10 років виживання. Уроки, які засвоїла громадська організація в Україні
Десять років тому ми просто хотіли, щоб українці більше говорили англійською. Сьогодні ми допомагаємо дітям, які виросли на війні, знайти себе, своє місце і свою силу.
Між цими двома точками – десять років, які навчили нас головного: виживання – це не про страх, а про розвиток попри страх.
Починали з мови – дійшли до людського капіталу
GoGlobal народився наприкінці 2015 року. Ми ініціювали Рік англійської мови, координували всеукраїнські проєкти, залучали міжнародних партнерів і волонтерів.
Тоді це здавалося логічним: якщо українці почнуть говорити англійською, вони зможуть говорити зі світом.
Перший великий проєкт – GoCamp – зібрав 120 волонтерів, які поїхали у школи від Ужгорода до Маріуполя. Вони вчили не тільки слова – вони вчили відкритості.
Потім були студентські обміни, мовні програми на прикордонні, робота з угорськомовними та румуномовними громадами. Ми тоді казали: ми інтегруємо Україну всередині та з'єднуємо її із зовнішнім світом. Тоді це звучало красиво. Тепер – пророче.
COVID-19: урок виживання №1 – гнучкість
Коли почалася пандемія, ми втратили основу свого формату: живе спілкування, табори, офлайн-зустрічі. Все, що ми вміли, більше не працювало.
Ми спробували перейти в онлайн – і випадково відкрили новий вимір. Вперше GoGlobal почав працювати безпосередньо з дітьми, а не лише через учителів.
Ми побачили, що вплив народжується не з великих конференцій, а з малих, але особистих взаємодій. COVID навчив нас головного: виживає той, хто здатен змінюватися, не втрачаючи сенс.
24 лютого: урок №2 – починати з трьох
У день, коли почалось повномасштабне вторгнення, у нас залишилося троє людей. Троє, які намагались зрозуміти: що далі?
Ми не знали, як працюватимемо, але знали, навіщо. Діти залишилися тут, у прифронтових селах і громадах, і їм потрібна була не просто освіта, а опора.
Так народилася програма "Покоління Перемоги"" для підлітків із деокупованих, прифронтових і вразливих регіонів. Вона поєднала менторство, академічну підтримку, психологічну допомогу й розвиток лідерства.
Підлітки не просто вчилися – вони створювали власні ініціативи, змінювали свої громади, відчували себе потрібними. Це стало нашим другим уроком: кризи не знищують організації – вони повертають їм сенс.
Після донорів: урок №3 – вчитися жити без "старших"
2022 рік приніс не лише війну, а й відтік міжнародного фінансування. USAID, великі європейські програми, фонди – майже всі спрямували ресурси на військові чи гуманітарні потреби. Для таких, як ми, це звучало як вирок.
Але виживання – це не лише про гроші, це про спільноти. Ми почали працювати з українським бізнесом, громадами, освітянами. Не як прохачі, а як партнери. Вчилися говорити мовою спільної користі, не грантів. І зрозуміли: незалежність – це коли тебе підтримують не тому, що треба, а тому, що вірять.
Урок №4 – масштаб не вимірюється числом людей
За ці роки GoGlobal то розширювався до 60 людей, то стискався до трьох.
Ми зрозуміли, що справжній масштаб – не в кількості проєктів чи команд, а у глибині впливу.
Коли дитина з прикордонного села після нашої програми відкриває психоемоційну кімнату для своїх ровесників – це не "малий проєкт". Це зміна екосистеми.
Коли вчитель з Херсонщини після нашого тренінгу впроваджує підтримку для дітей, що пережили окупацію, – це більше, ніж будь-який грант.
Урок простий: масштаб – це коли твої дії тривають без тебе.
Урок №5 – не втрачати людяність у системі
Громадські організації часто проходять шлях від натхнення до бюрократії. GoGlobal теж мав свої фази: звіти, дедлайни, донорські вимоги, матриці впливу.
Іноді ми настільки намагалися бути ефективними, що забували бути людьми. Війна повернула нас до головного: цінність – не в показниках, а у взаємодії. Ми знову стали ближчими до дітей, учителів, громад. І зрозуміли: емоційний контакт – найкраща стратегія сталості.
10 років – і ще не фінал
GoGlobal пережив COVID, війну, втрату фінансування, скорочення команди. Ми робили помилки, починали спочатку, шукали сенси, коли здавалось, що сил нема.
І, мабуть, у цьому й полягає суть виживання – не в тому, щоб уникнути криз, а в тому, щоб пережити їх правильно. Бо якщо колись ми мріяли, щоб українці заговорили англійською, то сьогодні ми хочемо, щоб українські діти не мовчали. Щоб мали голос, віру і сміливість діяти. Бо саме вони визначатимуть, якою буде ця країна після перемоги.