"Мене їло, що моя країна воює, а я тут". Шлях хірурга з Маріуполя, який повернувся з-за кордону заради служби в ЗСУ
Маріуполець Дмитро Гетманов звик до медицини з усіма її труднощами і втратами: вся його родина працює у медичній сфері, та й сам чоловік із 2013 року майже не знімав білого халата.
Але 24 лютого 2022 року його життя поділилося на "до" та "після". Раптом цивільний хірург-уролог мусив рятувати десятки людей, які отримували поранення від російських ударів – часто смертельні.
Один із найважчих випадків у житті Дмитра, – коли у нього на столі помер підліток. У березні 2022 року батько приніс на руках пораненого сина, хлопця 14-15 років.
Поранення у підлітка здавалося невеликим – маленький отвір у грудях, та невдовзі хлопчик почав втрачати тиск, його серцебиття сповільнювалося. Лікарі намагалися його реанімувати, але нічого не допомагало.
Дмитро Гетманов провів торакотомію – розкрив грудну клітку, щоб провести прямий масаж серця. Тоді побачив, що серце й судини були фактично розірвані. Врятувати дитину було неможливо.
За дверима операційної чекав батько хлопчика.
"Я не зміг з ним розмовляти, в мене духу не вистачило. Я повернувся і пішов займатися наступним пацієнтом", – згадує Дмитро.
Тоді Дмитро працював у Першій міській лікарні Маріуполя, куди з перших днів повномасштабної війни привозили поранених цивільних. Три тижні чоловік рятував людей у місті, де точилися бої.
Коли працювати стало практично неможливо, Дмитро разом із батьками та сусідами виїхав з оточеного міста. Потім два роки працював хірургом-урологом в університетській клініці в Польщі, та зрештою повернувся в Україну, щоб долучитися до війська.
Нині Дмитро знову оперує поранених, уже як військовий хірург 4-го медичного батальйону 3-го армійського корпусу. "УП. Життя" розповідає його історію.
"Я навіть жодного обличчя своїх пацієнтів не пам'ятаю". Виживання у Маріуполі
Дмитро Гетманов, який тепер має позивний "Гетмані", народився у Маріуполі в родині лікарів. Каже, медицина була його пристрастю з дитинства.
У 2013 році чоловік закінчив Харківський національний медичний університет і вступив до інтернатури з урології в Донецьку. Коли місто опинилося під контролем росіян, забрав документи й перевівся до Харкова. А після завершення інтернатури у 2015 році – повернувся до рідного Маріуполя.
Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Дмитро припускав, що війна може прийти до його міста. 23 лютого 2022 року він зателефонував колишній дружині й попросив її зібрати речі.
Тієї ночі Дмитро поїхав до батьків, а близько п'ятої ранку 24 лютого почув перші вибухи. Дружина з 6-річною донькою виїхали, а Дмитро вирушив на роботу.
"Всі були у страшному розпачі, крім частини нашого молодшого медперсоналу. Серед них були "ватні", які дуже раділи тому, що це все сталося. "Зараз росіяни прийдуть, Путін гроші роздасть", – згадує чоловік.
У перші дні повномасштабної війни частина лікарів виїхала з міста. З приблизно 11 урологів, які працювали в лікарні, спочатку залишилися троє. Згодом один із них перестав приїжджати: він жив в іншому районі Маріуполя і вже не міг діставатися до роботи.
Медики, які залишилися, чергували через день: доба в лікарні, доба відпочинку.
"Там у нас команда була: хірургія – десь три-чотири хірурги залишилися. Два травматологи, два анестезіологи, але фактично один, бо другий взяв на себе керування лікарнею", – розповідає Дмитро.
Поранених сильно побільшало, коли російські війська зайшли в населені пункти поблизу Маріуполя, зокрема Сартану й Талаківку. Звідти почали привозити дедалі більше людей.
У перші дні ще були служби, які могли доправляти постраждалих до лікарні. Коли ж вони перестали працювати, люди мусили шукати порятунку самотужки: власним транспортом або пішки, іноді з пораненими на руках.
"Були переважно осколкові поранення. Дронів тоді не було, зате було багато ствольної артилерії, і уламки від цих снарядів. Ну і проникаючі поранення: черевна порожнина, грудна і так далі. Ми стабілізували пацієнтів, потім оперували і доглядали далі", – згадує Дмитро.
Щодня до медиків потрапляло близько 30-50 людей, приблизно третина з яких потребувала операцій.
"Багато людей приходило знедолених, будинки яких були вже зруйновані. Вони шукали притулку і захисту в лікарні. На першому поверсі нашого хірургічного корпусу було приймальне відділення. Вони в коридорах збиралися.
Спочатку по лікарні к*ц*пи старалися не бити. А потім вже в середині березня почало прилітати по нас. Лікарня була біля комбінату Ілліча, де тримали оборону морпіхи з 36-ї бригади. У них все летіло, і в нас теж. І стволка, і реактивні системи, і балістика, і міни. В результаті вже поруч стрілкотня почалася. Ближні бої недалеко від госпіталя", – згадує "Гетмані".
Лікарі працювали без електрики, води та достатньої кількості медикаментів. Ще на початку березня заправки, аптеки та магазини майже спорожніли.
Вдома родина Дмитра ділилася їжею із сусідами. Їли те, що в кого залишилося: закрутки, консерви, запаси з морозильників. У лікарні ж медики насамперед намагалися нагодувати поранених.
"Їли мало, порції були дуже маленькі. Їжу в першу чергу пораненим давали. А самі так, щось там перехопили і далі працювали", – згадує Дмитро.
Із водою теж було складно. Після чергувань Дмитро їздив із рідними до криниці біля парку Петровського, неподалік від цвинтаря. Цвинтарну воду кип'ятили й пили. Для миття посуду та інших побутових потреб збирали сніг. На щастя, принаймні технічну воду для лікарні привезли працівники ДСНС.
Згодом у медиків закінчилися препарати для анестезії, шовні та перев'язувальні матеріали. Та найгірше – у закладі не було крові для переливання. Через це післяопераційна смертність була дуже високою, згадує "Гетмані".
"Звісно, ситуація була в Маріуполі дуже кепська. Багато чого я позабував. Психіка все погане відмітає. Наприклад, я навіть жодного обличчя не пам'ятаю зі своїх пацієнтів, котрим ми допомогли в Маріуполі. Взагалі не пам'ятаю", – ділиться чоловік.
Хоча бували й кумедні випадки. Дмитро пригадує ризиковану вилазку за дизелем.
"Я повернувся з чергування додому, батьки готували їжу у дворі. Ми там випили трохи, я після стресу. І прийшли [знайомі] чуваки, кажуть: "Тут всі грабують заправки, можна взяти дизеля".
Я думаю: "В нас же генератор є в лікарні. Беремо балони, зараз поїдемо набирати дизель і відвеземо в лікарню", – згадує Дмитро.
Хірург поїхав на заправку під заводом Ілліча. Під звуки артилерії черпав дизель і розливав його в пластикові балони. Відвіз у лікарню, потім взяв каністри з-під води для діалізу, і зробив ще кілька ходок.
"Коли там пальне закінчилося, поїхали на іншу заправку, де морпіхи дизель роздавали. Кажу: "Хлопці, пропустіть мене, я для лікарні". Я ще не переодягнувся, у мене був хірургічний костюм. І морпіх по рації говорить: "Тут якийсь полуп'яний доктор дизель требує", – згадує лікар, усміхаючись.
Так Дмитро роздобув близько 300 літрів дизелю, яких вистачило на 4-5 днів роботи лікарні. Коли він повернувся додому, мама плакала. Думала, що в місті його вже вбили.
"Драмтеатр догорав на моїх очах". Виїзд
15 березня у Дмитра та його колег було особливо важке чергування. До лікарні привезли багато поранених, тож хірурги оперували до глибокої ночі. Коли робота закінчилася, Дмитро пішов спати, але вранці прокинувся від вибуху неподалік.
"Десь недалеко впав ФАБ. Я просинаюся. Пішов курити на сходи, дивлюся, а поруч з вікна було видно село Волонтерівка. І там була вже стрілкотня. Думаю, ще день-два, і к*ц*пи будуть [в лікарні], треба щось робити", – згадує лікар.
Того дня медики зібралися, щоб обговорити, як працювати далі. Кілька старших колег, які не могли виїхати через хворих родичів, вирішили залишатися в лікарні, а решта команди – спробувати вибратися з міста.
Дмитро також вирішив їхати. Каже, розумів, що після приходу російських військ його можуть видати через проукраїнську позицію.
Повернувшись додому, Дмитро сказав батькам, що потрібно негайно збиратися. З собою родина взяла сусідів, чиї автомобілі були знищені.
"У моєму авто було 7 людей і котик. І у батьків теж ще плюс двоє чи троє людей", – розповідає чоловік.
Щоб виїхати в напрямку Бердянська, а далі – Запоріжжя, їм потрібно було перетнути Маріуполь. Дмитро жив у Кальміуському районі, тож маршрут пролягав через центр міста, де йшли інтенсивні бої. Жодного зеленого коридору тоді не було – родина вирушила на власний страх і ризик.
Дорогою Дмитро проїхав повз драмтеатр. Того дня, 16 березня, будівлю з сотнями цивільних саме розбомбили російські війська. "Він догорав на моїх очах", – згадує чоловік.
Дмитро з родиною поїхали на захід через порт, до траси на Мангуш. Їм вдалося оминути стрілянину. На дорозі вже утворилася колона автомобілів із людьми, які також намагалися виїхати з Маріуполя.
Далі почалися російські блокпости. На блокпості в Мангуші росіяни ледь не забрали у Дмитра автомобіль. Проїхати вдалося після того, як він дав гроші одному з окупантів.
Близько першої години ночі вони дісталися до Токмака, де зустріли колег Дмитра. Попереду був іще один російський блокпост, але вночі там нікого не пропускали.
"Там така вервечка довга була з біженців. Холодно було страшно, десь мінус десять тоді було. А в мене бензину було мало-мало, я не міг увімкнути пічку. Цю ніч ніхто не заснув", – розповідає Дмитро.
Близько шостої ранку шлагбаум відкрили. Після перевірки колона рушила далі. За словами лікаря, лише в Токмаку вони проїхали близько 10 блокпостів. За Василівкою Дмитро бачив сліди боїв і знищену техніку – як українську, так і російську.
Поблизу лінії бойового зіткнення російські військові зупинили колону цивільних автомобілів і використали її як прикриття.
"Спереду йде БТР к*ц*пський, по боках у бойовому порядку люди йдуть, над головою все свистить, шумить, міни літають, стволка. І вони нас зупиняють і нами прикриваються. Так тримали десь хвилин 40.
Я сиджу за кермом, думаю: "Ну все, в Маріуполі вижили, к*ц*пські снаряди не прилетіли, зараз наші нас кінчать", – зізнається Дмитро.
Але українські військові не стріляли, бачачи цивільні машини. Зрештою, російські військові пропустили колону. Міст на шляху до Запоріжжя був зруйнований, тому водії об'їжджали його іншими дорогами. Дмитро з рідними нарешті дістався підконтрольної Україні території.
"Я побачив український прапор, наших поліцейських. Я так ніколи поліції не радів, як тоді. Ми вже були вдома", – згадує він.
Поліція зустріла людей і допомогла дістатися до хабу для переселенців у Запоріжжі, який працював у гіпермаркеті. Дмитро з рідними виїхали з Маріуполя майже без їжі та води, тож насамперед пішли шукати, що поїсти.
"Я взяв баночку кока-коли, французький багет свіжий, теплий. Це було найкраще, що я їв за останні два тижні", – згадує лікар.
Невдовзі після виїзду Дмитра росіяни зрівняли його рідну маріупольську лікарню з землею.
"Частина моїх друзів долучилася до Збройних сил, а я тут сиджу. Це мене дуже гризло". Польща
Колишня дружина з донькою Дмитра знайшла прихисток у Кракові, у будинку польки, яка також була медикинею. Жінка покликала Дмитра до них – як батько дитини з інвалідністю він мав право на виїзд.
"Якщо чесно, я думав повертатися одразу. Думаю, місяць відпочину і потім повернуся, долучуся до Збройних сил. Бо ті хлопці, хто зі мною працювали, майже одразу долучилися. Здебільшого всі в медичні сили пішли. Мені колишня дружина каже: "Що ти будеш їхати воювати? В тебе дитина, і в Польщі є можливість працювати лікарем, спробуй".
Ну, думаю, спробую. Почав їздити по лікарнях, в інтернеті шукати [вакансії]. Мене декілька разів посилали куди подалі. А потім я знайшов професора Анжея Парадеша в Катовіцах. Це дивовижна людина, дуже емпатичний лікар. Я йому розповів свою історію, і він мене одразу взяв. У нього сентимент до українців, він має корені у Львові. Дуже добре до мене поставився", – згадує чоловік.
Згодом дружина з донькою переїхали до США, а Дмитро почав жити у Катовіце зі своїми батьками. Спершу допомагав медикам на операціях, а потім отримав ліцензію і почав повноцінно оперувати. За пів року непогано вивчив польську, подружився з колективом. Але, каже, його гризло почуття провини.
"Мене їло, що моя країна воює, а я тут. Частина моїх друзів долучилася до Збройних сил, а я тут сиджу, кайфую від життя. Це мене дуже гризло. Я постійно в соцмережах дивився той самий "Двіж" (YouTube-проєкт Третьої штурмової бригади – ред.), якусь військову хроніку.
Потім батьки мої поїхали в Київ. Вони дуже засумували на чужині, енергії та бажання ополячуватися не було. Я кажу: "Якщо так, тоді їдьте". Коли всі вже поїхали, я сам залишився. Депресія була страшна. І я не витримав", – згадує Дмитро.
Після 2 років життя у Польщі Дмитро прийшов до професора з заявою на звільнення і за кілька днів поїхав. Отримав відношення, з яким пішов до ТЦК, пройшов БЗВП і підписав солдатський контракт на три роки.
Чоловік вирішив зробити перерву в медицині – пішов до одного з полків Сил безпілотних систем.
"Я трошечки відпочити захотів від медицини. Плюс мені було цікаво працювати з картами, з орієнтацією у просторі. Мені з дитинства подобалися військова техніка і географія", – каже чоловік.
Близько пів року він пропрацював на Запоріжжі та Харківщині, іноді на Луганщині. Та згодом "Гетмані" засумував за військовою медициною. До того ж, його рідний екіпаж почав розформовуватись у зв'язку з тим, що полк ставав бригадою.
"Я налітався, скажімо так. Зрозумів, що сумую за медициною. Вже багато речей забуваю і руки не тренуються. Це ж як у гітариста або піаніста, постійно треба, щоб руки працювали", – каже лікар.
У 2025 році Дмитро побачив у соцмережах, що медичний батальйон у складі "Трійки" шукає спеціалістів. Тоді й відгукнувся на вакансію.
"Я не хотів працювати десь у шпиталі у районному або обласному центрі. А ось працювати ближче до поля бою мені до вподоби. Хотілося поближче до двіжа", – ділиться чоловік.
"Найбільше, напевно, подобається братерство". Служба в Третьому армійському корпусі
У 4-му окремому медичному батальйоні 3-го армійського корпусу Дмитро знову працює хірургом, але коло його завдань стало значно ширшим, ніж під час роботи урологом. Зокрема, чоловік вперше брав участь у нейрохірургічних операціях.
"Я ніколи в житті не ліз у голову. А тут у нас Вагус, нейрохірург, каже: "Ходімо зі мною потренуєшся". Я йому асистував, тверду оболонку мозку шив. Ну, прикольно. Загальні хірургічні навички я маю, але з цією зоною не працював. Але з його допомогою було цікаво щось там зробити", – розповідає Дмитро.
Також у цивільному житті лікар не проводив ампутацій, а тепер може брати участь і в таких операціях.
Найчастіше до медиків потрапляють військові з пораненнями кінцівок. Серед них багато легких осколкових поранень, а також вогнепальних переломів. Такими випадками переважно займаються травматологи, а Дмитро їм асистує.
Самому ж чоловіку найбільше подобається працювати з проникаючими пораненнями черевної порожнини.
"Мені подобається оперувати черевну порожнину. Навчився і кишки шити, і більше знаю анатомію черевної порожнини. Я займався ендоурологією, тому зараз не боюся туди лізти", – говорить лікар.
Не вся робота в батальйоні пов'язана з бойовими пораненнями. Військові звертаються до Дмитра й зі звичайними урологічними захворюваннями. Він проводить УЗД, надає рекомендації, а іноді й оперує. У дні, коли поранених небагато, приділяє час рутинним втручанням.
"Я вже майже рік у батальйоні, і ми всі спрацювалися добре. Дуже файна у нас команда, ми всі дуже дружні, гарно працюємо і комунікуємо один з одним. Найбільше, напевно, подобається таке братерство", – ділиться чоловік.
"Гетмані" каже, що жодного дня не пошкодував про своє рішення служити, хоч і сумує за донькою.
"Я бачу, що вона ображена на те, що я не поруч. Мабуть, вона бачить, що інших дітей зі школи батько забирає, а в неї такого немає. Вона про це не каже, але видно, що її це непокоїть.
Але це мій обов'язок. Я ж добровільно пішов, це все одно моє рішення. Треба тут закінчити справу, а потім вже думати, що далі", – вважає військовий.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя
