Коли немає ненависті
Знаєте, що я збагнула? В мені немає ненависті до тих, хто вихлюпує ненависть на моїх однодумців, випадкових людей, журналістів, "бендерівців", "фашистів" та "правий сектор".
Я це дуже важко сприймаю, мене це бентежить, мені болить за своїх, дряпає душу через загибелі, неспокій та високу агресію, але ненависті немає. Щоразу думаю, як надзвичайно пощастило із тим, що в нас немає родичів або ж близьких людей, котрих відкинули від мене та моїх поглядів наче вибухівкою лють та категоричне несприйняття.
В мені немає ненависті. Можливо, тому що я розумію, що цим людям лячно. Так, це фантомні страхи, але дитина також часто боїться Того, Хто Живе Під Ліжком. Одна дитина стишується та заплющує очі, а інша бере до рук ніж та сунеться під ліжко. І залишається сама, адже нікого більше там немає, тому ножем можна вразити виключно себе. А просити про допомогу можна тільки батьків, у тата – Радянського Союзу, котрий давно тебе кинув, або із сирітською силою чіплятися за руку начебто "доброї тьоті" Росії: "Ти – моя мама?"
Нещасні дорослі діти, які рідну країну сприймають дитячим будинком. І вірять в те, що їх підкинули сюди ще немовлятами, але незабаром рідна мати повернеться до них і забере. Я це відчуваю, і мені дуже шкода, що все відбувається саме так.
Є біль, а ненависті немає. Можливо, тому що я сама себе привчила дослухатися до думок інших, інакших і намагатися збагнути. Навіть найстрашніше або ж найабсурдніше.
Нестерпно бачити натовпи агресивних людей, котрі хочуть нищити та вбивати, стільки люті, стільки ненависті до українськості (крім того, а, може, і насамперед, до російськомовної українськості!) я не бачила.
Це болісно, але я сподіваюся, це піде на користь українській мові, вона буде поширюватися, збагачуватися, розвиватися. Це жахливо, бо з життя йдуть люди, але завдяки цим смертям ми побачили концентровану ненависть, котра десь причаїлася та особливо себе не проявляла. Краще точно знати, ніж здогадуватися.
Коли людина схвалює та пишається діями "Отця народів" Йосифа Сталіна, вона скоріше за все буде молитися і на звитяги Васі ВибийЗуба "с трєтьєго мікрорайона". Бо Йосиф та Вася – сильні та свої, а бандерівці – незрозумілі та чужі. Тому це страшно. Бо ж люди звикли вірити не так у силу, як у насильство, тому нічого хорошого не можуть, не вміють, не здатні очікувати від тих, хто подолав "їхніх сильних".
Цікаво, як складається життя, двадцять три роки люди жили в Україні, де ніхто не розвішував їх на тополях за спілкування російською. Певне, тільки молитвами старця Азарова та кулаками Віктора Федоровича й захищені були від "нацистської київської хунти", від бабаївських страшилок Віктора Андрійовича про Голодомор, а тепер "захиснички" повтікали, заховалися в "тєрємах" як красні дівки з російських казок, тепер почнеться. Бандерівці, фашисти, ґвалт. Будуть на гілляку вішати за російську мову! Нема на те ради, важко щось робити з цією нездоланною вірою в насильство…
А те, що починаючи з 90-х, в териконах ховали? Ховали. Бетоном заливали? Заливали. Прасками катували? Катували. Бізнес відтискали? Відтискали. Але це – свої, сильні, і не за мову, а "за дєло!" Тому можна, бо все зрозуміло. Бо – свої.
В течії ненависті люди часто перетворюються на душевно глухих. Емоційна глухота. Аргументи не сприймаються, біль не кричить, все тваринне вилізає назовні, а Бога заганяють у кут. Думаю, що Він також почувається розгубленим, хоча бачив усе. Він стоїть в кутку та мовчить, бо якщо він скаже: "Схаменіться, брати і сестри, я – Бог", - отримає трубою по голові.
Все це коли-небудь скінчиться. Страх і ненависть, як і будь-які природні катаклізми, не жевріють вічно.
А що залишається зараз? Захищати слабких. Допомагати пораненим та враженим. Підтримувати розгублених. Вислуховувати переляканих. І знищувати бандитів. Ці будяки вже виросли, їх вже можна відрізнити від пшениці.