"Сімейні цінності для учнів". Жеріть свою кашу самі

22340
28 жовтня 2016

Про всяк випадок анонсую заздалегідь.

Цей текст складається з двох нерівних за розміром та емоційним наповненням частин.

В першій буде актуалізоване важливе питання функціонування наявної системи грифування підручників та посібників МОН на прикладі посібника "Сімейні цінності", видавництво "НАІР", 2014 рік. Актуально, важливо, виважено. Читати можна всім, вікових обмежень немає.

Друга частина являє собою спробу аналізу вмісту посібника "Сімейні цінності", видавництво "НАІР", 2014 рік. Цей текст разом із великою кількістю цитат та їхнім аналізом містить емоціональні оцінки та зауваження. Призначений для обмеженої аудиторії.

Але я буду щаслива, якщо ви прочитаєте першу частину. Бо там – найголовніше.

Цієї теми слід було торкнутися ще давно. Але все якось руки не доходили – то я писала про величезну комерційну аферу видавництв та шкільних адміністрацій, то пояснювала, яким чином вчителям роздають "години" за рахунок варіативної складової, то вкотре доводила, що проводити півроку, готуючись до ДПА в 4 класі, – означає потрапити під гіпноз вчительки.

А тим часом то тут, то там спалахували дрібні скандали.

Останній, якщо я вірно пригадую, стосувався "Букварика харьковского первоклассника". Його видано росийською мовою, і на кожній сторінці якого  – Геннадій Кернес (навіть на сторінці, присвяченій визволенню Харкова від фашистів під час Другої світової війни).

Там є багато цікавого й обурливого – але найголовніше те, що цю книжку дарували першачкам всього Харкова в школі на 1 вересня. Батьки підняли скандал, мовляв, що це за підручники такі. Але це не підручник. Це – додатковий посібник, ще й виданий за кошти Харківської держадміністрації. А в нашій системі освіти книжки такого типу можуть бути будь-якими.

І вчергове лікнеп. Отже: книжки, які можуть офіційно розповсюджуватися в школах, можуть бути двох типів.

Перший – це підручники, на них є гриф "Рекомендовано МОН", вони мають бути однакові для всіх шкіл усієї країни.

Другий, так звані додаткові посібники – вони мають гриф "Схвалено до використання" – і видавати його мають право всі ці незліченні інститути, комісії, наукові ради та інші структури, яких без лічби розвелося в системі МОН.

Добре. Йдемо далі.

Мета друку додаткових підручників буває різною. Найпоширеніша схема – це ініціатива видавництва, яке хоче заробити (багато), продаючи, скажімо, збірку математичних завдань, і для цього запрошує автора, який цю збірку складає, б хоче заробити також (порівняно небагато).

Часто автор є й упорядником підручника з математики – в цьому випадку підручник отримує необхідного схвального листа миттєво. Тут все зрозуміло, за винятком того, чому батьки мають потім ті підручники купувати (ну, бо вчителька звеліла), а діти – витрачати час на виконання додаткових завдань.

Але існує й інший тип додаткових посібників. Їхніми ініціаторами виступають не видавництва, а різного штибу "зацікавлені особи". Вони стають благодійниками і видають ці книжки за свій кошт. Вони ж знаходять авторів – бажано з тих установ, що видають схвальні листи.

Ця схема бездоганна в сенсі того, що в такий нехитрий спосіб у школу можна занести все що завгодно.

Без перебільшення, я думаю, що навіть листування Гітлера з Ріббентропом отримало б гриф. Бо цих посібників ніхто ніколи не читає, їх підмахують, не дивлячись, особливо якщо автори свої, а гроші – благодійні.

Отже, що ми маємо.

Ми маємо мільйони українських школярів як жадану і дуже вразливу аудиторію.

Ми маємо осіб, які з різних причин жадають безперешкодно донести до цієї аудиторії якісь свої сенси.

І, нарешті, ми маємо наукові інститути, і перш за все Інститут модернізації змісту освіти (ІМЗО), який за визначенням покликаний бути фільтром на шляху сумнівної інформації, що може потрапити до школи. А насправді ці інститути слугують для неї шлюзом.

А тепер перейдемо до посібника, який і спричинив написання цього тексту – тих самих "Сімейних цінностей", і ретельно роздивимось його грифи та дозволи.

Перше. Так, тут усі свої – цей посібник схвалено до використання у загальноосвітніх навчальних закладах Науково-методичною комісією з проблем виховання дітей та учнівської молоді Науково-методичної ради с питань освіти МОН. Кажучи коротко і зрозуміло – схвалено листом Інституту інноваційних технологій та змісту освіти.

Друге. Це благодійний проект. "Підготовка і видання посібника здійснена за підтримки Міжнародної громадської організації "Рада сімей України" та Міжнародної благодійної організації "Благодійний фонд Костянтина Кондакова". Зауважу, що коли вбиваєш в Google це прізвище, вже третім варіантом випадає "Костянтин Кондаков аферист". Але менше з тим.

Третє. Цей посібник, як і всі інші, має наукових рецензентів – цілих двох.

Хочу зробити дуже популярними цих осіб: це два доктори наук – В. Г. Панок та Т. В. Кравченко. У нормальному світі їх треба було б позбавити наукового ступеню за схвальну рецензію цього посібника (чому – я намагатимусь пояснити нижче), але в світі, де аркушами наукових дисертацій вільно пересуваються лептони, цього годі сподіватися.

Нарешті, хочу зазначити, що двоє з трьох упорядників цього посібника працюють в тому ж ІМЗО (зручно, еге ж?) І вже в прикінцевих оголошеннях хочу скромно нагадати прізвище заступника міністра Павла Хобзея, який цілим спеціальним листом зненацька рекомендував саме цей посібник для впровадження в школах у якості факультативу.

Алярм, панове. На цьому виважена частина тексту закінчується, бо ми переходимо до аналізу вмісту підручника.

І тут, нажаль, будуть емоційні оцінки. Бо я сприймаю появу цієї книжки в класі так, ніби до моєї десятирічної доньки в поважному, на перший погляд, безпечному місці, якому я довіряю, – раптово підійшли якісь люди, котрих туди чомусь пустили, і наговорили дитині на вухо непристойностей. Не дивно, що я розлючена – адже так воно і є.

Отже. Я відкрила посібник, щоб пересвідчитися, чи дійсно там є всі ці жахливо-непристойні для сучасного суспільства цитати, які наведено в новині на УП.

Але почала читати і, відверто кажучи, захопилася. З далеких часів легендарної газети "Спід інфо" (хто її застав, той мене зрозуміє) не бачила такого щільного скупчення інформаційного шлаку в одному тексті.

Все, що валяється скрізь і є або псевдонаукою, або спаплюженими шматками вульгаризованої психології, або просто відвертою дурнею, – упорядники дбайливо підняли з підлоги й у захваті потягли до рота. І намагаються запхати це у рота нашим дітям.

Вони не оминули нічого.

Згадали міфічних аріїв, які є протоукраїнцями (це десь другий рівень історичної дурні; перший – це те, що трипільську культуру створили представники інопланетної цивілізації).

Нагадали про дбайливі родові стосунки київських князів (просто перед очима в цей момент пішов рядок з підручника історії про Ярополка Окаяного, та й багато ще про кого, не оминаючи Володимира та Ярослава).

Після цього нам повідомили, що "Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Любов – це енергія Всесвіту" (я вже мрію побачити цих дослідників, щоб ретельно розпитати їх про методи їхніх досліджень).

І, нарешті, перейшли до улюбленого: концепції "ведичних дружин" – це нижчий рівень мережевих текстів для жіночої аудиторії; навіть паперові жіночі видання, зазвичай, цим гидують.

"Для чоловіка важливим є статус глави сім'ї, побутовий тил, внутрішньосімейний розподіл праці, доступність сексу. Жінці важливо відчувати себе захищеною, бути господинею в своєму домі, народити дитину" (стор. 31).

Що це в біса таке?!.. Тобто, жінці доступність сексу неважлива взагалі?

Окремо ридаю над важливістю статусу для чоловіка і розподілом праці. Ще раз: що це в біса таке?! Ви при своєму розумі?!

У чарівний спосіб лайно про "ведичних дружин" – це коли треба розвивати свою жіночність, і тоді чоловік одразу принесе тобі мільйон, – органічно поєднується із залізобетонним позитивізмом рівня Карнеги.

Причому авторів несамовито хитає від християнства до романтичного комунізму найпримітивнішого штибу. Буквально, на одній сторінці читаємо:

"Я створюю свою сім'ю, щоб навчитися віддавати більше, ніж отримувати, примножуючи любов на Землі" (стор. 32). Це другий з дев'яти мотив створення шлюбу (не питайте, вам не треба).

А ось і третій: "Я створюю свою сім'ю, щоб через любов до своєї половинки навчитися любити всіх, примножуючи щастя і радість на Землі" (стор. 33).

Від посмішки вже риплять зуби та зводить щелепи. Але автори все ніяк не вгамуються.

Аж раптом їх, нарешті, перемикає: "Жінці важливо виконати своє природне призначення – спочатку розкрити глибинні жіночі якості і створити простір, в якому чоловік розкриє свої найкращі чоловічі якості" (стор.35).

Ведичні дружини, хай їм грець, не вистачає тільки гороскопу та питання: яке ти дерево?

Обожнюю читати таке: у "ведичних" жінок зазвичай безліч обов'язків у житті – вони повинні і те, і се, все й не запам'ятаєш.

Чоловіки в цьому ведичному світі зазвичай просто "мають стати такими, як треба". Якщо ж не стали – о, це жінка погано старалася. Безпрограшна лотерея. Для чоловіків.

Але я щось відволіклася... Йдемо далі.

Вочевидь, автори вирішили, що ведичних дружин вже досить, – але в них ще повно дурного в голові, щоб розрадити нещасних дітей, які змушені усе це читати.

Ось, прошу дуже – кристальної прозорості утопічний позитивізм не дуже добре освічених революціонерів: "Людина народжується не для страждань" (стор. 37).

І далі: "До відомого вислову Горького про те, що "людина народжена для щастя, як птаха до польоту" (прим. авт. – так, саме птаха, так у тексті, я нічого не чіпала) багато хто ставиться скептично" (стор. 37). І дарма, ведуть автори далі, побіжно згадуючи принцип самореалізації і навіть комунікативний принцип – видно, що автори знають багато слів. Як на мене – аж надто багато.

Та-а-ак, ми ні про що не забули?

Ну, ми – може й так. А упорядники – нізащо. Це є просто енциклопедія суспільних забобонів, кожному знайдеться своє місце в певний час.

Ось, прошу: "Сьогодні ми маємо товариство "мужніх жінок" і "жіночних чоловіків" із серйозними наслідками в усіх сферах життя. Це і зниження статусу інституту сім'ї, і все більший розвиток гомосексуальних відносин, і складнощі у вихованні дітей, і збільшення захворюваності, злочинності" (стр. 44).

Так, про це не забули, йдемо далі.

Щоб ще такого корисного написати? О, можна про темпераменти – ну, 4 типи: "Учення про темперамент виникло у Стародавній Греції" (учення!) Мабуть, з останньої сторінки "Сільських вістей передрукували", так, знаєте, цікаво і корисно.

Ага, а ось про цінності – ну, що найважливіше, а що не дуже. І тут наводиться цікавий приклад. "Наприклад, жінка хоче мати автомобіль. "Авто – це моя мрія! Хочу, щоб у мене була можливість виїжджати за місто на природу та оздоровлювати дитину". Звісно, нащо їй ще може знадобитися авто?

"На перший погляд – цілком природне бажання жінки оздоровити дитину. Але в цьому випадку автомобіль ставиться на перше місце, і система цінностей явно порушується. Якщо ж на перше місце поставити себе та чоловіка, а не машину, то він зробить усе, аби забезпечити дружину автомобілем. Це природне вирішення проблеми" (стор. 54).

Природне, чуєте? Завважу, це знов до нас повернулися ведичні дружини – втім, вони й не відходили далеко, так, вештались тут весь час поряд.

У вас ще не йде кров з очей від того, що ви це читаєте?

Слухайте, а можна, я не буду більше читати?..

Там 284 сторінки, і на мене чекають такі розділи, як "Поняття про маскулінність та фемінність" та "Культура статевих взаємин", яких я в цій редакції можу не пережити. Якщо вам цікаво – ви й читайте. Лінк є у новині УП.

І знаєте, що найсумніше в усьому цьому?

Що більшість коментаторів поділяють усі ці неможливі тези – і про ведичних дружин, і про комуністичне щастя, і про статус голови сім'ї й призначення жінки – і рівно в такій послідовності. Бо ця незбагненна каша з Карнегі, псевдоісторії, первісного сексизму та слова "комунікативний" – вона в голові не тільки упорядників, а й більшості нашого суспільства.

І дідько би з ними усіма, жеріть свою кашу самі – але не треба намагатися нагодувати нею дітей.

Зоя Звиняцьківська, ГО "Батьківський контроль", журналіст, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua