Коли у "Вулику" тихо. Як Росія вже вдруге позбавляє дітей Харківщини можливості вчитися
"Ми жили повноцінним життя, ні про що не задумуючись. Яка війна?" – згадує початок повномасштабного вторгнення Василина Товкан, тьюторка освітнього центру "Вулик" у Дергачах, що на Харківщині.
Дергачівщину називають "незламним щитом оборони Харкова", адже на початку повномасштабного вторгнення громада стала для окупантів кісткою в горлі – саме на її території вдалося стримати ворога на півночі від обласного центру.
Харківщина потерпала від ворожих обстрілів з першого дня великої війни. Однак декілька тижнів тому росіяни розпочали повторний наступ і намагаються захопити, зокрема, місто Вовчанськ.
Атаки з повітря на Дергачівщину також активізувалися, що спричинило нові руйновання, блекаути та проблеми зі зв’язком, позбавляючи жителів – від найменшого до найстаршого – базових благ цивілізації, можливості жити, працювати, вчитися і відпочивати безпечно.
Попри виклики, які ледь не щодня доводиться долати місцевим, вони роблять усе, аби діти могли вчитися та розвиватися, навіть не відвідуючи школи.
"Українська правда. Життя" у партнерстві з благодійним фондом savED розповідають, як живуть та відновлюють освітній процес громади, що постраждали від війни.
"Ми жили і не знали біди"
Василина Товкан, тьюторка місцевого освітнього центру, досі згадує 24 лютого 2022 року з надривом у голосі і змальовує словами картину, яка, здається, назавжди закарбувалася їй у пам’яті: як дорослі у паніці збирають найцінніше, беруть дітей під руки і їдуть світ за очі, не маючи уявлення про те, що буде далі і чи зможуть вони повернутися.
"Один педагог телефонує і каже: "Нас вбивають". І ти не знаєш, що відповісти. "Заспокойтесь, все нормально, не хвилюйтесь, сьогодні всі залишаються вдома, бережіть себе", – цитує себе у ті хвилини Василина.
Її колегу, Аліну Гужву, того дня розбудили вибухи. Вона проживає у селі Безруки, що за 9,5 км від Дергачів.
Спершу жінка подумала, що їй примарилось, але, підійшовши до вікна, знову почула залп ракет з боку прикордоння.
"Я нічого не бачила, але було чути, що вибухи лунають з боку Бєлгородської траси, з Липців і Козачої Лопані (останні два – населені пункти Харківщини – ред.). Потім взяла телефон і прочитала, що в Україні обстріли по всьому краю, що (росіяни) вже розбивають наші аеропорти", – пригадує Аліна.
Її родина, охоплена панікою, почала облаштовувати непридатний для життя погріб, де можна було б сховатися. Місцеві почали масово виїжджати.
"Було дуже сумно за цим спостерігати. Неможливо. Змішані почуття були. Чи то тому, що люди виїжджають, і, можливо, ти їх вже більше ніколи не побачиш. Чи тому, що ти залишаєшся у невідомості, а вони їдуть далі", – пригадує Аліна.
Її родина евакуюватися не наважувалася, тож перші 40 днів повномасштабної війни провела під щільними обстрілами.
"Пощастило, що наш куточок – хата і вулиця – вціліли. Загалом село постраждало. Школа вціліла – тільки котельня була розбита, і вибито трохи вікон. Можна сказати, що ми тоді відбулися переляком", – каже жінка.
На початку повномасштабної війни понад третина населених пунктів громади опинилися під окупацією. Захопити Дергачі росіянам не вдалося, однак місту неабияк дісталося через обстріли.
"До цього ми не знали біди. Жили звичайним, простим життям. Діти ходили на гуртки, займалися у школі. Ми працювали у будні і відпочивали у вихідні. Ніщо не віщувало тієї біди", – говорить Аліна.
Будинок культури, де фактично пів життя – 17 років – пропрацювала Аліна, було зруйновано. Спочатку вона там була керівником гуртка декоративно-прикладного мистецтва, потім – образотворчого. Її кабінет на третьому поверсі, де ніби нещодавно жінка займалася з дітьми, також зазнав пошкоджень. Стіни досі вкриті тріщинами, будівля в аварійному стані.
"В один "прекрасний" день було влучання, але ракета не розірвалася, а застрягла в приміщенні. Тієї ж ночі було ще одне влучання", – додає Василина.
Наприкінці березня 2022-го росіяни зруйнували вщент дергачівську міську раду, розбомбили приватні будинки, пошкодили лінії електропередач. Не обійшлося і без поранених.
"У Дергачах нікого не було, не працювали ні магазини, ні аптеки. Життя було на паузі, і ми щоразу думали: "Сьогодні вижили, і добре", – говорить Аліна.
Тоді її сім’я таки вирішила не покладатися на удачу і евакуюватися. Вони чи не останніми покинули місто 5 квітня – виїхали у Полтавську область. Повернутися змогли лише у серпні 2022-го, коли ЗСУ відтіснили ворога і обстрілів поменшало – але не додому, а в смт Високий, що за 30 км від Дергачів.
Тоді ж жінка втратила роботу, адже працювати було ніде – в аварійному будинку культури залишився лише директор.
"Ми були на місцевому бюджеті. А оскільки бізнес і магазини позакривались, заводи повиїжджали, нас не було з чого фінансувати", – каже Аліна і одразу додає, що "бідувала недовго".
Невдовзі жінці запропонували роботу у вечірній школі. Вона погодилася, хоча й усвідомлювала, що ця посада їй не підходить, адже доводилося працювати з більш дорослими дітьми, творчої роботи стало менше. Там викладала мистецтво і громадянську освіту. Утім, обрати щось інше тоді можливості не було.
Про час, коли почало вирувати життя
Додому, у село Безруки, родина Аліни повернулася 6 грудня 2022-го. Тоді там вже можна було працювати, зокрема дистанційно, адже з’явився нормальний інтернет та електропостачання.
"Пам’ятаю, як до 19 грудня, на День Миколая, ми виїхали купити дітям подарунки. Було дуже неочікувано і приємно, що машину біля торговельного центру у Дергачах просто ніде було поставити. Люди поверталися. Зустрічали там багато знайомих облич і було видно, що дітям потрібні якісь розвиваючі кімнати, простори. З цього все і почалося", – додає жінка.
Через рік роботи у вечірній школі Аліну запросили пройти співбесіду на посаду тьюторки у сучасному освітньому центрі, перші відділення якого почали відкривати у громаді влітку 2023 року. Кожен такий центр має промовисту назву – "Вулик".
Ініціативу запустили разом із міжнародним благодійним фондом savED за підтримки програми "U-LEAD з Європою". Загалом фонд savED за підтримки різних партнерів створив уже 64 таких центри у Миколаївській, Харківській, Чернігівській, Київській та Дніпропетровській областях.
"Я з великим задоволенням пройшла співбесіду і почала працювати у "Вулику". Це один із найкращих періодів за довгий час і продовження моєї творчої діяльності у позашкіллі, будинку культури. Але вже на новий лад.
Мені навіть подобається, як по-сучасному це звучить – не вчитель, а тьютор. За іронією долі, мій новий кабінет розташований у тому ж кутку, що і старий, але вже у підвальному приміщенні. Раніше я була під небом, а тепер – під землею", – говорить Аліна.
Відкриття "Вуликів" на Дергачівщині збіглося у часі з поверненням багатьох місцевих, адже тепер було де залишати дітей, поки дорослі були на роботі. Наявність безпечного простору стала одним із важливих факторів для місцевих, аби повертатися додому.
Зокрема, для родини Ірини Головко – інженерки-землевпорядниці і мами 13-річної школярки Марини. Вона дізналася про повномасштабне вторгнення, коли перебувала за кордоном, а її родина – у Дергачах.
"Поїхала туди (за кордон) всього на три дні. Було гірко усвідомлювати, що я не можу бути поряд зі своєю дитиною. Це мене дуже гнітило, тому всіма правдами і неправдами довелося швидко повертатися додому. Прикордонники тисячу разів перепитали, чи дійсно мені треба вертатись в Україну. Тоді, 27 лютого, були 20-кілометрові черги в інший бік, всі їхали на Польщу", – згадує спробу повернутися додому Ірина.
У результаті вона дісталася Львова, але далі не поїхала – чоловік та донька евакуюювалися з Дергачів на захід країни. У Львові родина прожила майже пів року, а після – переїхала у Полтаву.
"Ми так і не змогли одразу повернутися додому, тому що було страшно", – зізнається жінка.
У Полтаві сім’я прожила ще 9 місяців. Протягом цього часу школи не працювали, тож донька Ірини навчалася дистанційно. Дівчинка відвідувала гуртки, утім все одно не могла повноцінно соціалізуватися – хотіла додому, у рідне середовище.
Лише коли стало відомо про успішний контрнаступ ЗСУ на Харківщині, сім’я вирішила – час додому.
Та при поверненні простіше не стало – дівчинка до сьогодні змушена навчатися онлайн. При цьому гостре питання соціалізації стало менш драматичним, коли Ірина з’ясувала, що у Дергачах відкрили освітній центр.
"Відразу почали дізнаватися, що там за гуртки. Моя дитина почала відвідувати гурток зі створення ляльок, майстер-класи з розпису торбинок, малювання. Хотіла піти на театральний гурток, але вже записалася на танці, поки що складно все встигати.
А ще там викладають медичну допомогу, пізнавальні програми для саморозвитку підлітків. Там же проводять відкриті уроки. Були зустрічі, присвячені, наприклад, дню народження Тараса Шевченка", – розповідає мама школярки.
Однак останні кілька місяців ситуація із навчанням складна, каже Ірина. Відвідування "Вулика" теж подекуди неможливе, адже росіяни знову почали активно обстрілювати Харківщину, тож перебоїв з інтернетом та електрикою було не уникнути.
"Зараз перебої зі світлом. Графіки навчання пристосовують. Бувало, що заняття починалися з 16:00. Донька звикла до онлайн-навчання.
Але ж я бачу, що їй хочеться більше спілкування з однокласниками; просто пройтися з кимось зі школи до зупинки або додому. Це теж частина позакласного життя і спілкування. Зараз цього немає. За цими моментами вона сумує у першу чергу", – говорить мама Марини.
Як працює "Вулик"
У Дергачівській громаді 14 закладів середньої освіти, 5 закладів дошкільної освіти і два – позашкільної. Безпосередньо у Дергачах – 4 школи і загалом орієнтовно 1,4 тисячі дітей. Навчання проходить дистанційно.
До того, як ситуація на Харківщині загострилася, частково компенсувати дітям брак шкільного життя у Дергачах вдавалося за допомогою п’яти освітніх центрів. Утім і їх не вистачало, тому що діти, які виїжджали у безпечніші регіони, дедалі частіше поверталися.
Перші відвідування центру дітьми Василина Товкан згадує з неабияким теплом:
"Були такі діти, які вперше від початку повномасштабної війни зустрілися там одне з одним і з класним керівником. Вони так обіймалися…Хтось плакав, хтось усміхався, хтось біг до іграшок. Казали, "о, тут що, сухий басейн є?".
За словами тьюторки Аліни Гужви, "Вулик" до повторного наступу на Харківщину працював 6 днів на тиждень з 8 до 17 чи 18 години вечора. Кожна хвилина була розписана і відведена певному класу кожної школи.
"Основну частину нашого часу зазвичай займали дошкільнята. Вони приходили у першій половині дня. Було дві групи: перша – 4-5 рочків, а друга – 5-6. З останніми займалися підготовкою до школи, розвиваючими іграми, руханками. З ними працювали кваліфіковані вихователі", – пояснює вона.
На базі центру є гурток образотворчого мистецтва – його веде місцевий художник-аматор, коли є можливість проводити заняття безпечно.
Також у "Вулику" працює молодіжний хаб "База". Його керівник Євген Архипов – родом із Луганщини. Закінчив Харківську академію культури за спеціальністю "актор театру та кіно", після чого йому запропонували посаду у Прудянському клубі у Дергачах. Так і залишився працювати там завідувачем до повномасштабного вторгнення. Пізніше – став головним спеціалістом відділу культури, молоді та спорту Дергачівської міськради.
"Коли почали відкриватися "Вулики", у Дергачах зовсім не було працівників культури, художніх гуртків, нічого. Тож виникла ідея, щоб працювати з дітьми, збиратися з молоддю", – розповідає Євген.
За його словами, загалом діти охоче долучалися до творчих проєктів, адже відвідували простір заради спілкування з однолітками – Євген завжди це заохочував і намагався "бути на одній хвилі" з ними.
"Вулик" – це місце, де вони можуть безпечно збиратися, незважаючи на тривогу, не думати про те, що може щось прилетіти", – каже він.
Зізнається, що складно бувало лише тоді, коли "втрачав" дітей, які покидали місто через постійні тривоги та обстріли. Утім, замість них приходили інші.
"Важливо брати до уваги їхню думку, слухати пропозиції, намагатися втілювати їх у життя. Я теж ще молодий, тому, мені здається, я їх краще чую і розумію", – додає Архипов.
При цьому не лише люди, але і речі формують простір і настрій для навчання, каже Аліна. Центр облаштували сучасними меблями. Тут ви не побачите прикручені до підлоги стільці, які ще можна зустріти у деяких школах радянського типу. Меблі можна розставляти як заманеться: на своїх офлайн-заняттях, коли вони можливі, Аліна разом з дітьми ставить столи та стільці по колу, аби діти бачили одне одного і атмосфера була більш невимушеною, сприяла творчості.
Тьюторка намагається урізноманітнити зайнятість дітей у "Вулику": спершу разом малювали, потім створювали ляльки абощо. Опісля діти могли перейти у "вільний простір" з м’якими пуфами і трохи пограти.
"Вільний простір", як його називає Аліна, – це одночасно куточок і певний час у середу і суботу, коли кожен охочий міг прийти і провести час не лише для занять і навчання, але і для відпочинку.
"Тут можна не лише навчатися і працювати, але і користуватися технікою, просто відпочивати. "Вулик" відкритий як для молодших, так і для старших дітей. Спочатку останні соромились, але потім почали освоюватись. Навіть почали з молодшими дітьми у настільні ігри гратися", – згадує Аліна час, коли освітній центр ще мав можливість повноцінно працювати.
Утім, коли обстріли знову активізувалися, "Вулик" переїхав. Куди саме – не повідомляємо з міркувань безпеки, однак Аліна запевняє – простір розмістили під землею і він фактично може слугувати укриттям.
Після "переїзду" дітлахи продовжували відвідувати освітній центр, але тривало це недовго.
"Одного разу у поле був прильот. Простір аж здригнувся, але все обійшлося більш-менш нормально. Діти навіть не зрозуміли, що це було. Однак пізніше прилетіло не дуже далеко від нашого "Вулика". Тоді було два вибухи: один далі, інший – ближче.
У нас саме займалися дошкільнята – вони дуже перелякались. Після цього батьки тимчасово відмовилися залишати тут дітей", – з сумом і розумінням у голосі промовляє Аліна.
Додає, що нині простір не працює, аби нікого не наражати на небезпеку. Утім, співробітники проводять заняття онлайн. Коли є можливість, Аліна зустрічається з дітьми індивідуально – дехто з дітей навіть приходить, аби продовжити "гурток" зі створення ляльок.
Хоча зараз "Вулик" не може повноцінно працювати через обстріли, Василина Товкан покладає на цей простір великі надії, адже діти знову мають простір, де можна навчатися офлайн.
"Вони говорять про війну. Але коли питаєш їх, що їм тут подобається, вони кажуть: "Тут не чути сирени".
У нас дуже багато лекцій, з мінною безпекою, першою допомогою ознайомлюємо дітей. Ми все хочемо їм дати. Я вірю, що те, що ми робимо, принесе свої плоди. Я вірю в перемогу і дуже хочу миру в країні", – наголошує тьюторка.
Діана Кречетова, "Українська правда. Життя"
Автор відеоісторії з Дергачів: режисер Олександр Небилович, спеціально для savED
