"Жива пам’ять": як жінки, які втратили рідних на війні, говорять про це через мистецтво
"Коли я побачила цей невеличкий клаптик тканини з помаранчевими хвильками, одразу подумала про нашу херсонську пустелю, про Олешківські піски", – говорить Вікторія Матейчик.
Її чоловік Ігор загинув під Херсоном у 2022 році, захищаючи Україну. У пам'ять про нього Вікторія створює мистецьку роботу.
Вона долучилася до "Живої пам'яті" – ініціативи громадської організації "Бути" для жінок, які втратили на війні рідних. Тут учасниці разом із мисткинями та психологинями створюють проєкти спадку – у текстилі, музиці, поезії чи інших мистецьких формах.
Роботи покажуть на виставках у Вінниці, Кропивницькому та Києві.
А тим часом жінки зібралися у Верховині, щоб разом працювати над концепцією цих виставок. Там ми поговорили з ними про втрату, пам'ять і те, як народжуються їхні мистецькі історії.
Вікторія Матейчик: повернутися в Олешківські піски
Вікторія Матейчик приїхала у Верховину зі своєю ідеєю проєкту спадку – інсталяції в пам'ять про чоловіка. Але на воркшопі від мисткині Оксани Брюховецької взяла до рук клаптики тканини. І вирішила почати з малого – з колажу.
Клаптик із помаранчевими хвильками нагадав їй про Олешківські піски – місце їхнього першого спільного походу з чоловіком. Вони закопали там капсулу часу, написавши у ній про свої мрії.
"Уже не пригадую, який це був рік. Можливо, 2010 чи 2011. Писала тоді, що бачу себе разом із ним, що в нас буде сім'я, діти… Ми домовилися, що через десять років повернемося й відкриємо ту баночку. Я не знаю, що він написав. І розумію, що те місце міг знайти лише він. Зараз це окупована територія, але я все одно досі мрію, що зможу там побувати і повезти туди наших дітей", – зітхає Вікторія.
Ігор Матейчик пішов на війну добровольцем у лютому 2022 року. Загинув на Херсонському напрямку. Мав позивний "Учитель" (13 років пропрацював в освіті).
Їх із Вікторією об'єднав туризм. Разом водили дітей у мандрівки. Багато фотографували, а потім монтували фото- та відеозвіти. Окрім туризму й освітянства, була ще гітара, східні єдиноборства, заняття ножовим боєм, тренування для дітей і навіть пасіка "для душі".
"У нього чи не кожна бджілка мала своє ім'я", – усміхається Вікторія.
Саме з цих фрагментів спогадів вона й хоче створити проєкт спадку. Спочатку була ідея зробити інсталяцію у формі гір із речей: гітара, предмети з пасіки, шкільні матеріали, нагороди, спортивне спорядження. Або викласти позивний із особистих предметів.
"І ще я дуже хочу виокремити тему порожнечі. Зробити комірки, які будуть порожні – так само, як моє серце зараз", – говорить Вікторія.
Урешті вона вирішила зробити для виставки великий банер зі світлинами чоловіка.
"Ігор був моїм захисником із самого початку наших стосунків Завжди мені допомагав, оберігав. Ми нікому не розповідали, але в мене вроджена вада серця. Великі навантаження небажані. І тому завжди в походах основну масу продуктів і спорядження ніс він.
Я пам'ятаю, коли ми тільки почали зустрічатися, він уночі часто прокидався і шукав мене в наметі. У нього був якийсь підсвідомий страх, що я кудись подінуся, і він мене загубить. Побачить, що я сплю поряд, і лише тоді спокійно засинає", – пригадує Вікторія.
Олена Заєць: зберегти місце для сина в родинній історії
Олена Заєць – вчителька історії, директорка ліцею в селі Райгород, що на Вінниччині. Її син Сергій зник безвісти під час бою під Авдіївкою у березні 2022 року. Відтоді Олена живе в стані невизначеної втрати – без підтвердження, без могили, без відповідей.
Як історикиня, вона багато розмірковувала про те, як у різні часи вшановували воїнів, яких неможливо було поховати. І знайшла для себе відповідь, яка найбільше їй відгукується.
Сергій любив спорт, але в Райгороді не було можливості займатися, тому доводилося їздити для цього в сусіднє село. Тож Олені спало на думку, що треба реалізувати мрію сина й побудувати для дітей спортивний зал. На виставках у межах "Живої пам'яті" відвідувачі побачать великий макет – надруковану 3D модель спортивної зали.
Також у Верховині на воркшопі мисткині Оксани Брюховецької Олена вперше побачила чилійські арпієри – зворушливі текстильні колажі, які жінки шили в часи диктатури Піночета, коли їхні чоловіки й сини зникали безвісти.
Використовували старий одяг, клаптики тканини. Збиралися разом, говорили, підтримували одна одну. Шиття ставало способом документувати те, про що не можна було говорити вголос.
На одному з колажів була зображена родина за столом і порожній стілець, а поруч із ним – знак питання.
"Я побачила цей стіл зі скатертиною, і зрозуміла, що хочу зробити щось подібне", – згадує Олена.
За основу вона взяла картату тканину, яку привезла з дому. Вирізала і пришила до неї яскраві квіткові композиції:
"Це ніби поле, на якому багато зелені й різнотрав'я. І скрізь ті, хто не повернулися з поля бою, хто проросли маками".
У центрі композиції стіл і стільці. Олена довго не наважувалася братися за фігури людей. "Я не мисткиня", – повторювала кілька разів під час консультації з Оксаною Брюховецькою і пояснювала, що звикла працювати за схемою – у вишивці, у школі, розробляючи плани уроків. А тут схеми не було.
Оксана порадила вирізати загальний силует із тілесної тканини, таку собі "ляльку", а потім "одягнути" її. А деталі можна дошити вишивкою.
"Мені було важливо заохотити пані Олену, сказавши, що ризик і невідомість – це якраз те, що цікаво в мистецтві. Я, наприклад, коли починаю щось втілювати, то кінцевий результат завжди дуже відрізняється від початкової ідеї. Те, що виходить, – завжди сюрприз", – пояснює Оксана Брюховецька.
За її словами, для Олени Заєць цей колаж – не просто зображення втрати. Це спосіб зберегти місце для сина в родинній історії. Порожній стілець ніби фіксує присутність і дає можливість говорити про свій біль.
Маргарита Махно: розповісти історію про тата
"Мені дуже хочеться розповісти про тата, бо він був моїм справжнім другом", – говорить Маргарита Махно із Дніпра.
Павло Махно загинув у квітні 2022-го, однак родина змогла поховати його лише через рік. До того чоловік вважався зниклим безвісти.
"У нього було нелегке життя. І я завжди дивувалася, що він зміг зберегти в собі добро й щирість. Він ніколи не робив чогось нечесного або поганого. Мені здається, він був дуже достойною людиною", – говорить Маргарита.
Вона вирішила створити мальопис – серію малюнків про батька й доньку. Про те, як він узяв на себе значну частину побуту, поки мама навчалася й працювала.
"Я виросла, і виявилося, що не так багато чоловіків до цього готові. А для мене було нормою, що ми все робимо разом, готуємо, прибираємо… Увечері я йшла зустрічати тата з роботи, а потім ми разом готували вечерю й дивилися або якийсь детективний серіал, або "Рік і Морті".
Іноді їздили на вихідні у село, і це теж був момент релаксу – відпочити від міста. На вихідних часто ходили на ринок купувати продукти", – розповідає дівчина.
І додає, що тоді все це сприймалося як щось буденне. А коли тата не стало, вона зрозуміла цінність спілкування з ним.
"Я вступила в університет і думаю: "Треба татові зателефонувати й розповісти". І розумію, що не можу зателефонувати. Почала зустрічатися із хлопцем, і подумала, що він би татові теж сподобався, було б круто їх познайомити.
Або сиджу в кімнаті й відчуваю, що хочу з ним почаювати. Тато привчив мене пити чай, і часто, коли я в своїй кімнаті щось робила, то кричала йому: "Тату, постав чайник!" І він ставив… Оцих моментів мені дуже не вистачає".
Павло також захоплювався випічкою – хотів відтворити бабусин рецепт медовика з тонкими коржами.
"Коли він запитував у неї про рецепт, то чув у відповідь: "Та змішуєш то-сьо і все получається". Так і не отримавши чітких вказівок, роками підбирав рецепт, щоб коржі були саме такими. На всі свята ми з мамою досі печемо "Медовик" або "Вулик" у пам'ять про тата", – каже Маргарита.
За її задумом, мальопис має підсвітити всі побутові моменти, щоб показати, як тяжко проживати втрату, коли все довкола нагадує тобі про рідну людину.
"Щоб люди, які цього не переживали, могли краще зрозуміти людей, які втратили своїх близьких".
Лариса Зозуля: дозволити музиці лунати
Лариса Зозуля обрала воркшоп із виготовлення блокнотів із крафтового паперу. Акуратно прошила невеличку книжечку й вивела на обкладинці одне слово – ALEBE. Пояснила, що це для студії звукозапису, щоб ті, хто приходитиме писати музику, залишали там свої відгуки.
Alebe – це діджейський псевдонім її сина Олександра Бевза. Він пішов у військо, коли йому виповнилося 25 років, – навесні 2022. Загинув у листопаді цього ж року.
"Саша не мав іти в той день, він мав іти 4 листопада зі своїми хлопцями. Але один чоловік, який був удвічі старшим за нього, страшенно налякався. У нього була панічна атака, кричав, що боїться йти. І Саша зголосився піти замість нього: сказав, що всяке буває, мовляв, який сенс із людини, якщо вона боїться й не хоче.
Було пряме влучання у бліндаж… Цей момент для мене дуже болісний, але водночас є гордість за сина, що він такий мужній", – ледь стримуючи сльози, говорить Лариса.
Вона за освітою вчителька початкових класів. Зараз працює директоркою Центру професійного розвитку педагогічних працівників у Немирові, що на Вінниччині.
"Сашуня колись жартував: "Мам, ти мене ніколи не била, але краще б колись ударила, ніж оці твої моральні настанови: "Сідай, Саша, поговоримо". Було непросто, але хотілося, щоб він ріс вихованим і чемним хлопчиком. Принаймні, люди так і відгукувалися про нього", – розповідає Лариса.
Олександр хотів займатися музикою, але за порадою матері після школи пішов навчатися в технологічний університет в Одесі. Однак за спеціальністю ніколи не працював. Поїхав на заробітки у Польщу, став діджеєм і писав музику в жанрі техно.
Коли Ларисі повернули речі сина, то виявилося, що він носив під бронежилетом записку із деталізованою візією свого життя. Хотів жити в Києві, працювати діджеєм і мати власну студію звукозапису.
"Я почувалася винною, що не дозволяла йому займатися музикою. І навіть не знаю, як би зібрала себе докупи після його загибелі. А тут прочитала цю записку й подумала: хотів Сашуля мати студію звукозапису, тож він буде її мати!" – говорить Лариса.
Усі виплати за загиблого воїна матір вклала в те, щоб утілити мрію сина. Ідея про студію звукозапису відгукнулася директорці школи, в якій навчався Олександр.
Тож у приміщенні, де були занедбані шкільні майстерні, облаштували режисерську, кімнату запису з багатошаровою звукоізоляцією, меморіальну кімнату на честь воїна і навіть знайшли місце для невеликої концертної зали зі сценою.
Відкрили студію 26 березня 2024 року – в день народження Олександра. Відтоді в Немирові щороку в березні проходить музичний ALEBEфест, переможці якого отримують сертифікати на безкоштовний запис у студії.
Тепер Лариса хоче, щоб про студію ALEBE дізналися якомога більше людей. Готує артінсталяцію у вигляді нотного стану із фотографіями сина.
"Для мене важливо, що виставки будуть у великих українських містах. Ще думаю над концепцією, але це обов'язково має бути об'єкт із QR-кодом, щоб звучала музика Саші. Бо вона драйвова, і вона про життя", – каже Лариса.
Закарбувати пам'ять в просторі і посадити дикі маки
Людмила Трищук – поетеса із села Балико-Щучинка Ржищівської громади. Її син Юрій загинув у липні 2022 року. Відтоді пам'ять про нього – не лише в словах і віршах, а й у квітах, які Людмила висаджує на Алеї пам'яті у своєму селі.
"Був час, коли мій синочок був маленький, він ішов у поле і зривав квіточки. І серед них були ромашки, волошки, а іноді й бур'янець. Але я ставила їх у вазу й завжди хвалила його, дякувала, що він мені подарував квіти.
І саме тому сьогодні обрала ромашки – польові квіти, і сонечко, і колір неба… Дороблю й привезу на нашу наступну зустріч", – обіцяє Людмила, показуючи іншим учасницям свій яскравий колаж.
Саме з таких історій і проростають "ситуаційні клумби". Ідеться про проєкт Даші Чечушкової, Анни Никитюк та Ксенії Щербакової. Вони започаткували цю ініціативу після того, як у червні 2024-го загинув їхній друг, львівський художник Артур Сніткус. Розмірковуючи, як можна вшанувати пам'ять, мисткині відмовилися від ідеї монументу. Натомість обрали щось живе, крихке і таке, що потребує догляду.
"Це така ніби метафора, бо клумба потребує піклування і турботи. Як і пам'ять. Клумба змінюється, проростає, відцвітає і знову повертається насінням. Її можна створити будь-де – у дворі, біля інституції, на кладовищі чи в міському просторі.
Важливе не місце, а дія: спільне копання ямок, висаджування розсади, розкидання насіннєвих "бомбочок" (кулька, що складається з суміші глини, землі (компосту) та насіння рослин – ред.), мовчання або розмова поруч", – розповіла Даша Чечушкова.
Перші такі клумби почали з'являтися у Львові в межах програми "Розсіяне засіяне". Художниці кажуть, що їхня ідея – не створювати клумби, а допомогти людям зробити це разом. Уже відбулися воркшопи в Івано-Франківську, Дніпрі, Одесі, Києві, Черкасах.
"Наші клумби стають меморіалами тим, кого ми втратили. Усім, про кого маємо пам'ятати. Тому ми радо запрошуємо всіх охочих долучитися до порпання у землі у свій спосіб і метод", – закликала Даша Чечушкова.
Цей заклик знайшов відгук у багатьох учасниць. Домовилися, що обмінюватимуться рослинками, а влітку зберуть насіння дикого маку, щоб на осінь посадити в себе на клумбах.
"Завдячуючи вам, я вже собі спланувала, що зроблю на Алеї пам'яті в нашому селі", – поділилася з Дашею Людмила Трищук.
Проєкти спадку: як це працює
Про ідею проєктів спадку (legacy projects) очільниця громадської організації "Бути" Крістіна Бут дізналася під час навчання на доулу смерті.
"Тоді я ще подумала, наскільки такий інструмент є важливим і корисним – для підтримки невидимих нитей зв'язку з тими, кого вже, на жаль, немає поруч", – розповідає вона.
Згодом, працюючи з жінками, які проживають втрату, команда ГО "Бути" побачила великий запит на збереження пам'яті та осмислення спадку. Учасниці програм добре відгукувалися про цю ідею, тож її вирішили розширити, представивши проєкти спадку ширшій аудиторії у форматі мандрівної виставки.
Крім того, ідея проєкту відгукнулася й організаторам програми розвитку спроможності та мережування для локальних дієвців культури "Спадщина. Простір для роботи", однією з фокусних тем якої є осмислення досвідів воєн і нових практик меморіалізації. Тож ГО "Бути" відібрали для участі в навчальній програмі й надали підтримку для втілення проєкту у співпраці з менторками від Мистецького арсеналу.
"Жінки, з якими ми працюємо, понад усе хочуть, щоб про їхніх близьких пам'ятали. Але якою буде ця пам'ять? Стисла біографічна довідка, де людина стає знеособленою, а її життя з його багатовимірністю зводиться нанівець?
Наша ідея у тому, щоб якомога далі відійти від такого сухого підходу. Пам'ять та історії людей, які загинули або зникли безвісти, обороняючи нашу свободу, мають бути "живими", – переконана Крістіна Бут.
Вона наголошує, що в контексті повномасштабної війни, яка триває і приносить нові втрати, такі ініціативи стають особливо важливими – як спосіб зберегти живу, людяну пам'ять про тих, кого вже немає поруч.
Проєкт "Жива пам'ять: Проєкти спадку Героїв" організовується у межах програми "Спадщина: простір для роботи" за підтримки ГО "Спільнота Мистецького арсеналу" та Програми "Партнерство за сильну Україну", яка фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Вікторія Кобиляцька, спеціально для "Української правди. Життя"
