"Як правильно горювати", або норма, якої не існує

Війна несе в собі безліч горя. Воно множиться щодня і наша психіка змушено створює нові та нові механізми захисту. Іноді вони перешкоджають процесу горювання.

Зараз досвід страждань подекуди "героїзують": "Ти сильна, ти витримаєш". Однак ця фраза замість ефекту підтримки, може викликати справжню внутрішню кризу. "Я не хочу бути сильною, якщо це означає витримувати все це".

Ще гірше, коли у страждань раптом з'являється "ієрархія". "Чоловік у полоні?.. Нічого, живи надією, он у тої загинув. Загинув? Ну, хоч не страждав. Страждав? А що ви хотіли, війна. Он у тих син ще довше був у полоні". І так далі, бо подібному абсурду інколи немає меж.

Ще трапляється "романтизація" болю. З ідеями "створених" для війни; тих, кому "призначено" страждати "долею" тощо.

Чому виникають ці явища? З метою захисту психіки і розуму, коли людина не справляється з навалою болю. Щось пояснити собі будь-яким, навіть максимально недолугим способом здається легшим, ніж прийняти реальність такою, якою вона є. Хоча "прийняти" тут і не означає змиритися.

Однак є межа, коли такі ідеї та підходи стають небезпечними. Наслухавшись "добрих порад", людина може почати знецінювати своє горе, порівнювати власне страждання з чужим. Не змогти проживати його з повагою, терпеливістю та любов'ю до себе.

Ускладнене горювання та важкі депресивні епізоди – це прямі наслідки штучно невизнаних втрат і запереченого права на горе та біль.

Позбавлення права на слабкість і допомогу – це психологічне насилля

Не відчувати себе час від часу, або і зовсім "достатньо сильним". Втомлюватися, перестати справлятися. Відмовитися відповідати "все ок" на чергове "ну що там?". Все це нова норма зараз, і не означає, що ми здалися. Право на біль, моменти чи періоди розпачу і слабкості має кожна людина – військовий чи цивільний, солдат чи генерал, дитина чи дорослий, жінка чи чоловік.

"Бути сильним" зараз – це передусім внутрішнє рішення не здаватися і тривати попри слабкість, біль, страх, втому. Сила-бо насправді не заперечує визнання, що "мені важко", "я не витримую", "мені потрібна допомога". Навпаки, забороняти переживати те, що людина насправді переживає – насилля. Ми ж говоримо про силу, яка міцніє в своїй слабкості.

Саме відкритість до отримання допомоги робить силу гнучкою і формує психологічно здорову адаптацію до ненормальних умов, які створює війна. Це не про "стиснути зуби". Радше про здоровий розподіл ресурсів та пошук сенсу в існуючій реальності, на що також потрібні сили. Тому витрачити їх ще й на заборону переживань – як мінімум недоцільно. А якщо захопитися, то можна дійти і до самознищення.

Рутина, гумор, мистецтво малих кроків

Часом чую питання на кшталт "ну і як у цьому всьому не давати собі "киснути"? З цього приводу нічого нового не придумано. Психіка потребує щоденної рутини – поточних, звичних і простих дій. Потребує гумору та позитивного спілкування. Шукає малих і конкретних кроків уперед. Навички самостабілізації також не зашкодять, адже опанувати себе буває потрібно дуже швидко.

Що тут може перешкоджати? Трапляється, наприклад, що хтось має почуття сорому за втому, страх або апатію. Мовляв, "іншим ще гірше". Тим часом цей штучний сором забирає сили, потрібні для життя, тож із ним варто працювати.

Колективні наративи "суперсили" не завжди можуть приглушувати індивідуальний біль, особливо на війні. А от особисті приклади – так. Це довів, наприклад, Віктор Франкл ("Психолог у концтаборі"), сформулювавши принципи виживання в умовах концтабору через гумор, дружбу та життя "тут і зараз". Ті, хто читає Франкла сьогодні, отримують потужний посил волі до життя – але не "за всяку ціну", а через призму розуміння себе і прийняття власної людяності.

За тривале життя в режимі "вижити будь-якою ціною" в майбутньому можна заплатити зависоку ціну. Йдеться не лише про ускладнені посттравматичні наслідки (зокрема, так зване відкладене проживання травми, коли психіка немов відкладає переживання "в архів", щоби згодом "розморозити" у невизначений момент), але й про наслідки для фізичного здоров'я. Тіло теж втомлюється "тримати оборону" в режимі постійного стресу та починає вимагати уваги до себе.

Разом із тим людська психіка є фантастично відновлювальною. Інакше не існував би феномен посттравматичного зростання.

Про підтримку та мову стійкості

Наша публічна мова поступово формує нові акценти. Мова героїзму водночас стає мовою турботи. Це і є мова стійкості, в якій міститься і гнучка сила, і наша безкінечна витримка, і свята українська впертість, куди ж без неї.

Суспільний діалог теж змінюється. Все частіше можна почути "я з тобою, ми разом" замість "тримайся". "Мені шкода, я хочу тобі допомогти" замість "ну що ж ти так, не переживай". "Плач безпечно, я поруч" замість "ти сильна". "Я з тобою, щоб не було" замість "все буде добре".

Зрештою, у стані виснаження всім нам не так важливо чути правильні слова, як відчувати, що нас приймають такими, як ми є. Що насправді є найкращим стимулом не здатися, коли поруч – рука, на яку можна безпечно спертися.

Ірина Максименко, керівниця Програми психосоціальної підтримки Міжнародного благодійного фонду "Карітас України"