Запаморочення від успіху чи сталий розвиток? Як українській документалістиці не втратити здобуте
Тріумф українських документалістів на головних світових преміях – Оскарі, Бафті, Пулітцері – змусив українців дивитись документальні прем’єри, хай якими травматичними не є в них теми. Навіть у Держкіно відчули цей тренд і спробували переконати кіноспільноту у тому, що розвиток документалістики – пріоритет і для цієї інституції. Хоча мало хто з українських кіноекспертів повірив у змогу Держкіно зробити це гідно.
Як перетворити короткочасний успіх на сталий результат для всієї кіногалузі – головне питання, що обговорювалося в кулуарах найважливішої події української документалістики. Міжнародний фестиваль про права людини Docudays UA оголосив переможців конкурсної програми, а кінооглядачка УП.Культура Єлизавета Сушко розповідає, як провідні українські документалісти оцінюють шанси галузі на виживання.
Витончені кришталеві вази, що відкручували від залізних штативів та вручали переможцям цьогорічного Docudays UA, ніби нагадали всім присутнім, наскільки краса є крихкою і якої підтримки вона потребує, щоб не загинути. Проте, організатори фестивалю переконані, що українська документалістика сьогодні сильна як ніколи і попри все.
«Документальне кіно в Україні на сьогодні – це індустрія, яка розвиває таланти й майстерність, попри фінансові, емоційні та безпекові ризики. Майже всі українські повнометражні фільми, відібрані до 21–го Docudays UA, мали світові прем’єри на великих міжнародних майданчиках. І це не історія меншовартості й переконання, що "нам подарували шанс показати свій фільм". Присутність українців на важливих міжнародних платформах тепер є не виключенням, а закономірністю", — розповідає про створення програми цьогорічного Фестивалю Docudays UA Поліна Яковлева.
"Тут можна виокремити ще одну тенденцію: українські режисер(к)и тепер мають чітке розуміння, для кого вони роблять фільм, з’являються цілеспрямовано "експортні" стрічки, які за наповненням добре спрацьовують на людей, які не розуміють внутрішнього контексту подій в Україні", – додає програмна координаторка фестивалю.
Вир драматичних подій, в якому Україна перебуває вже 11-й рік та порівняно невелика вартість виробництва — ось дві головні причини, через які українська документалістика впевнено розвивається і досягає успіху, всупереч відсутності сталої підтримки галузі з боку державних інституцій.
В останні два роки цей розвиток став найбільш помітним: український док вперше відкрив найбільший профільний фестиваль у світі IDFA («Фото на памʼять»), отримав "Оскар" і "Бафту" у документальній номінації («20 днів у Маріуполі»), здобуває нагороди на Берлінале та представляє нові проєкти в Каннах.
На Docudays UA причину цього поступу можна було відчути у головній темі Фестивалю – "10 років триденної війни, яка триває три сторіччя". В ній же "зашиті" й умови, в яких цей поступ відбувається: постійні ризики для життя і здоров’я, виробничі проблеми у вигляді відключень світла і розпорошення команд (хто у війську, хто за кордоном), ускладнення пошуку міжнародного фінансування (виїзд за кордон можливий лише для половини фандрейзерів).
Проте і можливостей за цей час з’явилось чимало – чимало американських та європейських бродкастерів включили у свої пріоритети українські проєкти. Наприклад, головний мистецький мовник Євросоюзу телеканал ARTE підтримав багато українських проєктів – від 12 документальних в рамках Generation Ukraine, частина з яких вже представлені у програмі Docudays UA ("Трішки Чужа") до ігрового серіалу "Перевізниця" від компанії Starlight Media, де мовник виступив копродюсером.
В ЄС також створили спеціальний Європейський Фонд солідарності з українськими фільмами ESFUF для системної підтримки української кінематографії.
"Наразі всі виробники документального кіно, які зарекомендували себе за останні 10 років, стали ще більш активними фандрейзерами грошей закордоном", – говорить Олександра Братищенко, продюсерка стрічок "Крихка памʼять" та "Залізні метелики".
"Та варто зауважити, що паралельно з цим в останні роки в Україні виросла кількість виробників документального контенту, що автоматично збільшує конкуренцію та сповільнює процес успішного пошуку фінансування", — додає Олександра.
Щодо національного фінансування – тут завжди були питання. Провідна інституція, що забезпечує підтримку кінематографії – Держкіно – цьогоріч уловила тренд і спробувала включити документалістику у свої пріоритети. Проте, зробила це у вкрай неоковирний спосіб, приписавши цьому виду кіномистецтва не властиві йому функції – документування воєнних злочинів. До того ж Рада при Держкіно була визнана нелегітимною і що буде з фінансуванням, отриманим в результаті 15–го конкурсу, оголошеною цією радою – досі неясно.
В команді Docudays UA розуміють некомпетентність оголошених умов конкурсу, адже окрім документалістики, ведуть проєкт "Архів війни". Аналітикиня "Архіву" Ірина Павлюковська категорично проти того, щоб "накидувати" документалістиці функцію саме документування злочинів. Адже, будь-який документальний фільм – це змонтований мультимедійний продукт, присвячений певній ідеї. Тобто, для фільму збираються і записуються матеріали, згідно із творчим задумом режисера/режисерки.
"Архів війни" своєю чергою записує свідчення потерпілих від російської агресії за певною методологією, яку розробили правозахисники і правозахисниці. Відео не монтується, а зберігається в оригіналі, із метаданими, щоб це могло бути використано в міжнародних судах.
Попри викривлену призму та рішення суду про нелегітимність ради, Держкіно оголосило технічний відбір 15-го пітчингу. Серед неігрових проєктів — телефільми та маловідомі експертам імена.
"Держкіно тим, що воно вписало у свої пітчинги "документування воєнних злочинів", може дискредитувати низку українських документальних проєктів. І ми про це відкрито говоримо. Бо те, як вони презентують у своїх конкурсах фінансування документалістики — це недопустимо. Тому всі знакові проєкти в Україні нині створюються без державного фінансування", — розповіла Ольга Бесхмельніцина, продюсерка нашумілого на Берлінале фільму "Мирні люди".
Проте, фінансування з державного бюджету визнаних українських документалістів все ще залишається важливим. Бо права на фільм спільного виробництва залишаються в Україні лише тоді, коли частка національного фінансування більша за частку країни–партнера. Тож, продюсери, що шукають фінансування своїм проєктам, вимушені вдаватись до неочевидних прийомів.
"За класичними правилами спільного виробництва Україна має підтвердити свою частку фінансування, більшу за інших партнерів, у разі якщо ми маємо намір залишатися мажоритарієм. І тут звісно починаються нові страждання. Де ж українському продюсеру взяти таку кількість грошей за раз, щоб залишати за собою право бути продюсером власного проєкту, ба більше – мажоритарним? Поки ми все ще маємо непрозору ситуацію з Держкіно, яке тоне в судах, деякі виробники випробовують удачу з Українським культурним Фондом. І це попри стиснуті терміни реалізації проєктів в рамках цієї підтримки. Дуже помічним також є щорічний конкурс Promotion від Українського інституту", — пояснює Олександра Братищенко.
З 2022 року документального кіно в Україні виробляють більше, ніж будь-коли в українській історії. Попереднім спалахом був 2014 та створення угрупування "Вавилон 13", що обʼєдналося на Майдані й зараз продовжує знімати доки. Війна залишається топтемою українських документалістів.
"Є певне відчуття, що ринок перенасичений фільмами про війну. Адже конфлікти відбуваються не тільки в Україні. І щоб пробитись через цю стіну конкуренції, проєкти мають мати дуже потужний художній та креативний потенціал", — ділиться Ольга Бесхмельніцина.
Як переконана Дарʼя Бассель, продюсерка номінованого торік на "Оскар" фільму "Будинок зі скалок" та директорка індустрійної платформи DOCU/ПРО, режисерам вже зараз варто шукати й звертатись до інших тем.
"Я думаю, наразі відбувається перехід від кіно, які фіксувало події, до кіно, яке починає рефлексувати зміни, які відбуваються з конкретними людьми та суспільством загалом. На жаль, міжнародний ринок не зможе підтримати велику кількість фільмів про війну Росії проти України. Вже зараз в рамках роботи нашої на ДОКУ/ПРО ми отримуємо відповіді від броадкастерів десь такі; "це класний проєкт, але вже є схожі. Ми будемо чекати на щось більш оригінальне". Режисерам і продюсерам потрібно краще вивчати, що представлено на ринку і працювати над тим, чим буде відрізнятись їх проєкт", – пояснює Бассель.
Щодо попиту всередині країни, Дарʼя спостерігає увагу до історичних розвідок та забутих історій. "Я бачу величезний попит на кіно, яке розповідало б про ті сторінки української історії або ті персоналії, які були загублені або не відомі широкому загалу. На кшталт розстріляного відродження. Думаю, це перспективний напрямок. Є великий запит від аудиторії і є бажання від локальних інституцій підтримувати такі проєкти", – каже Дарʼя Бассель.
На сьогодні все більше документалістів звертають увагу на наслідки війни, чого не було в перший рік повномасштабної війни. В розробці знаходиться "Дівія" Дмитра Грешка про природу України, "Тиха повінь" Дмитра Сухолиткого–Собчука про релігійну комуну, "Переміщені" Ольги Журби як колективний портрет тих, хто залишився та ховається. Про спогади і рефлексії радянських часів та початку війни у 2014 часто говорять і ті стрічки, які вже можна цього року подивитися на фестивалі документального кіно про права людини:
"Варто зосередитись на тому, щоб показати, що попри війну, українці мають ті ж самі проблеми й виклики, що й люди в інших країнах: боротьба за права, соціальна нерівність, пошук щастя та особистий добробут, розвиток культури та мистецтва. Це може допомогти створити емоційний зв’язок між глядачем і персонажами, адже вони зможуть побачити у них себе. Таким чином, західний глядач зможе краще зрозуміти, що українці – це не лише народ, що страждає від війни, а й люди з багатим внутрішнім світом, культурою та прагненнями, які є спільними для всіх нас", — наголошує Регіна Марʼяновська-Давідзон, продюсерка «Фото на памʼять» з цьогорічної програми DOCU/ХІТИ.
