8 березня в часи гендерного зламу

257
7 березня 2016

"Заборонити не можна продовжувати?". Де ставити кому, якщо йдеться про 8 березня?

Два основні "табори", які сперечаються між собою у цьому питанні, – це пострадянська інерція лицемірного свята "весни і краси" та заклики не особливо освічених декомунізаторів, які прагнуть заборонити все "радянське" і відновити щось "справжнє українське". Наприклад, День матері.

Останнім часом усе гучніше лунає третій голос – який наповнює 8 березня емансипованими смислами прав і потреб жінок, прагне говорити про їх відкриття і досягнення.

Я не розповідатиму історію Міжнародного жіночого дня – про неї докладно написано у Вікіпедії. Зверну лише увагу на непомітний з першого погляду радянський ментальний спадок.

СРСР послідовно, десятиріччями обплутував мізки громадян/-ок офіційною ідеологією, тотальною, безальтернативною, яка тиражувалась партійними осередками, газетами, телебаченням, освітою і т.д.

Основною рисою цієї ідеології була "хибна свідомість" – ствердження у якості факту того, чого немає насправді.

"Влада належить народу" – а насправді партапарату; "економіка працює на благо трудящих" – а насправді в країні дефіцит споживчих товарів; "демократичний устрій" – відсутність будь-яких альтернатив і публічної дискусії, і т.д.

У числі декларованих, але не реалізованих гасел, було жіноче рівноправ’я – урівняна на словах, радянська робітниця мовчки несла подвійне навантаження професійної і домашньої праці, гніт усіх можливих забобонів і форм дискримінації.

"Почесні доярки" ставали оздобою парламентів республік, але ніколи не керували політбюро.

У тоталітарній країні, де жіноче питання офіційно було "вирішене" – жодна феміністична дискусія існувати не могла.

Саме у цій атмосфері трансформувалось 8 березня – з дня міжнародної солідарності трудящих жінок у боротьбі за свої права на "свято конячки Марти", коли загнаним, втомленим і приниженим жінкам дякували за їх обслуговуючу роль, дарували квіти, цілували руки, і раз в рік робили "не чоловічу роботу" – мили посуд.

Ми тягнули це неадекватне патріархальне лайно у своє повсякдення ще 20 років після розпаду Радянського Союзу.

Інерція мислення підступна своєю непомітністю – поки не роздивишся, не зрозумієш.

Давайте прослідкуємо, як ця інерція проявлялось, на прикладі вітальних промов політиків. Наприклад, слова Віктора Ющенка з нагоди 8 березня 2008 року.

"Дорогі українські жінки, Я вітаю вас зі святом весни, зі святом жіночої краси, яка сьогодні розквітає в Україні.

У моєму серці - найніжніші почуття до вас.

Любимо вас, шануємо вас і дякуємо вам - нашим матерям, нашим дружинам, коханим і подругам, нашим донькам - усім найважливішим жінкам у нашому житті.

Зі святом любові і надії я вітаю вас, найчарівніші, найкращі у світі українські жінки!"

По цьому шаблону писали – і досі пишуть – тисячі вітальних промов щороку. Тому, аналізуючи один текст, я насправді аналізую всю тенденцію.

Такі промови – прояв дикості і нецивілізованості, які ми не помічаємо, заколисані сентиментальними подяками за красу і материнство.

Давайте вдумуватись: це вислови виборних політиків, чиновників – тобто, менеджерів, найнятих управляти державними справами в інтересах українського народу.

Жінки є громадянками і виборцями, які мають свої права, потреби, проблеми.

"Любимо вас, шануємо вас і дякуємо вам"!? Жінкам не потрібно, щоб президент їх країни (інший політик, депутат, чиновник, завуч у школі) любив їх!

Ця людина має виконувати свою роботу – і звітувати про неї.

"Нашим матерям, нашим дружинам, коханим і подругам, нашим донькам" – яким місцем українська громадянка матір, дружина і донька президенту (політику, депутату, чиновнику, завучу у школі)? Як так сталось, що публічні особи країни вважають допустимим і пристойним звертатись з такими привітаннями до особисто не знайомих їм жінок, або до колег, з якими у них немає приватних стосунків?

Публічні особи мали б звертатись до співробітниць, громадянок, виборців – і розповідати, що саме зроблено, щоб подбати про їх потреби.

Наприклад: на фірмі введено гнучкий графік для працівників з дітьми і відведено парковочні місця для вагітних на автостоянці; прийнято закон про захист від домашнього насилля; збільшено кількість притулків; започатовано стипендії для жінок; введено квоти у політичних партіях, і тд.

Однак сентиментальні подяки – це дешевше і безпечніше, ніж справді, тривало і стратегічно, турбуватись про жінок і суспільство.

Наприклад, керівник супермаркету може привітати своїх працівниць, а потім не відпускати їх на лікарняні по догляду за дитиною чи не впускати до магазину батьків з дитячими візочками.

 

Політик може горлопанити про любов, вдячність, і повагу до жінок на 8 березня, а потім голосувати за заборону абортів і зниження соціальних виплат самотнім матерям.

Прем’єр-міністр на питання про гендерне квотування може спокійно собі відповісти – ну які квоти, ми ж вас так любимо.

Але чому ми досі на цю дикість і неадекват ведемося? Не розмазуємо святковий торт по дорогих костюмах хабарників?

За моїми спостереженнями, громадська атмосфера в Україні часів Януковича була задушливою і знесилюючою. Ми всі були наче у кайданах – які насамперед сковували наші думки.

Ми усвідомлювали, наскільки обмежено горизонт наших можливостей у країні корупції та свавілля. "Висовуватись" було небезпечно – а суспільство, втомлене і здепресоване, не мало сил підтримувати живі починання.

На Майдані все змінилось – кайдани розірвались, й критична маса громадянок та громадян повірила у можливість змін, у свою дієву роль у побудові суспільства і майбутнього. Попри усі кризи та негаразди останніх двох років, всюди в країні б’ють цілі гейзери новаторства і творчості. Вони очищують країну, соціум, і нашу колективну свідомість.

Ключову роль у цих процесах відіграють жінки. Активні, публічні, професійні жінки, яким черговий раз дісталось подвійне навантаження – рятувати країну і змінювати думку суспільства про жінок як таких.

Опинившись у публічному просторі, жінки почали спілкуватись між собою й усвідомлювати свої колективні інтереси – а отже, почали трасформувати саму інфраструктуру суспільства, щоб воно нарешті стало дружнім і зручним для жінок всюди і щодня.

Україна після Майдану – це країна гендерного зламу. У нас все ще жива пострадянська інерція і сексистські стереотипи. Консервативна свідомість звикла мислити жінок насамперед матерями і дружинами, наповнювати саме слово жінка смислами "ніжність, турбота, кохання, весна, краса".

Коли носій такої свідомості бачить активну, успішну професійну жінку, вона не вписується у шаблон – отже, стає сексуально незадоволеною стервою, яка компенсує "невдачу" в особистому житті через кар’єру, чи чиєюсь коханкою, яку "просувають".

Промовистий приклад – випуск нової поліції Києва, на якому Еці Згуладзе – фахівчині, яка зробила реформу – дарують вишиванку з надписом "берегиня".

 

Консервативна свідомість неготова вписати у свою систему цінностей жінку як публічну діячку, основною сферою реалізації якої є її професія, а не дім і сім’я. Консервативна свідомість прагне хоча б накинути стереотипний покров, якщо не помічати цю жінку і її успіхи стає геть неможливим.

Усе це – наслідки застарілого патріархального мислення, у тому числі сентиментальних подяк ніжним, чарівним, і турботливим матусям та берегиням, які лунають щороку на 8 березня.

Звичайно, усі жінки – чиїсь матері, доньки, бабусі, кохані і подруги, і так – це важливо. Однак це ролі з особистого життя, вся суть якого у тому, щоб воно залишалось особистим і приватним.

Коли суспільство публічно говорить про жінок через їх приватні ролі, поціновує насамперед їх – воно водночас не помічає, що жінки працюють та мають видатні досягнення.

Коли ми говоримо про дружин, матерів, і доньок – ми не говоримо про винахідниць, політикинь, військових, художниць і космонавток.

Коли ми дякуємо за ніжність і красу – ми не замислюємось, чого коштує ця краса, і чи є здоровими ті стандарти зовнішності, які існують у нашому суспільстві.

Коли ми возвеличуємо подвиг матерів – ми не обговорюємо доступність публічного простору, те, як пересуватись з коляскою розбитими тротуарами, чи є пеленальні столики у громадських туалетах, як реагують на годування груддю у публічних місцях, чому роботодавці порушують трудове законодавство, запитуючи про особисте життя жінок на співбесідах, які складнощі кар’єрного росту переживають матері маленьких дітей, що робити самотній матері, якщо батько дитини не виплачує аліменти, і про ще сотню аспектів повсякденності, з яких складається материнство.

У часи гендерного зламу на противагу застарілим стереотипам зароджуються нові сенси, адекватні сучасності.

Ці сенси – прагматичні й емансиповані.

Суспільство починає задумуватись, наскільки ж воно гендероване – сайти по пошуку роботи аналізують вакансії та проводять опитування щодо гендерної дискримінації; ІТ сфера розбирається, чому ж у ній так мало жінок; депутатки Верховної Ради вимагають дружнього до дітей робочого середовища.

На 8 березня у фб-флешмобі #ЖінкаЯкаНадихає жінки і чоловіки дякують своїм натхненницям – але не "ніжним і красивим музам", а тим жінкам, на досягнення яких хочеться рівнятись, які викликають щирий захват своїми вміннями, талантами, та наполегливою працею.

Які справді змінюють світ.

Долучуся і я до флешмобу #ЖінкаЯкаНадихає, започаткованого для того, щоб нагадати, що 8 березня - не "свято весни і крас...

Опубліковано Victoria Narizhna 7 березень 2016 р.

#ЖінкаЯкаНадихає Не тільки надихає, більше навіть зачаровує. Ще з часів навчання у художній школі у мене було дві герої...

Опубліковано Alina Klevtsova 6 березень 2016 р.

Це все – складні розмови, незвичні для нашого суспільства.

Піддатись інерції, подякувати, подарувати/прийняти тюльпанчик, чи зневажливо фиркнути на "комуністичне" свято – набагато легше, аніж змінити свідомість та інфраструктуру суспільства, аніж зробити світ довкола справедливим та сприятливим до жінок. Але легше – не значить краще.

Жінки і чоловіки сьогодні створюють нову Україну – якій личать нові свята.

У тому числі Міжнародний жіночий день – день прав та потреб жінок, день їх мрій, здобутків, успіхів і досягнень.

powered by lun.ua