Історії війни і жінок, розказані чоловіками: чому варто подивитися серіал "Перевізниця"
Вона - українськомовна психологиня, що починає свій шлях інста-терапевтки. І переселенка з Луганська. Він – російськомовний аб’юзивний чоловік. В минулому – начальник відділу культури Луганської ОДА. 23 лютого 2022 року вона сідає за кермо своєї машини в Києві, щоб поїхати в Харків і нарешті з ним розлучитися. По дорозі спонтанно бере попутницю...
Це зав’язка 10-ти серійного українського серіалу “Перевізниця”, який на другу роковину повномасштабного вторгнення покажуть найбільші європейські мовники у Німеччині, Франції, Швейцарії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Права на показ також продали до Японії, Латвії, Словаччини, Чехії і на європейську НВО. Українці почнуть дивитись серіал на телеканалі СТБ 25 лютого.
Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова вже бачила перші серії і розповідає, чому цей серіал варто дивитися українцям і що дізнаються з нього про Україну глядачі по всьому світу. Вона намагалася робити це без спойлерів.
Жінки
Її звати Лідія, її роль виконує Анастасія Карпенко. Цю характерну актрису можна побачити у фільмі “Як там Катя?”, що йде нині в українських кінотеатрах. За роботу у цій стрічці Анастасія отримала приз “Найкраща акторка” на Фестивалі у Локарно.
Головна героїня “Перевізниці” – стримана у всьому жінка 40+: у манері спілкування; у образі – чорний светр під горло, строге коричневе пальто, в якому вона проживе, схоже, весь серіал. У неї сіра непафосна “Шкода”, в салоні якої розгортаються основні події. Спокійним голосом Лідія розповідає про подолання тривожності своїм підписникам в Instagram саме тієї середи – останнім мирним днем перед повномасштабним вторгненням.
Лише деякі дії Лідії видають внутрішній розлам, який Анастасія Карпенко майстерно розкриває поступово – від сцени до сцени, від серії до серії. Трагедію життя головної героїні не вивалюють на глядача за раз і з надривом.
Хоча впродовж усього сезону ми спостерігатимемо за детективною драмою особистої і державної зради, яка розгортається на тлі війни. І ця війна почалася задовго до лютого 2022-го.
На контрасті з головною героїнею, перша попутниця Лідії – манікюрниця Ольга – постає дещо карикатурною персонажкою. Вона легко порушує чужі кордони: багато говорить, ставить незручні питання про особисте, незграбно дістає з сумки довгими акриловими нігтями жирний біляш, не питаючи у водійки, чи їй ок опинитись в тісному салоні з його різким запахом.
Ольга ніби заграє із стереотипним уявленням про українок за кордоном, щоб створити ефект впізнавання.
Так само нестримано вона вивалює на голову своїй перевізниці особисту драму в дещо абсурдистському стилі “Кайдаша”. Щоб не спойлерити, коротко опишу кульмінацію цієї драми: гості сільського весілля застають у гаражі розпашілого голого жениха зовсім не з нареченою. На цій сцені я голосно розсміялась, хоча не виключаю, що іноземному глядачеві вона може здатися штучною.
Власне, акторка Христина Федорак, яка втілює манікюрницю Ольгу, може бути знайома українцям з ролі бухгалтерки Свєтки саме в серіалі “Спіймати Кайдаша”.
Війна, яка застає обох жінок в дорозі, нівелює карикатурність образу Ольги і відмінності між героїнями. А несподіваний фінал сільської драми на уламках зруйнованого російським обстрілом будинку утверджує головну героїню у її виборі. Лідія залишається в Україні, щоб вивозити людей із зони бойових дій – незнайомих, чужих, сміливців і боягузів, часом неприємних і агресивних, уражених війною, ... але людей.
Так в салоні авто Лідії опиняється коханка її чоловіка Інга (Олена Олейникова, “Моя улюблена Страшко”). Яка, окрім усвідомлення глибини подружньої зради, дає хід детективній історії зради державної. А позірна відмінність жінок на початку серії руйнується врешті віднайденням спільної трагедії, що сталась в луганському евакуаційному автобусі 2014 року.
Тісний салон “Шкоди” заміняє психологічний кабінет, де француженка Крістін, одеситка Тетяна та інші пасажирки і пасажири оповідають терапевтці Лідії свої історії. А вона намагається прорватись крізь реалії війни і довезти їх до зцілення. А також розібратись з глибиною падіння свого чоловіка і своєю сліпотою щодо того, ким він насправді є.
Чоловіки
Його звати Дмитро. І з першої появи в кадрі його можна ідентифікувати як головного лиходія. Він – чоловік Лідії. Його втілює актор Ігор Колтовський (директор школи у фільмі “Погані дороги”).
Він, вона і його коханка зустрічаються у харківській квартирі. З реакції усіх трьох на перші вибухи далеко за вікном можна зрозуміти, що вони давно живуть з війною: у них є справи важливіші, ніж переляк. Їх усіх набагато більше дратує гавкіт шпіца його коханки.
Оповідачі цієї історії шоуранер Євген Тунік (серіал “Перші ластівки”) та співрежисер Аркадій Непиталюк (його “Уроки толерантності” зараз ідуть в кінотеатрах) в цій сцені пропонують нам цілком стереотипну картину. Перед нами егоїст-маніпулятор середнього віку з відповідним “атрибутом” у вигляді молодої ляльки-коханки: блондинка, надуті губки, в хутрах, із собачкою під пахвою.
Його головна задача - розлучитись, зберігши статус кво “сім’янин року” і соціальний капітал. Головна задача Лідії – отримати вже нарешті розлучення. Заради нього вона погоджується вивезти Інгу до Польщі.
В цій сцені багато від чоловічого погляду – на сильну жінку, яка ніби-то може не помічати коханки так довго. І тепер, коли вже її не сховаєш, отак просто згоджується з нею провести добу в замкненому просторі авто. На чоловіка, який, попри все позорище, не виглядає ані жалюгідно, ані карикатурно. На відміну від його коханки, що ніби списана з анекдотів.
З одного боку, так режисер і шоуранер конструюють впізнавання, важливе для залучення глядача у сюжет. З іншого боку, чи зможуть акторки додати жіночих голосів цій історії, коли в процесі розвитку сюжету, придуманого чоловіками, деконструюватимуть ці стереотипи? Мені би хотілося, щоб ті, хто дочитає до цього місця, подивилися серіал і самі знайшли відповідь на це питання.
Війна
Стриманість і мінімалізм притаманні не лише головній героїні. Це стилістика всього серіалу, починаючи від тісного простору салону авто, де розгортаються основні події, до зйомок, кольорокорекції і ... опису війни.
Тут не зловживають кривавими сценами, яскравими вибухами та іншим подібним контентом, що зазвичай потрапляє в новинні випуски. Тут немає тестостеронового пафосного героїзму, надмірного заламування рук і сцен, що видушують сльози. Але тут багато людського горя, яке накопичується вже 10 років. Його оповідають обережно і з емпатією, стимулюючи співпереживання глядача.
Водночас, це динамічне, цікаве глядацьке кіно, яке тримає увагу, наповнене гумором і змістами, зрозумілими і тим, хто живе у війні, і хто спостерігає за її розвитком поза межами України. Воно про війну, яку не можливо прийняти, але в ній доводиться жити, про минуле, з яким врешті-решт треба розібратись, інакше воно продовжить тебе зжирати, і про надію, яку людина може дати людині.
В цьому фільмі є і нагадування про прихований рівень цієї війни. Табличка “Начальник управління культурою Луганської ОДА” біля російськомовного члена журі на конкурсі краси і його роль в сюжеті про зраду. Вона - ніби діагноз, який ставить команда фільму всій державній системі управління культурою. Цій заіржавілій радянській фабриці кітчу, що здатна лише гальмувати розвиток України, тримаючи її культуру в провінційних рамках на вимогу російського імперіалізму.
Повномасштабна війна і щоденні загрози в тилу, зйомки між повітряних тривог і ракетних обстрілів, криза на медіаринку і ринку праці... Навіть якщо відкинути ці фактори, можна стверджувати, що серіал від української компанії StarLightMedia та французької кіностудії Gaumont “Перевізниця” - непересічне українське кіно. Зняте без державних коштів, без залучення згаданої вище “державної системи управління культурою”. Що теж своєрідний їй діагноз...