WikiLeaks і Перевал

Випав перший сніг, а це означає, що я маю навідатись до вуйка Дезя на Перевал. Перший сніг у горах - це не просто кліматична забава. Він особливий, бо уособлює в собі набуток всіх робіт, які гуцули настарали протягом року.

Далі - зима: час коли все надбане лише споживаєш. І хоча від буденних клопотів ніхто тебе не звільняв, але настав час, коли реалізовується все, що ти здобув важкою працею: чим затопиш піч, що в неї поставиш і що покладеш на стіл.

Я люблю цієї пори приїжджати до вуйка Дезя, бо всі труднощі зими - бездоріжжя, йорданські морози, завірюхи - ще попереду, а наразі, в передчутті справжньої зими, в тебе піднесений настрій.

Ось і тепер Дезийдерій Васильович зустрів мене у доброму гуморі, наша бесіда почалася безтурботно і невимушено. Як завжди, я йому розповідав про свої міські пригоди, а він слухав і коментував - так, як лиш він вміє.

На цей раз я йому розповів про свій похід до магазину "Скриня". Справа в тому, що сусід по дачі розповів мені, яку гарну куртку для саду він придбав: вона була напрочуд функціональна, з цупкого матеріалу, мала багато кишень і коштувала смішні гроші.

Він так захоплено мені розказував про диво-куртку, що наступного дня я навідався у магазин, щоб і собі придбати таку добру річ для подорожей в гори. Дякувати, "Скриня" була навпроти мого будинку.

Куртку я не знайшов, бо не знав, що в цій крамниці так багато речей, що аж очі розбігаються, а часу на пошуки в мене було обмаль. Мені стало шкода втраченого часу, настрій псувався, і я зібрався покинути магазин, але вже на виході мою увагу привернула ідилічна картина: на столі, де покупці перекладають речі, лежав малий хлопчик.

Найцікавішим було те, що він лежав на спині, в повітрі ворушив ручками і ніжками, ні до чого не торкався, але крутився, мов дзиґа. Поруч стояла молода мама і переймалась якимись торбами.

Я вже пройшов повз них, але не стримався і спитав: "А по чому за кілограм продають таких неслухняних хлопчиків?". Від усвідомлення того, що я спитав, та того, що цілком заслужено я можу почути у відповідь, мені стало млосно.

Але мама посміхнулась, доброзичливо глянула на мене і мовила: "Сьогодні вам буде не вигідно. Приходьте в кінці тижня, в суботу. Тоді буде краща ціна". Я засміявся і хутко вийшов на вулицю.

Ні з того, ні з сього, настрій в мене став напрочуд гарним, всю дорогу до тролейбуса я посміхався, і спинився лише тоді, коли помітив, що люди на зупинці починають до мене придивлятись.

Вуйкові моя розповідь, бачив, подобалась, він вповів, що людина сама створює собі як клопіт, так і радість. А головне, щоб посміхнутись один одному, нам не треба надзусиль. І як часто ми не послуговуємось такою можливістю.

Я вже пригадував якусь наступну історію, як вуйко Дезьо сам змінив тему розмови.

"А що це за шкандаль зчинився у вас в "інтернаті"?", - спитав у мене вуйко. Я посміхнувся, бо знав, що це Дезийдерій Васильович, кепкуючи, так називає світову мережу. Тож почав йому розповідати в загальних рисах про сайт "вікілік", про документи, про те, як вони паскудять політиків і можуть розсварити цілі країни.

Проте, чи не вперше пошкодував, що не знаю достеменно промовистих деталей цього "шкандалю". Це так, тому що особливо і не вивчав викладені в інтернеті матеріали.

Справа в тому, що я з юності відчуваю органічну відразу до читання будь-яких листів, розмов, документів, які адресовані не мені.

Колись у школі написав дівчині, яка мені подобалась, записку. Ця записка, випадково, потрапила в чужі руки - на все життя запам'ятав той свій приголомшений стан. Відтак, ніколи "чужих листів" не читаю і з засторогою ставлюсь до тих, хто цим захоплюється.

Про відповідальність політиків, про те, що вони публічні люди і пороги звичаєвої моралі до них занижені - я знаю. Але, все одно, чуже повідомлення для мене табу, якщо його не розголосить сам автор.

Та й в цьому випадку до справ приватних, не публічних я ставлюсь, як до речей особливої категорії, тобто, я маю своє суверенне право не брати участі у чиємусь моральному чи посадовому стриптизі.

Та, по ходу моєї розповіді про сайт, я помітив, що вуйка деталі якраз і не цікавили. І коли я зупинився перевести подих, Дезийдерій Васильович зітхнув: "Люди вже давно наробили самі собі глуму".

Тепер настала моя черга слухати.

"Подивись, як ви живете в Місті, - пояснював вуйко Дезьо. - У горах люди збираються до купи, якщо треба зробити якусь важливу роботу, що чоловік сам зробити не годен. А весь інший час кожен є сам собі газда. Йому не потрібно нічого ні з ким погоджувати".

"Якщо люди збираються до гурту, то, як би там не було, але у кожного своя правда. Для цього у горах є ватаг, який всім керує, і на час роботи його всі слухають. Поза тим, кожен живе окремо, сам по собі".

"Ви ж у Місті живете так, що постійно один без одного не вмієте дати собі раду. Вам постійно потрібно узгоджувати правду один з одним. А звідси і весь глум. Бо щоб так жити і щось робити, ви маєте над усім поставити закон".

"Добре, а далі що? А далі - люди розійшлися, а закон залишився. Він був добрий для одної справи, а для іншої - він вже негодящий. Ви придумуєте закони нові і нові. Минає час, ви живете собі і вже не пам'ятаєте, для чого той чи інший закон є. Ви живете і думаєте, що правда - то закон, а воно не так".

Я збагнув, про що мовить вуйко - про постійний конфлікт позитивного і природного права, про конфлікт законності і справедливості. Але в нашій бесіді виник чудовий момент, щоб задати вуйкові одне питання, яке давно хотів йому поставити.

Тож і наважився: "Вуйку, а що є правда?".

Відчув, що збив Дезийдерія Васильовича з думки, але він відгукнувся на моє прохання.

"Я розкажу тобі притчу, як Чоловіка люди послали шукати Правду, щоб знати яка вона. За багато років він обійшов всю Землю, розпитував дорогу до Правди у тисячі людей, набідувався на тому шляху".

"Нарешті Чоловікові показали, де Правда живе. Зайшовши до її помешкання, він побачив стару жінку, загорнену у довгу хустку. Чоловік виказав їй шану і попросив скинути хустку, щоб побачити, яка вона - Правда, і розповісти про неї людям".

"Коли на його прохання Правда скинула хустку, перед ним постала жахлива потвора. "Боже праведний, що ж я скажу людям, адже вони чекають на мене?", - відсахнувшись, спитав спантеличений Чоловік. І Правда йому відповіла: "А ти збреши...".

Дезийдерій Васильович на мить спинив свою неквапну розповідь. Я задумався. В просторі і часі зависла пауза. Але тільки на хвилю, бо це була ще не вся відповідь вуйка про правду, і він продовжив: "Ви не довіряєте закону, бо він не є правдою окремого чоловіка і ніколи нею не був".

"Але не довіряючи закону, ви не довіряєте один одному. А це найгірше, бо жити в розгардіяші Міста самі ви не вмієте; щоб жити разом, мусите якось узгоджувати свої дії. Але замість довіри один до одного ви ставите передовсім довіру до закону. А закони пишуть люди, і, скажу я тобі, не найсовісніші. Якщо закон нездалий, то нездале і життя".

А далі вуйко повернувся знову до того, з чого ми почали - до сайту: "У тому, що ти розказуєш, нового нічого немає. Просто замість балаканини про поганий закон для Міста, люди почали говорити про поганий закон цілого світу".

"Але будеш видіти, що всім розказуватимуть, що не закон поганий, а погано не виконувати закон. Ніхто не скаже, що в Місті не може бути добрих законів. Чоловік у Місті поступається своєю власною правдою і прилаштовується до якоїсь загальновизнаної "правди", бо інакше не виживе. При цьому тобі казатимуть, що треба дбати про порядок. А скажи мені, навіщо такий порядок, якщо ти за нього віддаєш свою правду".

"То що це виходить? - не стримався я. - Що Місто є зло від початку?".

Вуйко посміхнувся: "Це твоя правда зараз, але ти її віддаси відразу, як приїдеш у Місто, зайдеш у тролейбус і заплатиш за проїзд".

Тоді я вирішив з'ясувати для себе питання до кінця: "Виходить, що правда лише в селі, у горах, на хуторах, де чоловік живе самодостатнім життям і мінімально залежить від оточуючих? То є правда, чи немає?".

Я помітив, що відповідь у вуйка є, але він вагається, казати мені її чи ні.

"Для чого я розказав тобі притчу? - спитав вуйко Дезьо. - Щоб ти знав, що Правди - як ти її розумієш - у світі немає. Вона тільки у мами. Це дітям лише здається, що одному вона дала більше або менше. Мати ділить серцем, а воно - безмежне, і не має земної міри людей. І у місті це, чи в селі - немає жодного значення".