"Де Аваков?!", або Превентивна істерика замість конструктивної критики
Ніколи не думала, що буду захищати українську владу від українських патріотів. Але зараз роблю це з виснажливою регулярністю.
Їм аби ділити портфелі. Крим уже продали. Чому не шукають Януковича. І головне: "Де Аваков?!"
Вигуком "де Аваков?!" я віднедавна почала називати певний тип критики на адресу чинного уряду. Не минуло і трьох діб від призначення міністра внутрішніх справ, як "диванна сотня" почала обурюватися, чому ніхто досі не сидить, чому не заведені кримінальні справи, чому, чому, чому…
І нічого, що кримінальних справ треба завести тисячі. Що країна зараз не може дозволити собі вибіркового правосуддя: тільки не після вакханалії Януковича. Що східні і південні області охоплені саботажем правоохоронних структур. Де Аваков? Як, нам підсунули звичайну людину в якості міністра внутрішніх справ? А де ж наш супермен, який може бути одночасно в ста місцях?..
Зараз те саме триває з Кримом. Виникає враження, що мешканці соцмереж (не всі, але чимало) категорично не розуміють, що російські війська неможливо виставити геть наказом уряду. Що Росія тільки і чекає кулі з нашого боку, щоб перетворити Крим на пекло. Що нелюдська витримка наших військових — це і є їхній подвиг заради держави, а воєнні дії ведуть зараз дипломати — і саме в цій війні найвищій наш шанс на повну перемогу.
7 березня мене за якимось бісом (уже не згадаю) занесло на урядовий портал. Спочатку я не повірила в кількість новин, які були додані цього дня. Потім порахувала. В середньому одна новина з’являлася раз на 10-15 хвилин. З 9-ї і до 19-ї години. І це були серйозні новини: про зустрічі на найвищому рівні, важливі домовленості, консультації. Детальні, сухі новини, без води та пафосу. Хіба що вістка про тиждень боротьби з глаукомою вибивалася з загальної інтонації воєнного зведення.
Цікаво, чи всі ці критики, які звинувачують уряд у бездіяльності та розпилі посад, заходять щодня на урядовий портал? Читають уважно новини та аналітику? Слідкують за результатами міжнародних зустрічей?
Ми твердо засвоїли думку, що суспільство має контролювати владу. Але не всі зрозуміли, які механізми цього контролю. Багато хто конструктивну критику підмінив превентивною істерикою. Це ж і простіше: легше на всяк випадок полементувати, що ніхто нічого не робить, ніж витрачати час і сили, з’ясовуючи, хто, в якій мірі і чому нічого не робить.
Якщо ми хочемо справді змінити країну, нам необхідно звикнути до оксюморону "експерт-любитель". Кожен із нас має на певний (імовірно, довгий) час стати експертом із питань державного управління, економіки, міжнародної дипломатії. Інакше як ми зрозуміємо, чи насправді уряд робить щось не так? Робить недостатньо? Не робить взагалі, а лише імітує діяльність?
Але для цього треба спочатку зізнатися собі, що ми політично та економічно безграмотні. Що дуже часто ми не тільки не розуміємо, як працюють макроекономічні механізми, а навіть не знаємо, де знаходиться наш райвиконком.
Треба зізнатися собі, що ні завтра, ні післязавтра, ні за рік ми не повернемося до нормального, сонного життя, в якому можна не знати, як звуть міністра фінансів. В якому можна не знати, чим займається його міністерство. І яка різниця між ним і міністерством економіки.
Треба зізнатися, що доведеться якийсь час постійно вчитися, причому не завжди цікавим речам. Шукати експертні середовища, яким довіряєш. Читати нарешті закони власними очима (а то ж насправді-то більшість із нас навіть Конституцію не прочитала від початку до кінця). Звіряти свої оцінки з оцінками професіоналів, викристалізовуючи розуміння і чуття глобальних процесів.
Побудова громадянського суспільства — це складна робота, виконувати яку доведеться винятково на громадських засадах. Але вона того варта.
Якщо вона була варта сотні людських життів, значить, тим більше варта вона кількох років нашої невтомної праці.