Ток-шоу на Перевалі

Ми були у вуйка Дезя на току, він там шукав якусь залізяку, а тепер у доброму гуморі повертались до його хати. Усе віщувало цікаву бесіду: коли у Дезийдерія Васильовича піднесений настрій, для мене це є обіцянкою нового відкриття. Я вирішив сам "підставитись" і подивитись, як таку несподіванку інтерпретуватиме вуйко.

Взагалі, я люблю "підставлятись" у бесідах з ним, це дає можливість доводити ситуацію до крайності. А отримані пограничні стани сприяють тому, що ти легко починаєш розрізняти, що у явищі дійсно значуще, а що є лише удавано важливим. От і зараз я сказав Дезийдерію Васильовичу, що ми йдемо з "тік-шоу". Неординарність ситуації завжди виявляла повну унікальність світосприйняття та оцінок вуйка.

Минулого разу я розповідав Дезийдерію Васильовичу про свої сни. Здавалось би невинна забава, обернулась напрочуд несподіваним і глибоким висновком про "двері, які не можна відчиняти".

Я люблю питати поради у вуйка Дезя: вони завжди точні, вони, якісь кореневі. Іноді, надзвичайно серйозні проблеми він розкладає на прості та зрозумілі складові. Найбільше мене при цьому тішить, що ці складові не втрачають своїх внутрішніх зв'язків, що об'єднують їх у систему. Але головне, те, що в таких випадках мене завжди захоплює, притаманні логіці Дезийдерія Васильовича, гумор і самоіронія.

Ось і цього разу, коли ми зайшли до хати, відзначивши гарний настрій вуйка, я наважився знову розворушити його на оцінку моїх байок, яких він вже чув від мене безліч.

Це була байка про успіх дня:

Коли сьогодні вранці я приготував собі каву і пішов перекурити, то на порозі балкону голосно і потужно перданув. Тієї ж миті у дворі заволала сигналізація сусідської машини. Це було так органічно та до ладу, що я відразу зрозумів: це знак - сьогодні не звичайний день. На мене чекає якийсь несподіваний успіх.

Я почав уважно придивлятись та прислухатись до усього, що відбувається навколо мене, щоб вчасно розпізнати нове прийдешнє.

Десь посеред дня, я зрозумів, що нічого особливого не відбувається. Тоді я почав аналізувати свої дії і пригадав, що в тролейбусі передав чиїсь гроші за проїзд. Відтак, мабуть, з ними, я і позбувся свого шансу на успіх. Для мене це було настільки очевидним, що я розіслав усім друзям SMS-ки з попередженням, що десь містом блукає мій успіх, і щоб вони були пильні. Може він дістанеться до них, і вже вони зможуть ним скористатись.

До кінця дня нічого так і не сталося, хоча я не втрачав сподівань.

Вже після вечері, коли я пив чай, то спробував знову детально відтворити всі події дня. Мене цікавило: де ж я розминувся зі своїм успіхом? Де я його не розпізнав?

Аж раптом у всій своїй величі і непереборній правді переді мною явився вислід дня: "Ти свій успіх ще зранку пропердів!".

Я сподівався, якщо не на веселий сміх вуйка Дезя, то хоча б на прихильну посмішку. Але від піднесеного настрою вуйка не залишилося і крихти. Зосереджений і серйозний вигляд Дезийдерія Васильовича мене насторожив і відверто налякав. Мені здалося, що я образив його, хоча тут на Перевалі за крепким, але влучним словом, ніхто до кишені не лізе. Тут речі називають своїми іменами - інакше не проживеш, бо в першу чергу ти дуритимеш себе, а не інших, а головне ставитимеш під загрозу свою можливість вижити у майбутньому.

Якщо на стежці вовк, то кажуть, що вовк, якщо потрібно сокиру, то просять сокиру, якщо чоловік ледащо, то кажуть, що ледащо... У горах особливо слів не добирають, хоча і не лаються, як у нас у місті. Якщо людина непевна, то про неї на селі кажуть: "Обіпрешся, як руками об грязь". Якщо людина п'яна, то кажуть: "Поговориш, як з кобилою у болоті". Якщо людина корислива та підла, то кажуть: "Підведе під пень срать". Якщо тебе обсіли негаразди, то бідкаються: "До мого берега, як не гівно, то тріска".

Я притих і навіть не хотів повертатись до теми, яку зачепив. Тому легенько штовхнув кота з колін і почав, нібито, турбуватися, чи кіт не голодний.

Але мене перебив вуйко Дезьо: "Кіт не голодний, облиш його... А ти розповів усе вірно".

І, щойно, я полегшено зітхнув, як Дезийдерій Васильович додав: "За 20 років, ви не змарнували Україну, ви її не принизили і не зганьбили".

Я оторопів від неочікуваного обороту теми, хоча, саме на несподіванку і чекав. Ось тоді почув від вуйка те, що ніколи не передбачав почути: "Ви навіть не розікрали її - ви проперділи Україну від Криму до Карпат".

Тепер ми реготали разом, але була в цьому сміхові неприхована гіркота якоїсь втрати. Мої сумніви, радощі, невдачі та здобутки останнього часу, раптом, отримали свою найповнішу оцінку.

Але ця гіркота втрати далася взнаки, бо це була гіркота за долю країни. Тому Дезийдерій Васильович продовжив: "Ви ж живете, як у захланній комунальній кухні: вікна забиті і такі брудні, що туди вже майже не досягає Сонце; смердить якась цибуля і старий борщ; будз на підвіконнику вже твердіший від підошви; кожен поховався по своїх кутках і лише копає іншому по підлозі старе гниле яблуко. Та, що казати, замість відчинити та помити вікна, підмести підлогу постелити нові скатертини і випрати та випрасувати фіранки, ви пригадуєте один одному "старі матюки" - і грішите, грішите, грішите. Ось це і є та смердява, якою ви живете весь цей час. Ось це і називаю я "проперділи Україну" - від смердючої онучі під ногами, до кожного стільця, на якому ви сидите, до кожного крісла в кабінеті, від кожного салону автомобіля, до салону літака".

Образ створений, а радше, намальований вуйком був настільки промовистим і виразним, що мене мало не знудило, і я через силу ковтнув слину, щоб не плюнути її на підлогу вуйкової хати - річ, у горах, недопустима.

Вуйко помітив, що створена ним натуралістична картина дійсності країни мене приголомшила і пом'якшив гнітючий стан, що просто огорнув нас обох.

Тому, на прощання, вуйко мовив: "Якщо добре розумієш, де ти знаходишся, і, що це - халепа, то стає набагато простіше звідти вибратись, знаючи, що ж відбувається".

Я ще перебував у гнітючому стані, тому дещо ображено сказав вуйкові: "Добре вам тут, на Перевалі, а що нам робити там? Це ж махіна - ціла країна?"

Вуйко не зважив на мій докір, а навпаки, як завжди прихильно, мовив: "А ви почніть з простого: перестаньте нагадувати один одному "старі матюки". Побачиш, як усе зміниться. Не усе вирішиться, але усе зміниться".

Коли вуйко помітив мій скепсис щодо матюків, то до нього повернувся серйозний настрій: "Не сприймай все буквально. Те про що я кажу - це річ засаднича: це довіра. Коли ти приходиш у магазин, щоб купити олію, то впевнений, що в пляшці не лимонад. Так само і продавець, довіряє виробнику, що в пляшці саме той товар, який йому потрібен, а виробник довіряє поставнику, а поставник - селянину. А селянин довіряє тобі, що ти будеш гарно вчити його дітей. І так далі. Все побудоване на довірі. "Матюки" цю довіру руйнують. Відтак, і економіка, і суспільство країни хворіють. Запам'ятай, чим менше люди довіряють одне одному, тим дорожчим стає їх життя, бо все потрібно перевіряти".

Я здивовано слухав вуйка, і мене вражала політологія, економіка і правда життя Перевалу. За щось подібне - трансакційні витрати - економісти отримали Нобелівську премію. Тож ми своїми "матюками" самі заганяємо себе у злидні.

Коли ж ми прощалися, я помітив неприховані бісики в очах у Дезийдерія Васильовича: "Ти сам винен, не я ж назвав нашу сьогоднішню бесіду "тік-шоу".

"То, весь цей час ви брали мене на глум?" - мало не розридався я. Вуйко лише посміхнувся, побажав мені гарної дороги додому і зазначив, що не має жодного значення, в яких умовах людина стає мудрішою - дурнем можна залишатись і у затишку.

Коли я дістався до Чернівців, то зрозумів, що окрім "дверей, які не можна відчиняти", є і "вікна, які повинні бути прочинені завжди", інакше ми задихнемось у злобі та ненависті.

А, що таке "прочинені вікна"? Це сонце, літо,..., культура, любов, які постійно повинні проникати через ці "вікна" і мешкати у нашому домі. Адже, Бог дозволив нам бути собою і частинкою Себе. Тож і маємо прагнути Його благодаті: тримати "зачиненими двері" і "відкритими вікна". Мені стало зрозуміло, чому вуйко Дезьо досі уникав у розмовах зі мною тем про політику, але радо підтримував будь-яку бесіду про буденне життя, чи сакральні його смисли: він добре розрізняє де "двері", а де "вікна".

Я йду містом і збираю плями запаху липового цвіту і вже напевне знаю, що сьогодні ввечері телевізор дивитися не буду. Ми підемо з Лесею гуляти, і я розповім їй про свою подорож на Перевал, про те, які політологічні тренди видно з "його висоти", і, яке "тік-шоу" влаштував мені вуйко Дезьо.