"Важливо, щоб вони оживали хоч на один день". Історія Марії Грабар, яка у пам’ять про коханого створює нову традицію вшанування захисників
Марія та Ілля були разом із 2019-го. Про таких кажуть нерозлийвода: усе, що б не робили – пліч-о-пліч. Проте повномасштабна війна внесла корективи.
У перші дні вторгнення Ілля Грабар вирішив долучитися до війська. Викладався сповна: за тиждень навчився управляти дронами, перед виїздом на другу ротацію закінчив курси картографії. Хоч займався БПЛА, але у якийсь момент відчув, що йому соромно, що він не атакує разом із іншими бійцями: "Хлопці сидять в окопі і я теж буду".
Рятуючи побратима, Ілля загинув 24 грудня 2022 року під Бахмутом на Донеччині. Напередодні йому виповнилося 33 роки.
Другий рік поспіль Марія Грабар 29 серпня ініціює акцію "Стіл пам’яті" до Дня пам’яті Захисників України. У цей день у закладах сервіруватимуть столик для загиблого солдата, кожна деталь на якому матиме свій символізм.
"Хочемо, щоб пам'ять існувала реально, не просто якоюсь заміткою. Важливо, щоб вони оживали хоча б на один день", – каже Марія.
Історію підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії загиблих захисників та вбитих цивільних і створює нову культуру пам’яті в Україні. Меморіал долучається до організації акції "Стіл пам’яті". Щоби приєднатися до цієї ініціативи з вшанування Героїв, заповнюйте форму.
Далі – пряма мова Марії.
Що б ми не робили – нам було добре разом
З Іллею ми колись працювали у кафе офіціантами. Просто були знайомими, не більше. А в 2019-му почали листуватися в Інстаграмі, він мене запросив на концерт британської групи The 1975, яка тоді виступала у Києві. Домовилися зустрітися на Лісовій, біля концертного майданчика.
Я зайшла у вагон метро, як раптом дивлюся – стоїть Ілля. Я тоді аж розгубилася. І так сталося, що після концерту ми більше не розлучалися, хоч якось особливо і не обговорювали – зустрічатися, не зустрічатися. Просто ти відчуваєш, що це твоя людина, тобі з нею комфортно.
У нас такі темпераменти, що ми доповнювали одне одного: я емоційна, запальна, але дуже швидко заспокоююся, а Ілля навпаки – доволі твердий, спокійний, довго-довго розкочегарювався.
Ілля завжди дуже голосно сміявся. Був готовим усіх вислухати, щиро про все розпитував. Вписувався у різні компанії, легко міг знайти підхід до кожного. Обожнював спорт і музику, ми часто ходили на всілякі концерти. Я нас називала пенсіонерами на тусовці, тому що ми зазвичай були до дванадцятої – і додому. Любили з друзями збиратися: хлопці дивилися Формулу 1, а ми з дівчатами – коментували. До батьків навідувалися, у гори ходили.
Я сміялася, що він вибрав мене, бо я із Закарпаття, і ми туди могли постійно їздити. Але не скажу, що нас об'єднувало якесь дозвілля – швидше те, що нам було комфортно існувати поряд. Що б ми не робили – йшли у магазин, сиділи на травичці, купували ялинку на Новий рік – нам було добре разом.
У серпні 2021 року ми заручилися біля замку Шенборнів на Закарпатті. Я, звісно, сказала, що згодна, але з весіллям тоді попросила не поспішати. Бо воно в нас на Закарпатті зазвичай на 200 людей, самі розумієте. Після пропозиції Іллі було трохи дивно: ми тоді ще навіть не жили разом, але були впевнені, що жодних конфліктів через побут не буде. Так і сталося.
У нас були дуже класні стосунки. Насамперед ми були хорошими друзями, я знала про нього майже все. Коли Ілля йшов воювати, я сказала йому, що він може зі мною усім ділитися, я не буду плакати чи нити, підтримуватиму. І мабуть 90% всього, що він пережив, ми проходили разом – першу загибель друга-побратима, перший вибух від танка, який він почув, і ще багато всього.
Хоча коли у перші дні повномасштабної війни Ілля – творча, м’яка людина – мені сказав про своє бажання йти у військо, я була в шоці, навіть не знала, як про це говорити з ним. Але потім вирішила його підтримати, хоча й досі не розумію, чи правильно зробила. Втім, так склалося.
24 лютого ми виїхали на Закарпаття до моїх батьків. Ілля почекав менше тижня, поки його мама не приїхала з Нікополя, і тоді вони разом із братом Назаром пішли у військкомат. Той безмежно любить Іллю і ніколи б не відпустив його самого.
Я казала Іллі: "Ти музикант, ну куди ти підеш?", а він мені "Я хороший водій, буду водієм". За деякий час питаю: "Ну що, водій?". "Машка, ти що, я стрілець", – сказав мені.
І він такий був: йому завжди здавалося, що він робить недостатньо, навіть на передовій. Він хороший організатор, був відповідальним. За тиждень навчився управляти дронами, перед виїздом на другу ротацію закінчив курси картографії. Повинен був забезпечувати свій підрозділ зброєю, боєприпасами, їжею, координувати його, але атакувати з іншими бійцями не ходив.
У якийсь момент він сказав, що йому просто соромно, що він цього не робить. "Хлопці сидять в окопі і я теж буду".
Зараз дивлюся назад і розумію, що ми напевно на війні втрачаємо таких щирих людей, як він. Ілля загинув, рятуючи побратима. Знаючи, що приліт буває кілька разів у те саме місце, він ні секунди не роздумував…
Навчив мене любити і висловлювати любов
Коли почалася повномасштабна війна, я запропонувала Іллі зробити весілля. Вирішили просто посидіти зі сім’єю – його мама, брат, мої батьки і мій брат. Ілля тоді вже проходив підготовку. За три дні до нашого весілля його відправили на передову. Я ходила, все відміняла, так сумно було. І ми поставили цю тему на паузу.
Згодом Ілля переводився зі закарпатського підрозділу в Київ, подзвонив, каже: "Мені дали тиждень відпустки, Машка, все, я хочу весілля". Я почала обдзвонювати усі готельно-ресторанні комплекси на природі, знайшовся менеджер Іван, який взяв усе на себе – і виїзну церемонію організував, і столик наречених оформив.
Весільну сукню я вибрала за день. Вона відносно дорога була, Ілля взяв і купив мені її, а я йому — зелений костюм з льону. На ноги вибрали Іллі класичні Джордани, бо він фанатів від них. Словом, все, що нам подобалося, ми собі тоді купили.
Це було дуже радісно і красиво, було дуже багато емоцій. На ці два дні приїхали всі друзі, добиралися усім, чим завгодно. Мені спершу було дуже совісно, я говорила з Іллею, що ми ніби бенкет під час чуми робимо. А він сказав: "Я заслужив на ці два дні". А й справді, подумала я.
У неділю ввечері провела Іллю на поїзд, він поїхав у частину. Завжди наші стосунки йшли, як мали йти. Ми не задумувалися над тим, що буде завтра. Далі ставалися страшні речі, але ці два дні гріють мою душу дуже сильно дотепер.
Пригадую, за день до загибелі Іллі поранили Назара. У Києві тоді були відключення світла, не було зв’язку. Тому й дізналася про смерть я вже останньою і не у дуже приємний спосіб. Мої батьки, їдучи з Ужгорода в Київ, попросили мого керівника, який живе неподалік, про це мені сказати. Я тоді дивилася фільм, ставлю на паузу, бо чую, що ніби хтось стукає в двері. У "хрущовці" вони м’які, що й одразу не зрозумієш.
Відчиняю, стоїть керівник зі скляними очима. Дивиться в нікуди, метається з боку на бік. Каже: "З Іллею погано". Я спершу подумала, що він поранений...
Потім ми тиждень чекали, поки його привезуть, у мене до останнього жевріла надія. Я вдячна, що мій батько пішов опізнавати тіло, бо я би не змогла. У той момент, коли тобі нічого не хочеться, треба стільки цих бюрократичних моментів пройти: похорон, місце на кладовищі. Це вже потім стає твоєю рутиною і ти вже знаєш усіх, хто ходить на цвинтар.
Під час опізнання мені повернули медальйон Діви Марії на золотому ланцюжку, який я віддала Іллі, аби той його оберігав. Мама наполягала, щоби поховати Іллю з ним, але я вирішила, що тепер сама його носитиму. Думала про те, що це остання річ, яка бачила Іллю живим. Рік цей медальйон не знімала.
Ілля навчив мене любити і висловлювати любов. Йому ніколи не було лінь сказати "я тебе люблю" брату, мамі, мені, моїм батькам, моєму брату. В день загибелі ми з ним три години говорили, поки він чекав машину на СТО. Після розмови я опублікувала скріншот дзвінка і він мені написав у відповідь: "Я тебе люблю". Це останнє, що він мені сказав.
За тиждень після його загибелі мені виповнилося 30. Звісно, я проридала цей день народження. І мені знайома Іллі, в якої теж чоловік загинув на війні, зробила подарунок: прислала медальйон, на якому з одного боку пише "люблю тебе", а з іншого – "22 грудня 16:53". Час, коли Ілля мені це написав. Тепер ношу цей медальйон на тому ланцюжку.
Загибель Іллі ми у сім’ї переживали дуже важко, і, мабуть, не пережили. Бо є враження, що він просто кудись поїхав. Ти просто миришся і живеш із цим.
Ти не можеш його повернути, але можеш від його імені робити добрі речі
Після загибелі Іллі його мама запропонувала створити фонд на його честь, який би допомагав дітям. "Ми маємо цим зайнятися, бо зійдемо з розуму", – казала вона, мотивуючи заодно і мене. Не робили фонду допомоги військовим, бо у перші місяці хотілося випірнути з військової історії. Вже потім зрозуміли, що зайняли дуже важливу нішу. Тим паче, Ілля виріс без тата, завжди у мене запитував, як би він міг допомогти дитячим будинкам.
Мета нашого фонду – забезпечити щасливе дитинство. Ми підтримуємо розвиток дітей, спортивні організації, фінансуємо змагання, купуємо призи та подарунки, щоб дітям було цікаво займатися спортом. Допомагаємо різним громадським організаціям, які опікуються дітьми з різними недугами, для того, щоб вони теж могли повноцінно розвиватися.
Ми також закуповуємо книжки. До нас, наприклад, зверталися з Чорнобаївської громади – тієї самої, з аеродрому якої всі так сміялися, коли там бомбили російську техніку. Коли звідти вигнали росіян, то в Чорнобаївці не виявилося українських підручників. І їх треба було купити. Багато хто може подумати, ну що ці книжки, зараз діти в планшетах. Але для дітей, особливо в маленьких селах і містах, це свято. Вони збираються, різні квести у бібліотеках проводять.
Ми зробили для дітей баскетбольний майданчик у Бородянці, зараз у нас ще два у розробці – у Чигирині та Боярці. Це довгі процеси, тому що ми шукаємо громади, де це дійсно потрібно, де є спортивні гуртки, запитуємо, хто і чим буде займатися.
На кожен майданчик ми будемо вішати табличку про те, що він побудований на честь Іллі Грабара – людини, яка дуже любила життя, але без вагань віддала його за Україну. Для мене це важливо, щоб продовжити життя Іллі хоча б так. Ти не можеш його повернути, але можеш від його імені робити добрі речі, знайомити усіх з ним. Адже людина жива, поки жива пам’ять про неї.
"Пригорнімо тих, хто несе у своїх душах тягар утрати"
У моєї найкращої подруги є друг, він американський військовий. З початку війни він щороку приїжджає в Україну, цього року, мабуть, запишеться в Інтернаціональний легіон. У нього теж непростий життєвий шлях, він втратив дружину, тож приблизно розумів, через що я проходжу. І розповів, що у США є День пам’яті, коли вшановують всіх полеглих за Батьківщину військових, і на честь цього дня вдома та у закладах сервірують столик для них. Порадив, що таку акцію можна зробити і в Україні, сам придумав текст для табличок, які ставлять на стіл.
Я їх оформила, зробила презентацію, домовилася з тими кафе, які знала. Змінила символи, на ті, які близькі українській культурі: наприклад, соняхи як символ Дня пам’яті Захисників, свічка – символ життя, що обірвалось (в Штатах червона троянда символізує пролиту кров, сіль – сльози рідних, лимон – їхню гірку долю). Потім вирішила опублікувати інформацію у соцмережах. І багатьом сподобалася ця ідея.
У Києві власниця одного весільного агентства разом із командою своїх декораторів засервірувала по столику в 15 чи 20 закладах. Бачила, що у Вінниці люди зробили те саме і роздрукували табличку взагалі зі скріншота. Для мене це теж було приємно, що вони долучилися. Так ми назбирали сто закладів.
Акція перевершила очікування, тому що для нас був важливий сам факт того, щоб це відбулося. Хоч минулого року не було багато уваги з боку медіа, ми отримали чимало цінних відгуків. Наприклад, в один із таких закладів випадково у цей день прийшла мама з дитиною, батько якої загинув. Вона написала великий відгук, що для неї це було дуже важливо. Я бачила відео, на яких офіціанти, сервіруючи стіл, плакали.
Була невеличка кав'ярня, власниця якої – переселенка. Вона, зробивши цей стіл, розказала свої переживання, як вона дізналася про історію Іллі. Більшість цих закладів зробили публікації, наголосили, що 29 серпня – День пам’яті загиблих Захисників. Частина людей вперше дізналася про цей день, частина – свідомо прожила його. Це для мене вже успіх.
Цього року ми намагаємося допрацювати акцію, зокрема будемо долучати до неї відвідувачів, закликатимемо їх поділитися спогадами, словами для людей, яких вони втратили. Хочемо, щоб пам'ять існувала реально, не просто якоюсь заміткою. Щоб для тебе ця людина ожила. Важливо, щоб вони оживали хоча б на один день.
Спільне переживання горя часто єднає, зберігаючи пам’ять, люди не відчувають себе ізольованими. Мені подобається, що акція говорить і про пам’ять, і про ціну свободи. Нагадує, що День загиблих захисників – важлива дата для того, щоб підтримати людей, які втратили найближчих. На табличці є фраза: "Пригорнімо тих, хто несе у своїх душах тягар утрати".
І мені це дуже сподобалося, тому що часто люди, які зазнали втрати, спочатку страждають від надміру уваги, а потім залишаються наодинці з горем.
Я хочу пам’ятати людей, якими вони були поза війною
Якою має бути культура пам’яті? У нас мають бути традиції і ритуали. Ми маємо їх повторювати, вчити цьому своїх дітей, тому що з часом все забувається. По-друге, має бути персоналізація, а не один безликий герой. Мене дратує, коли люди сприймають його як людину, загинути на війні для якої – це доля.
Я хочу пам’ятати людей, якими вони були поза війною. Вони ж такі, як і ти, поділяють такі ж цінності. Але у певний момент за них віддали себе в жертву. Це не означає, що у них не було хорошого цивільного життя, що вони не хотіли, щоб життя тривало. Ні. Це вибір. Кожен крок – це новий вибір. І ти дієш як людина зі совістю, честю та гідністю. І ми маємо це розуміти і пам’ятати.
Пам'ятати характери, пам'ятати, що ці люди робили, пам'ятати і поважати їхні особистості. І для мене це важливий напрямок, у якому я теж хочу працювати. Я розказую про свого чоловіка, не як про Героя, який просто побіг в бій і загинув. Ні, це людина, яка щоразу робила вибір, яка щоразу чимось жертвувала, на кожному етапі усвідомлювала нові і нові наслідки, але йшла на це. Це людина, яка хотіла жити, у якої були плани.
За день до своєї загибелі Ілля мені сказав, що ми маємо з’їздити в Карпати. Кидав мені машини, тому що хотів мені купити авто…
Це живі люди і ми маємо їх пам’ятати такими. Так ми усвідомлюватимемо ціну.
