Чому я йду на Марш

14368
10 червня 2017

Мене звати Ліза.

Мені 29 років, я українка, донька, сестра, кохана, юристка, правозахисниця, тренерка з питань толерантності, працюю на Громадському радіо.

Я люблю собак, Ремарка, зелений колір та готувати сирники.

А ще, я – лесбійка.

Я була на Марші рівності у 2015 році, коли група радикально налаштованих людей, кидали в нечисленну мирну колону демонстрантів файєри та пляшки, начинені залізом.

Тоді тяжко поранили поліцейського, багатьох учасників побили після.

Пам'ятаю, як ми ховалися в якомусь будинку на останньому поверсі після демонстрації, а біля будинку бігали розлючені радикали.

Мені було страшно.

Я була на Марші у 2016 році, коли близько 2000 людей вийшли на підтримку свободи мирних зібрань в Україні та на захист прав людини, не залежно від сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.

Я тримала плакат "Не бійся все змінити" і пишалася йти поряд з цими сміливими людьми.

Фото Віталій Носач, Styler.rbc.ua

У 2017 році я йду на Марш, тому що хочу жити у вільній країні. Вільній від стереотипів та дискримінації.

Я йду, бо вірю в те, що Україна може стати терпимою і чутливою до дискримінованих людей: людей з інвалідністю, іноземців, ромів, переселенців, геїв, лесбійок та інших.

Кажуть, що геїв та лесбійок в Україні ніхто не дискримінує. Я розкажу вам свою історію.

Мою кохану людину, мою партнерку звати Маша. Маша – громадянка Росії. Ми живемо разом 3 роки в Україні, бо не хочемо пов'язувати своє життя із путінською агресією.

Кожен рік Маша оформлює посвідку на тимчасове проживання в Україні, як волонтерка громадської організації.

По-суті, ми брешемо, бо Україна не визнає наші стосунки. Я не хочу більше брехати. Ми хочемо мати можливість легально оформити її проживання в Україні. Таку можливість зараз мають гетеросексуальні пари.

В нас також не має права оформити спільну сумісну власність, успадкувати чи залишити у спадок своє майно, взяти кредит у банку як пара, відсутнє право не свідчити проти одна одної у суді, відсутнє право відвідувати партнерку в реанімації, відсутнє право на спільне батьківство та виховання прийомних дітей. Абсолютно прості і зрозумілі речі.

Ми не хочемо особливих прав для себе. Ми хочемо рівних прав. Ця рівність потрібна не тільки нам, вона потрібна всьому суспільству.

Тому що суспільство, яке побудоване на повазі до прав людини є більш динамічним та сталим у своєму розвитку, оскільки передбачає взаєморозуміння та пошук компромісів.

Досить витрачати нашу енергія на "непотрібні" конфлікти. Давайте витрачати всі наші сили на спільний розвиток.

Приходьте на Марш 18 червня і нічого не бійтеся!

Єлизавета Кузьменко, правозахисниця

powered by lun.ua