"Вчителі тримають небо над дітьми, поки батьки виборюють свободу". Інтерв'ю з найкращою вчителькою України 2026

Вчителька англійської мови Світлана Меркулова вже 30 років навчає учнів в Ірпені. За цей час змінилося кілька поколінь школярів і методики викладання, та незмінним для неї залишилося одне – відданість професії.

Цьогоріч Світлана стала переможницею Global Teacher Prize Ukraine 2026. Серед її випускників – 200-бальники та призери обласних олімпіад. Для Світлани уроки англійської не обмежуються лише мовою. Під час занять з учнями вони говорять про майбутнє, дискутують у форматі дебатів, вчаться говорити про те, що справді відчувають, та планують поїздки за кордон для практики говоріння.

Також освітянка навчає колег емоційної підтримки дітей.

В інтерв'ю "УП.Життя" найкраща вчителька України розповіла про вигорання педагогів під час війни, як навчити дітей не боятися помилятися та що для неї означає звання вчитель року.

"Вчителі зараз тримають небо над українським дітьми, поки їхні батьки виборюють нам свободу"

– Ви працюєте вчителем вже 30 років. Що привело вас до викладання?

– Я з дитинства хотіла бути вчителькою – як тільки вступила до першого класу, усі дитячі ігри перетворилися на імітацію школи. Тоді висаджувала іграшки за партами, давала їм домашні завдання і подібне.

В принципі, я дуже прагнула викладати. Розмірковувала про кар'єру перекладача, але якось під час практики мені запропонували провести урок на заміні. Мені це дуже сподобалося, і був позитивний фідбек від учнів. Я зрозуміла, що це, напевно, моє. Так воно і сталося.

Згодом закінчила Карпатський національний університет імені Василя Стефаника і за направленням поїхала працювати в Ірпінь.

– Що стільки часу тримає у школі та допомагає запобігати вигоранню?

– В Ірпінський ліцеї №2 я влаштувалась у 1996 році.

Напевно, допомагають втриматися діти. У нас справді неймовірні учні. Наступного дня після церемонії читала привітання з перемогою не тільки від тих, хто зараз вчиться в мене, а й від багаторічних випускників – бачила, що люди мене пам'ятають і цінують. Коли читаєш слова "дякую, що ви віддавали стільки" – це теж тримає.

Тримають діти, які вчаться зараз. Я розумію, що вони залишаються в Україні попри все: нічні тривоги, блекаути, навчання у сховищах. Я не маю морального права просто піти – маю бути поруч з ними.

– Ви вже не вперше берете участь в премії. Раніше потрапляли у список ТОП-50 вчителів, а тепер нарешті здобули перемогу. Що для вас особисто означає статус найкращої вчительки України?

– Так, це був довгий шлях. Я подавалася декілька разів. У 2019, 2020 і 2021 роках входила в ТОП-50 Global Teacher Prize Ukraine, але тричі на цьому зупинялася. Цього року я пройшла далі – у ТОП-10.

Знаєте, коли я отримала цю нагороду, одразу відчула шалену вагу. Тобто вона справді дуже важка – ти усвідомлюєш, наскільки серйозною є ця відповідальність.

Сьогодні ця премія і нагорода не лише моя. Усі українські вчителі працюють на межі своїх можливостей: заходять у класи, виходять в онлайн-ефіри чи проводять уроки у сховищах. Адже у нас постійні тривоги.

При цьому вчителі постійно вдосконалюються, проходять якісь курси, шукають навіть у свою відпустку ресурси для навчання. Тож ця премія – про кожного з них, тому що вони не просто навчають, а зцілюють дітей. Вчителі зараз тримають небо над дітьми, поки їхні батьки виборюють свободу.

– Ви як переможниця отримали мільйон гривень на втілення освітньої мрії. Можливо, вже маєте ідеї, куди їх спрямуєте?

– Усі так класно кажуть, що я вже отримала мільйон гривень. Але поки що отримала тільки такий великий кусочок фанерки – дуже красивий, з яким можна фоткатися (сміється). Звісно, це жарти.

Я у своїй анкеті багато писала про стійкість українського вчительства. Вважаю, що це, напевно, моя місія.

Крім того, я тренерка проєкту з травмапедагогіки "Стійкі вчителі – стійкі діти". Він дуже важливий зараз, адже є стільки запитів від учителів з різних куточків нашої країни на участь… Думаю, що частина цих коштів точно має піти на цей проєкт.

"Не думаю, що ще залишилися вчителі, які працюють виключно за підручником"

– Ви – вчителька англійської мови. Можливо, маєте поради, як допомогти дітям не просто вивчати предмет, а як використовувати його в реальному житті?

– Мені здається, що мова стане цікавою для вивчення дітьми тоді, коли ми будемо бачити практичне застосування цього предмету.

Наприклад, мої старшокласники беруть участь в Erasmus-проєктах (програма обмінів студентів з навчання чи стажування в інших країнах – ред.) – там бачать практичне використання мови.

Для них це поїздка за кордон, новий досвід, спілкування з однолітками з інших країн мовою, яка не є рідною. При цьому вони бачать, що їх розуміють, а вони нормально комунікують і вирішують всі необхідні питання.

Ще один мій учень став єдиним представником від учнівської молоді на всесвітньому демократичному саміті в Південній Кореї. Він виступав там англійською мовою.

І коли мене діти молодших класів питають "А ви нас повезете?", я їм кажу: "От вивчите англійську мову, тоді і поїдемо".

Вони бачать, що наші учні їздять за кордон і беруть участь у різних програмах обміну. Відвідують Німеччину, Польщу, навіть Індію. Для них це реальний стимул вивчати мову.

– Чому, на вашу думку, деяким вчителям важко зробити уроки практично орієнтованими?

– Я, якщо чесно, не думаю, що залишилися такі вчителі, які працюють виключно за підручником, не використовуючи жодних інтерактивних методів. Їх зараз настільки багато… Настільки величезні цифрові можливості зробити це практичним інтерактивним курсом, що мені важко сказати, що комусь заважає.

Я думаю, що зараз всі вчителі саме так і працюють. Адже сучасного підлітка просто підручниками і вправами не втримати.

– Якби ми мали змогу підглянути за одним із ваших уроків, що би першочергово там побачили? Можливо, є якась "фішка"?

– Я не думаю, що є щось лише моє.

На початку уроку проводжу емоційне шкалювання дітей. Думаю, під час війни це робить кожен вчитель. Особисто я даю такі мемчики-картинки, і вони з ними працюють.

Що точно буде в мене на кожному уроці – намагаюся знайти хоча б пару секунд чи хвилин для моменту радості. Це не такий прямо "вау-ефект", але якесь легке перемикання.

Нам зараз дуже не вистачає позитивних емоцій. Наприклад, можу просто під час уроку вивести дітей пограти в "Парашут". Це така командна гра з тканинним полотном – воно кольорове, і це вже створює настрій.

Вони трошки перемкнулися, побігали, покричали. У цей час я їм поставила запитання. Якщо у сховищі не шумно, то робимо це саме англійською. А якщо ні, то це вже не так важливо. Тоді просто пограємо, бо це їх перемикає, і трошечки зменшує рівень стресу.

Вже доведено, що радість – це єдина емоція, яка дозволяє розблоковувати всі ті почуття, що виникають у нас під час стресу. А живемо ми зараз у постійному стресі…

– Ви згадували емоційне налаштування. А якщо дитина каже, що їй сьогодні погано, що робите в такому разі?

– У дітей можуть бути різні причини для суму. Є такі, якими вони готові поділитися. А можуть бути ті, про які не хочуть казати. У будь-якому випадку, коли це побачу, спитаю, чи все ок і чи потрібна моя допомога.

Якщо учень каже ні, тоді окей. Я бачу, що щось сталося, і він не готовий поки що відкриватися, тож не буду його чіпати. Дам йому можливість просто побути з цими думками. А ще скажу: "Знаєш, якщо тобі знадобиться допомога чи ти просто захочеш поговорити після уроку, можеш завжди до мене підійти". Так у нього буде розуміння, що є до кого звернутися.

– А як допомагаєте учням перестати боятися говорити англійською? Для декого це важко через страх зробити помилку.

– Коли ми тільки починаємо більш інтенсивні спікінги (практики говоріння англійською – ред.), спершу намагаємося говорити якимись мінімальними конструкціями в різних класах.

Я проти зазубрювання текстів. Колись теж це робила, а зараз повністю відійшла. Розумію, що зараз діти по-іншому сприймають матеріал. Вони мають чітко бачити практичне застосування цих тем.

Декілька перших уроків я їм даю теми та попереджую, що оцінки за це не буде. Навіть не виправляю помилки – просто сиджу і слухаю.

Вони мають тему і, наприклад, певний перелік запитань, який необхідно проговорити. Якщо це онлайн-урок, зрозуміло, що вони ховаються за екраном, підчитують. Але ж це теж пропрацювання.

В якийсь момент, коли в них вже добре виходить, я кажу: "Слухайте, ви молодці, і сьогодні у вас всіх 12 балів". А вони ж не чекали оцінки.. Це лише починає мотивувати, щоб вони не боялися.

– Якої системи оцінювання ви притримуєтеся? Щоб не створити гонитву за оцінками, але щоб це було ефективно для учнів.

– Я завжди підтримую дитину, яка працює, як би важко їй не було. У мене немає гонитви за оцінками.

Учні чітко знають: якщо працювали на уроці, то отримають свій бал. Розумію, що діти різних рівнів і навіть когнітивних можливостей будуть мати різні успіхи.

Але якщо, наприклад, дитина, яка завжди боялася, ніколи нічого не говорила, а сьогодні сказала два речення, хай мене вибачає Міністерство освіти, я їй поставлю 12. Так, вона не зробила нічого надскладного і супертворчого, але це такий величезний крок вперед! Дитина переборола свій страх говорити, страх помилки… Це варто помітити і підсвітити, щоб вона змогла зробити це знову.

Я також часто організовую проєктне навчання. Воно залучає більшу кількість дітей до роботи, тому всі отримують бали.

– Можете пригадати один з найцікавіших уроків за час вчителювання, який залишився у пам'яті?

– У мене цей урок був на минулому тижні. До речі, тут я завдячую "Освіторії". Під час триденного асесмент-центру у Львові, коли журі оцінювало нашу методичну роботу, мали провести уроки в незнайомій школі.

Ввечері серед фіналістів провели жеребкування на теми уроків. Мені випала про мікроінфлюенсерів, і те, як без великого бюджету і допомоги можна змінювати щось навколо. Це був 7 клас.

Урок мені настільки сподобався, що я провела його й у своєму 9-му.

Пишаюся нашими дітьми, що вони такі активні. Під час уроку ми розглядали історії з TikTok, тому що вони всі користуються цією платформою і так легше залучити їхню увагу. Зокрема, дивилися рілси учнів з різних країн, які якимось чином змінили громаду. Хтось із них, наприклад, годує тварин, хтось допомагає літнім людям.

Ми також говорили про спортсменів, які відмовляються ставати на фото з представниками від Росії; про людей, які створили якісь тренажери для військових. І потім діти мали придумати, який проєкт вони хочуть втілити.

Там такі шикарні ідеї! Вони пропонували створити на базі школи якийсь хаб підготовки до ДПА/НМТ, тому що не всі діти можуть дозволити собі репетиторів і хтось, наприклад, відстає в силу різних причин; створити підставку для м'ячів у спортзалі, щоб вони не випадали; ще проєкт про тварин.

Діти настільки серйозно підійшли, що я сподіваюся, поруч з ними будуть інші дорослі, які допоможуть такі проєкти далі втілювати.

"Діти вчать вчителів ніколи не розслаблятися"

– Як ви працюєте з довірою учнів та налаштовуєте їх на чесну комунікацію?

– Таке контраверсійне запитання. Довірливі стосунки будуються не тільки на уроках, а й під час різних проєктів. У школі в нас багато активностей. Під час занять ми часто граємо в дебати.

Діти на уроках англійської бояться зробити помилку. Власне, як і на будь-якому предметі. Це пов'язано з тим, що зараз часто виникають ситуації, коли діти в класі з різним рівнем знань. Хтось приїхав з-за кордону, хтось займається додатково, хтось тільки починає, а хтось багато пропустив через стрес і прогалини, тому що переїхав з деокупованих чи небезпечних територій, стидається говорити.

Я їм зразу говорю, що мені не обов'язково казати правду, можна вигадувати. Нехай вони оберуть найлегші слова, але таки почнуть говорити.

Старшокласникам, з якими у нас уже налагодилися довірливі стосунки, кажу, що запитання до теми підбирав ШІ. Тоді вони розуміють, що це не моє особисте зацікавлення.

Запитання бувають досить цікаві: чи дружний у вас клас; чи кожен почувається у своїй тарілці; якби ви були новеньким, як би ви хотіли, щоб вас прийняли, і подібне.

Учні сприймають їх першочергово, як завдання з англійської мови, та завдяки ним ми поступово навчилися розмовляти.

Спочатку вони відповідали одним реченням. Потім я їм сказала, що якщо хочете складати екзамени IELTS, то треба говорити або 2 хвилини, або як мінімум 3-4 речення.

А що легше всього сказати? Те, що ти відчуваєш, бо це правда і не треба вигадувати.

– Ви згадали про дебати. Чому вас приваблює цей формат і чим він цікавий для дітей?

– І на уроці, і під час позаурочних ініціатив він може допомогти зі штукою, з якою борються всі вчителі – мінімізування використання штучного інтелекту.

Як це працює? Я їм даю якусь тему на урок. Наприклад, вегетаріанство: це добре чи погано. Так, вони можуть пошукати через GPT-чат якусь інформацію, щоб швиденько накидати фактаж.

Однак сама структура гри така, що ти, по-перше, маєш аргументувати свою позицію, навести докази, процитувати експертів. І навіть якщо вони це знаходять через ШІ, мусять перевірити.

Потім найцікавіше – працюємо за системою сross-examination (перехресний допит), як у суді, коли йдуть запитання, а відповіді мають бути швидкі. За таких умов ти вже не відреагуєш, якщо не в темі. Тому навіть якщо вони на певному етапі користуються ШІ, їм треба бути повністю в процесі.

Це розвиває критичне мислення, дозволяє прокачати лідерські навички, ораторське мистецтво. Першу гру я завжди роблю українською мовою, щоб вони побачили, як воно працює, щоб зник страх. Потім ми робимо англійською, і вони вже більше грають.

– Чого вас навчили учні за останній час?

– Діти вчать вчителів ніколи не розслаблятися, – це 100%. Мене якось дуже вразила ситуація, коли треба було змонтувати відео. Вони ж в цьому дуже швидко розбираються, і показували мені, як все робити. Я кажу "Ні, ви мені не робіть, а покажіть, як я можу це сама, щоб уміла надалі".

Звісно, щось із першого разу не вийшло. Але вони настільки терпляче все пояснювали, що я інколи думала, чи вистачає мені стільки ресурсу? Вони казали: "Світлано Сергіївно, не переживайте, зараз у вас все вийде".

Я справді була здивована і задумалася, чи вистачає мені такого терпіння?

"Має бути більш лояльний підхід до дітей"

– Як це – бути вчителем у 2026 році в Україні? З якими викликами ви стикаєтеся найчастіше?

– Напевно, найважче тримати внутрішній баланс. Ти живеш у тій самій країні, де й діти та їхні батьки. Я розумію, що зараз виснажені всі, але чомусь частина суспільства вважає, що вчителі – це якісь атланти й боги.

Ти маєш прийти зранку зарядженим і проводити уроки. Нібито в тебе немає проблем, які є в інших.

Зберігати баланс у цьому і, незважаючи ні на що, поповнювати свій ресурс – складно. Елементарно не вистачає часу на себе. Якщо ти через тривоги не проводиш уроки, потрібно потім надолужити освітні втрати.

А коли вільний час з'являється, треба пройти якісь курси чи чогось нового навчитися. Потім принести це на урок. Тож підтримувати свій ресурсний стан – це один із основних викликів зараз.

– Війна, цифрові зміни й поява штучного інтелекту повпливала на мотивацію дітей до навчання. Як бути українським педагогам із цим?

– Мені не дуже подобається слово мотивація тут, чесно. Більше імпонує стимул. Бо мотивація – це "зроби те, що хочу я, хоча ти цього не хочеш". Умовно, поприбирай кімнату, а я тебе вмотивую. Коли дитина бачить стимул, усе інакше.

У цьому контексті немає сенсу говорити про англійську мову, бо, мабуть, стимул її вивчення очевидний для всіх. Батьки дітей, які поверталися після тимчасової еміграції, казали, що всю комунікацію витягували діти. Вони розумілися на спілкуванні з державними структурами, зі службами якимись, домовлялися про проживання, могли поговорити в магазинах і розуміли співрозмовників. Звичайно, подорожі для них це стимул вчити мову.

А стосовно інших предметів – зараз основне завдання вчителів все ж таки чутливе ставлення до учнів. Ми маємо розуміти, що всі живемо в період постійного стресу і виснаження, тому когнітивні функції теж страждають. І це не тільки про дітей – дорослі забувають слова під впливом цих почуттів.

Зараз спадає якість навчання. Тож в учнів немає мотивації чи стимулу через стрес. Звісно, ми не можемо знижувати вимоги до навчання, інакше взагалі втратимо покоління.

На мою думку, має бути більш лояльний підхід. Подобається фраза: first connection then correction. Спочатку контакт з дитиною, розуміння її стану, і потім уже корекція поведінки, навчання. Це допоможе.

– Діти сьогодні багато питають про війну?

– Ірпінь – це місто, яке одним із перших прийняло удар у 2022 році. Тож багатьом моїм учням розповідати про війну не потрібно – на жаль, у них вже є свій досвід. Внутрішньо переміщеним особам так само.

Майже в кожного батько чи брат на фронті. У всіх різні історії. Якщо вони захочуть щось проговорити чи їм щось болить, ми це обговоримо.

Колись у 2023-му році школа мала спільний проєкт із варшавським закладом освіти. Учні вирішили робили презентацію про Ірпінь. Її мав підготувати дев'ятикласник, який виїхав у Норвегію.

Я думала, що презентація буде про різні проєкти та активності, але натомість була про перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді я зрозуміла, що попри еміграцію всі діти відчувають війну.

Ми тут маємо бути дуже обережні. Усі знаємо, що триває війна. Кожного дня вшановуємо героїв, розуміємо, хто у нас країна-агресор. Треба підтримувати дітей, коли в них виникає потреба про це поговорити....

"Інвестувати в українського вчителя – це інвестувати в національну безпеку"

– Чого найбільше не вистачає сучасній українській школі?

– Українську школу вже стільки реформують! (сміється).

Коли були на проєкті у Варшаві, відвідували центр підвищення кваліфікації. Його фахівці розповіли, що мають ретрити для вчителів – спеціальні бази для відпочинку.

Так у них вчителі проходять підвищення кваліфікації не тільки за своїм базовим предметом, а й мають можливість відпочити раз на рік безкоштовно. Там педагоги можуть займатися арттерапією, гончарством, відвідувати майстер-класи, чи просто гуляти.

Ми були в такому центрі: прекрасна лісова територія, де можна просто ходити й відновлюватися. Це насправді дуже розвантажує і допомагає тримати баланс.

Мені здається, було б добре, якби такі ретрит-центри для вчителів з'явилися в Україн. Сьогодні інвестувати в українського вчителя – це інвестувати в національну безпеку. Вчитель працює з нашим майбутнім сьогодні. І від того, наскільки його стан буде стабільним і скоригованим, залежатиме, чого саме він навчить дітей.

– Якою ви бачите українську освіту через 10 років?

– Говорити про світле майбутнє через 10 років нам не варто. Думаю, що ми тільки-тільки почнемо відновлюватися.

Часто кажуть, що українська освіта сильно просіла, маємо великі освітні втрати. Але я дивлюся, скільки українських дітей за кордоном продовжують триматися за наші школи. Це точно не про погану освіту, правда?

Мені дуже імпонує, що зараз Міносвіти спростило варіант подвійного навчання. Раніше діти в еміграції мали вивчати повний цикл предметів за кордоном і в українській школі. Зараз їм зараховують всі предмети, які вони вивчають за кордоном, а Україна дає саме українознавчий компонент.

Завдяки цьому діти асоціюють себе з Україною, відчувають своє коріння і розглядають варіант повернення.

На мою думку, це та освіта, яка дає стабільність, розвиває громадянські компетенції.

Я можу багато говорити зараз про SТЕМ-технології, сучасні лабораторії, але ситуація різниться у школах.

– А якою ви бачите себе у вчителюванні через 10 років?

– Тут питання, чи освіта буде бачити мене (сміється). Мені зараз 52, тому через 10 років буде майже пенсійний вік.

Хоча я все-таки відчуваю себе набагато молодшою душею. Коли ти працюєш з дітьми, постійно в якихось молодіжних двіжах.

Сподіваюся, мені вдасться залишатися цікавою і, хотілося б вірити, продуктивною.

Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"