляд, але через три дні після поховання помер. Мене вже нічого не стримувало, але я не виїхав одразу, бо був у жахливій апатії.
Я дивився у вікно і не розумів, як мені жити після трьох похоронів за півтора року. Тоді мені зателефонував друг із Києва, який служив в "Азові", і сказав: "Я знайшов тобі кімнату в Києві. Ти або їдеш зараз, або не поїдеш ніколи". Це були пророчі слова. Якби я залишився в Стаханові, мене б мобілізували взимку 2022 року і, скоріше за все, я б загинув у лавах російських окупаційних військ.
6 грудня 2021 року я покинув Стаханов і приїхав до Києва. Коли почалася мобілізація в ОРЛО, я пожвавив свій Twitter і почав збирати інформацію. Мене це трохи підбадьорило.
Звісно, 8 років підпілля залишили свій відбиток. Я був дуже зашуганий, не міг звикнути до звуку, коли ззаду повільно під'їжджає машина, не міг нормально заходити у підʼїзди.
Іноді я думаю, що хотів би все віддати, аби батьки були живі. Але з іншого боку – я не поїхав би зі Стаханова, поки вони були там. У мене є відчуття, що вони просто вчасно мене відпустили.
"Бавовна" у Стаханові: як "Східний" допоміг знищити будівлю ФСБ
Влітку 2022 року я вже сам збирав дані в інших людей, тому що в мене був популярний акаунт у Twitter. Багато хто пам'ятав мене з часів, коли я сидів в окупації, тож мені довіряли. Хоча спочатку, коли я запитував у людей якусь інформацію, мені відповідали: "Навіщо? Ти ж знаєш, що нічого не прилетить".
Я зіткнувся з наслідками деморалізації попередніх 8 років. Тільки влітку 2022-го, коли у нас зʼявилися HIMARS і почали активно знищувати бази росіян, люди стали більше відгукуватися.
Адміністрацію ФСБ ми знищили 13 лютого 2023 року. Всі знали, де розташований їхній офіс у Стаханові, тому нас цікавили не координати, а наявність там ФСБшників. Ціль перед ударом проходить кілька стадій верифікації. Потрібно було дізнатися, коли вони збираються на роботу, скільки їх там. Завдяки моїм джерелам нам вдалося знищити цю будівлю. Наступного дня в Стаханові з'явилося ще більше блокпостів, місто було оточене силовиками, які перевіряли транспорт і телефони.
А третього березня у місті повністю відключили інтернет. Найімовірніше, приїжджав Ростовський відділ ФСБ, тому що місцевим таке не довіряють. 15-30 осіб у масках оточили мій під'їзд, зламали двері квартири, провели обшук. Поїхали до мене на дачу, навіть горище вивернули, а потім зламали щонайменше 10 порожніх квартир людей, які з неанонімних акаунтів були підписані на мій телеграм-канал.
Тоді затримали мого єдиного друга дитинства, з яким ми вже не спілкувалися. Нічого не знайшли, але влітку, на мій день народження, луганський канал випустив відео з підписами "вітаємо виродка", на якому мій друг розповідав якийсь заготовлений текст, що я живу в шикарній квартирі у Києві і наводжу ракети на дітей Донбасу. А вже наприкінці 2023 року вони випустили репортаж на "Росії-24" про те, як я нібито вербую школярів у Стаханові.
"Зрадником може бути айтішник на рожевому самокаті". Як виявити коригувальника
Коригувальник – це не обов’язково дід, який топить за "рускій мір". Зрадником може бути ІТшник, який їздить на рожевому самокаті, а насправді хоче, щоб росіяни були в Києві. Його важко вирахувати, якщо він відкрито не фотографує обʼєкти. Але навіть після викриття треба пройти 9 кіл пекла, щоб довести його провину.
На відміну від нас, росіянам не треба багато доказової бази, щоб зловити "навідника". Вони лише за однією підозрою вдираються у квартиру з обшуком, забирають людей на допити, де вони під тортурами зізнаються в усьому.
Я не кажу, що ми маємо так діяти, але явно треба щось робити із законодавством і спрощувати процедуру з упіймання коригувальників, тому що в нас їх багато. Не всі роблять це за гроші – є ідейні, які вважають, що вони "під українською окупацією".
Минулого літа був випадок у Часовому Яру, коли ми затримали одного підозрілого чоловіка, який сфотографував нас. У його телефоні ми знайшли чат-боти ПВК "Вагнер" і відео, де він знімає наші згорілі БТР і висловлюється, що тут українська армія зазнала поразки і "не треба було злити російського ведмедя".
Усе це ми публікували, передавали цього персонажа в СБУ. Місцеві ще з 2014 року знали, що він стояв на блокпості з прапором "ДНР". І він досі розгулює містом, як ні в чому не бувало. Напевно, його перевіряли, але не змогли довести справу до кінця.
Навіть коли СБУ активно працює, справу обрубують в суді. Я намагаюся періодично писати про це у соцмережах. Мені навіть хлопці з СБУ дякували, казали "ви хоча б розумієте, чому так відбувається, тому що найчастіше нас звинувачують, що ми погано працюємо". Але навіть якщо СБУ зловили підозрюваного і за всіма ознаками видно, що людина наводить, в суді цю справу розвалять.
Це цинічно, але щоб закрити коригувальника, потрібно, щоб він у листуванні ФСБ-шнику злив координати, за цими координатами прилетіло, і щоб листування збереглося. Тому потрібно хоч щось змінювати в законодавстві.
Також не всі військові достатньо пильні. Звісно, нам не потрібно всіх жителів Донеччини і Луганщини вважати сепаратистами, зрадниками і навідниками. Але в прифронтових містах потрібно уважно придивлятися до людей.
"Люди, які наважуються стати розвідниками, мають розуміти, що назад шляху не буде". Як не "спалитися" в окупації?
Якщо людина хоче допомогти ЗСУ, то може це робити. Але потрібно завжди пам’ятати, що окупація – це особливий режим життя. За будь-яку суперечку в супермаркеті тебе можуть закрити на 25 років або вбити. Облити фарбою військкомат – це яскравий вчинок, але він не принесе багато користі.
Тому, на мою думку, єдиний ефективний спосіб партизанщини, – це передача розвідданих. Намальовані прапори України чи наклеєні стікери – це теж важливо, щоб принаймні підбадьорити людей, які залишаються в окупації, аби вони не втрачали стійкість духу і памʼятали, що вони не одні. Достатньо просто роздрукувати одну листівку, зробити фотографію в потрібному місці і викласти в інтернет. До всього потрібно підходити з розумом і дивитися на ефективність.
Передача даних – це чіткий спротив, який може завдати глобальних втрат для російських окупантів. Звичайно, є ще варіанти підриву колаборантів, але для цього потрібна підготовка і цим займаються в інших відомствах.
Я прихильник передачі розвідданих, але нікого не закликаю це робити і не можу нічого радити. Свого часу ми не розуміли наслідків нашої діяльності. Люди, які наважуються стати розвідниками, мають розуміти, що назад шляху не буде. Якщо людину зловлять, їй загрожує увʼязнення або смерть, великі проблеми для сімей. Тому це має бути лише усвідомлений крок.
Коли пішов слух, що я коригувальник, на Луганщині ще не вкорінилася окупаційна влада, не було російських спецслужб – тільки куратори і радники. Місцеві не справлялися зі своїми обов'язками. Плюс я швидко після цих випадків видаляв свій акаунт на деякий час, і мене не встигали знайти через недбалість місцевих силовиків.
У них були важливіші справи: вони продавали кудись вугілля і метал, тож їм було не до якихось коригувальників, враховуючи, що по місту особливо не прилітало. Зараз із цим складніше – там працюють професіонали. Коли я був в окупації, то на технічному рівні ніяк не міг захиститися, крім браузера з VPN. Але за запитом ФСБ будь-який провайдер дасть повну картину користувача в інтернеті.
Коли в місті знищили місця дислокації ЗС РФ, вони почали конкретне "полювання". Багатьох затримали під час спроб сфотографувати щось, тому що на Луганщині розвісили купу камер. Також почалася масова розсилка фішингових посилань у телеграмі – це основний спосіб знайти коригувальника.
Людині надсилають повідомлення із акаунту, замаскованого під підтримку телеграму, мовляв, "ваш акаунт намагаються зламати, щоб запобігти цьому, перейдіть за посиланням". Коли людина проходить за посиланням, її просять ввести номер телефону, а тоді приходить смс з кодом. Коли людина вводить код, на акаунт заходять із російського айпі та миттєво архівують всі листування.
Зараз існує детальний інструктаж з інтернет-безпеки, якими програмами користуватися, кому передати координати. Є багато медійних військових, яким можна написати, офіційні чат-боти СБУ, ГУР, канал "східний". Але росіяни теж заводять фейкові чат-боти або самі пишуть, представляючись СБУ чи ЗСУ, і пропонують передачу даних. Дуже важливо верифікувати співрозмовника і не попастися на фейковий акаунт.
"Одне відео з Давидом "Хіміком" може "перебити" роки російської пропаганди"
Росіяни багато зусиль вкладають саме в дітей, промивають їм мізки лекціями і проросійськими заходами. Але, як показав час, частина дітей навпаки йде проти "руского міра", яким їх годують вдома і в школі. На знак протесту вони читають іншу інформацію і навіть стають проукраїнськими, не пам’ятаючи життя до окупації.
Доказом цього є те, що на Луганщині почалися перевірки в школах, силовики систематично перевіряють телефони на предмет підписок на проукраїнські канали. В Алчевську проходили класні години, де місцева міліція розповідала, що дітей можуть завербувати українські війська. Тобто вони зрозуміли, що їм не вдається зазомбувати всіх.
Молоде покоління більше дивиться в бік проєвропейських цінностей. Багато підлітків хочуть жити в нормальному суспільстві, а не у світі радикального православʼя з "казачими" папахами. Вони бачать відео з крутими українськими військовими у TikTok – одне відео з Давидом "Хіміком" з Азову може "перебити" роки російської пропаганди.
Утім, великий відсоток людей ведеться на пропаганду і це потрібно враховувати. У 2022 році багатьох мобілізували на війну проти України – і нам буде важко переплюнути цей хід Росії. Тому що коли у кожній другій сім'ї є людина, яка воює за Росію, її сімʼя або сусіди так чи інакше будуть підтримувати Росію.
Спочатку я думав, що місцеві обуряться, що їх масово повели на забій. Але з часом люди все одно починають підтримувати своїх мобілізованих родичів. Вони будуть думати: "Це ж наші мужики воюють, потрібно підтримувати в будь-якому разі. А хто їх убиває – українці. Отже, ми проти України".
Рускій мір все більше затягує Луганщину на свій бік у такий кривавий спосіб. Але Луганщина завжди була і буде територією України. Ніяких домовленостей щодо цього не може бути.
Дуже багато луганчан, донеччан і кримців уже загинуло, захищаючи Україну. Тому у людей не може навіть повертатися язик, щоб говорити, що Донбас – це якась не українська земля.
"Я досі відчуваю ейфорію". Життя після відкриття обличчя і служба в ЗСУ
Зараз я – солдат Збройних сил України. Я досі відчуваю ейфорію, коли бачу на рукаві синій, жовтий або зелений колір, тому що я довгі роки мріяв зайти у своє місто в українській формі.
Я відчув себе дуже щасливим, коли отримав першу зброю наприкінці лютого 2022 року, коли ще був у добровольчому формуванні територіальної громади в Києві. Я ще колись батьку казав, що піду на контракт, і все-таки дотримав обіцянку.
У лютому 2023 року я вирішив відкрити обличчя, тому що тоді у Стаханові було "полювання на відьом" і могли постраждати невинні люди. Також людині в масці менше довіряють, тому я вирішив просто показати обличчя. Близьких людей в місті у мене вже не залишалося. Хоча ФСБ прийшли до директора мого технікуму і до друга дитинства, але вони ніяк не причетні, тому я не думаю, що їм зашкодять.
Я не шкодую про свій вибір. Я навіть не міг уявити, що в мене буде настільки велике коло спілкування, стільки підтримки. Мені пише стільки проукраїнських жителів Стаханова – це надихає. Ці два роки були набагато активніші, ніж усі 8 років мого життя у тиші. А як цікаво було потрапити у випуски "Росії-24" – я про таке і не мріяв.
Коли моя історія стала публічною і привернула увагу ЗМІ, більше людей загалом дізналися, що існує опір в окупації. Я думаю, це було правильне рішення, хоч мені й постійно сиплються погрози і я розумію, що жити у Стаханові вже не зможу.
Звісно, я сумую за рідним містом. Я хотів би ще раз там побувати і відвідати могили батьків. Власне, я казав про це раніше в інтервʼю, тому росіяни спаплюжили їхні могили і встановили там російський прапор, щоб мене зачепити. Хоча я знаю, що навіть багато проросійських місцевих жителів не підтримали таку акцію. Бо це мої батьки, які давно померли та ніяк не були дотичні до моєї діяльності.
Моя основна мета зараз – повернути своє місто додому. У мене просто на очах забрали рідний дім, прапори, футбол. А я завжди любив Україну. І не знаю, як може бути інакше.
Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
