Як будемо пам’ятати: про ситуацію довкола меморіалу Небесної Сотні в Дніпропетровську

У суботу, 19 квітня, в Дніпропетровську було демонтовано стихійний меморіал Небесної Сотні. З постаменту, який лишив по собі тріумфально повалений Ленін, працівники комунальних служб зняли жовто-синій прапор, фотографії загиблих, написані від руки записки, повні то печалі, то надії. Лампадки з підніжжя.

Стихійний меморіал, створений руками протестувальників. Автор фото - Татьяна Власова

Тепер постамент стоїть, закритий банерною огорожею. Куди саме відвезли прості та зворушливі знаки людського горя, наразі невідомо.

Заступника голови Дніпропетровської облдержадміністрації Бориса Філатова вочевидь образило формулювання УП, ніби пам’ятник "зник". Він відвів не один, а навіть два пости своєму Фейсбуці на те, щоби доволі патерналістським тоном поставити на вид журналістам УП їхній непрофесіоналізм.

Одне з них Борис Філатов трактує як спростування: мовляв, пам’ятник не зник, а був перенесений до ОДА, де пізніше буде збудовано Алею Небесної Сотні. Дійсно, біля ОДА віднедавна з’явилося щось на кшталт скульптурної групи: камінь та дерев’яний хрест.

Камінь і хрест на місці майбутньої Алеї Небесної Сотні. Фото з Facebook Бориса Філатова

Власне, в цьому і полягає проблема: вочевидь ні нова влада регіону, ні та частина активістів, яка підтримала демонтаж, не бачить карколомної прірви, що пролягає між цими двома меморіалами. Не бачить, що вони належать до двох принципово різних типів вшанування пам’яті.

Стихійний меморіал на постаменті колишнього Леніна був актом людської творчості, результатом колективної дії: кожна фотографія там була надрукована чиїмось особистим принтером, кожне гасло написане власноруч, кожні квіти принесені і покладені за особистим бажанням, а не від Штабу національного захисту, як помпезний жовто-блакитний кошик під каменем на фото вгорі.

Чи справді можна говорити про всього лише "перенесення", коли живу, просякнуту душею, кров’ю та сльозами композицію пропонують замінити безликою кам’янохресною спорудою, яких тисячі по всій Україні на будь-яку тему?

Звісно, той стихійний меморіал не міг перебувати на головній площі вічно. Рано чи пізно час було знести залишки Леніна та подумати, як оформити площу по-новому. Звісно, для цього необхідно було очистити колишній пам’ятник. Та чи в такий спосіб?

Чому забирати фотографії загиблих та рукописні послання тих, хто скорбів за ними, прийшли комунальники — так, наче це сміття? Ті самі комунальники, в обов’язки яких раніше входило старанно відмивати революційні гасла та зривати плакати і наклейки сумнівного змісту?

Чому не можна було морально підготувати до цього "громаду", про думку якої так печеться Борис Філатов? Усю громаду, а не вічного "організатора Євромайдану" Віктора Романенка та кількох довірених осіб зі Штабу національного захисту? Чому не можна було провести це як акцію, дати активістам самим розібрати меморіал, забрати щось собі на пам’ять?

Я поцікавилася в колеги зі Штабу національного захисту, куди подінуться фотографії, плакати та лампадки.

"Думаю, їх усі передадуть нам, у Штаб", — сказала вона. Мені здається, в такій ситуації варто було б не думати, а знати. Бо я думаю, що все це опиниться у смітті. Хотіла би помилитися.

"Думаю, что погибшие пацаны не сов сем рады тому, что их фотографи наклеили на постамент Идола", — написав Борис Філатов у одному зі згаданих постів. Так, ніби "ідол" і досі на постаменті. Так, ніби він не впав у наших головах тієї тріумфальної ночі — разом із тотальним совком. Так, ніби не це насправді є найбільша перемога України у цій боротьбі. Так, ніби не загиблі хлопці подарували нам цю перемогу.

Видно, вся справа в тому, що це сталося не з усіма. Адже вшановувати пам’ять загиблих каменями та хрестами, алеями та стендами з охайними рядочками фотографій — це і є тотальний совок. У когось в голові Ленін досі стоїть на своєму постаменті.

І біда у тому, що жодні вигадливі антисепаратистські кроки, жодні мільйони, витрачені на формування ополчення і на заправку української військової техніки, не допоможуть нам вистояти проти Росії, поки в голові на постаменті стирчить Ленін.

Поки залишається недоступним смисл іншої пам’яті: живої, непричесаної, невдягненої в граніт.

Поки не вдається зрозуміти, наскільки важливим є папірець, на якому хтось від руки нашкрябав "Разом — сила!" та приклеїв скотчем туди, де ще недавно лише напівзмаразматілі пенсіонери клали червоні гвоздики в день народження вождя. Наскільки важливіший він, цей папірець, за холодний камінь і безмовний хрест.