"Виходжу на мінне поле заради спокою матерів та безпеки дітей". Як 23-річна демінерка розчищає українські землі від "сюрпризів"
"Я чую сигнал у ґрунті, потім роблю екскавацію небезпечної знахідки, … і раптом лунає вибух. Я прокидаюся від звуку. Виявляється, що сон про мою роботу на замінованому полі просто збігся із реальним нічним обстрілом Харкова".
Такі сни бачить Єлизавета Борискіна, 23-річна демінерка, яка працює в The HALO Trust – найбільшій міжнародній некомерційній організації, яка займається гуманітарним розмінуванням українських земель.
HALO працює на сході України з 2015 року. У команді 1200 людей, 30% – жінки. Це й демінерки й співробітниці, які визначають де саме є мінне забруднення, а де його немає. А також колеги, які спеціалізуються на транспортуванні та знищенні вибухонебезпечних предметів.
Після російського вторгнення в лютому 2022 року українська команда The HALO Trust розгорнула нову операцію з розмінування навколо Києва, аби очистити українську землю. Наразі команда місії працює у Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській, Херсонській та Миколаївській областях.
Ліза працює на Харківському напрямку – між населеними пунктами, де проходила лінія розмежування. Зараз ця місцевість рясно всипана смертельними знахідками.
Завдання Лізи та її колег – розчистити землю від цих небезпечних "сюрпризів".
"Поряд село, заливні луги, – люди туди підуть косити, випасати худобу… а там на кожному міліметрі причаїлась смерть", – каже Ліза.
"УП. Життя" розповідає історію демінерки.
Приїхала за бабусею і потрапила в окупацію
Дівчина за фахом метеоролог. Закінчила Харківський національний університет ім. Каразіна.
До війни Ліза працювала техніком-метеорологом у Харківському аеропорту, а у перші дні повномасштабного вторгнення гайнула під Ізюм рятувати бабцю, й на пів року застрягла в окупації.
"Коли я приїхала до нашого села Оскіл, що під Ізюмом, усі сподівання, що це все швидко минеться, зникли. Поруч розбили підстанцію – зникло світло. Я мала змогу вивезти бабцю, але вона уперлась – тут мій дім. А потім підірвали мости, і ми лишились у пастці", – пригадує Ліза.
Село розташоване в передмісті Ізюма й навпіл поділене річкою Оскіл. Правий берег росіяни окупували в березні, звідси стріляли по місту. Пізніше захопили все село.
В окупації сидіти й плакати не було часу, – згадує Ліза. На ній ж бо бабуся, й мама з братом в сусідній хаті. Усім треба дати раду.
За продуктами їздила велосипедом у сусідні населені пункти. З грошима допомагали друзі – скидали на картку, але аби зняти їх, треба було їхати до банкомата, що працював, та платити комісію.
"Окупанти на територію зайшли з маніфестом "хороших руських" – мовляв, ми вас не образимо, – визволяти прийшли… а от підрозділи так званих "ЛНР" та "ДНР" – лютували. Наш будинок досить далеко від центру, тож нам дивом вдалось уникнути обшуків та конфіскації майна й їжі", – каже Ліза.
Психологічний стан через перебування в окупації дівчина порівнює тиском гідравлічного преса, який вичавлює олію. Страх, обережність і відчуття ніби "нестачі повітря", бо позбавили волі.
Аби набрати, приміром, води з криниці, на вулицю треба було йти з паспортом, завжди бути готовою дати відповідь на питання окупантів: "А ви нас ждали? А какие у вас настроения? А вы довольны гуманитаркой?".
"Повний інформаційний вакуум в окупації – це дуже страшно", – згадує Ліза.
Дівчина вибиралася на пагорб і ловила зв'язок, аби отримати новини про те, що відбувається за межами окупації.
Із місцевими мешканцями Ліза дуже подружилася. Згадує, як сусіди допомагали завозити і рубати дрова для бабусі.
У серпні Лізі вдалося виїхати до Харкова. Дівчина доєдналася волонтеркою до гуманітарної місії і вже 24 вересня 2022 року, після деокупації Ізюмського району, повернулась у рідне село з вантажівкою гуманітарки.
З вересня 2022 дівчина мешкала вже у Харкові. Волонтерила – пакувала гуманітарну продукцію, написала та захистила диплом та влаштувалася менеджеркою з продажів товарів для дому.
Працювала, бо потрібні були гроші, але вже тоді зрозуміла – це далеко не робота її мрії. Втім, каже, гарні келихи може порекомендувати й зараз, навіть їхній артикул пам'ятає.
Власного житла у Харкові Ліза не має. Виручила власниця одного готелю у центрі міста. Студенткою Ліза працювала тут прибиральницею, а нині жінка дозволила винайняти один з номерів за невеликі гроші.
Просилась у військо – взяли в демінерки
Піти у військо – це була Лізина ідея фікс:
"Я вирішила, що я дуже цінний кадр, я ж бо розуміюсь на польових мобільних та електронних картах, розбираюсь в тому, як працюють безпілотники. Я почала "штурмувати" військкомати, навіть просила узяти мене до 13-ї бригади Національної гвардії України "Хартія", але в мене гіпотиреоз, тож моє здоров'я закрило мені дорогу до війська".
Аж раптом Ліза натрапила на вакансію. HALO Trust шукала демінерок. Відгукнулась і… пройшла відбір!
Співбесіда, а потім навчання: теорія в офісі і практика в полі. Спочатку Лізі здавалось, що в полях працюють якісь супергерої.
"Твоя вхідна некомпетентність перекривається компетенцією тренерів, які 25 днів спокійно та наполегливо вкладають у майбутніх демінерів свої унікальні знання", – каже Ліза.
Коли прийшов час зізнатись бабусі у тому, де відтепер працюватиме – Ліза запереживала:
"Бабця тоді сказала – "ох і стукнута ти в мене Лізка", але я знаю що вона мною дуже пишається, і радіє потайки, що мене таки не взяли в ЗСУ".
Як працюють демінери
Ліза пояснює, що демінери працюють у системі чіткого алгоритму. Є три типи розмінувань: військове, оперативне та гуманітарне.
Військове відбувається під час бойових дій (наприклад, після відступу ворога) та на деокупованих територіях. Ним займаються військові сапери. Потім на визначені ділянки заходять сапери ДСНС. Оперативне розмінування — це виявлення та знищення боєприпасів. Цим можуть займатися військові, ДСНС, сапери Нацполіції, Держспецслужби транспорту.
А от гуманітарне — це якраз поступове "вдумливе" розмінування суцільних масивів території поза межами зони бойових дій (понад 20 км від лінії зіткнення), наприклад, сільськогосподарських полів, густого лісу. Ним фактично займаються міжнародні неприбуткові фонди та вітчизняні комерційні організації.
"У перші дні роботи страшно не було – просто незвично, – демінерка перефразовує улюбленого Жадана. – Мій дебют на полі, – це безцінний досвід. На тобі важка броня, бо ідеш на протипіхотні міни. Тут головне – слухати керівника, слідкувати за колегами, дотримуватись алгоритму. І дивитись під ноги. Це кропітка і монотонна праця".
Розмінування – дуже важка фізична робота. Фахівці-демінери весь час просто неба, часто на колінах, іноді під дощем й в абсолютній концентрації.
"У нас все чітко і структуровано – спершу працює відділ не технічного обстеження. Визначає – яка загроза на цій ділянці? Далі – розписується план розмінування. Є розбитий периметр із робочими проходами. Небезпечні ділянки позначені червоно-білими палками. Ми маємо спеціальні робочі інструменти, працюємо не на швидкість, а на якість", – пояснює демінерка.
Підйом о 5 ранку, о 6:15 – виїзд – ось і вся магія ранку – жартує Ліза. Сон має бути якісний, аби мати сили та концентрацію.
Дівчина мешкає у центрі Харкова, який під обстрілами. Тож її лайфхак від тривожності, нав'язливих думок та посттравматичних розладів – це велика суцільна втома.
"Я просто не маю ресурсу на якісь депресивні роздуми чи страхи. Навіть коли чую вибухи і розумію, – це не поруч. Перевертаюсь на інший бік – ок – можна спали далі, аби "наспати" потрібні свої 6-7 годин", – додає Ліза.
Дівчина зізнається, що війна та окупація спрямували її життя абсолютно в інше русло, вона просто перестала боятись дуже багатьох речей, а ще сформулювала для себе абсолютно чітку мотивацію:
"Я дуже хочу, щоб діти щасливо жили своє дитяче життя, а не підривалися на розтяжці чи протипіхотній міні. Сьогодні я виходжу на мінне поле заради спокою матерів та безпеки дітей".
Ірина Скосар, спеціально для УП. Життя