Взявся за гуж… або ще дві історії про маленькі зміни

27
12 липня 2014

Попри те, що українці ризикували та навіть жертвували своїм життям під прапорами Євросоюзу цієї зими, було очевидно, що це не означає, буцім усі вони в повній мірі розділяють європейські цінності. Звісно, такі цінності як верховенство права, прозорість і підзвітність влади або свобода слова викликають в українців ентузіазм та готовність за них боротися. Коли ж доходить, скажімо, до гендерної рівності або толерантності до нетрадиційних родин, все стає не так однозначно.

Я була певна, що як тільки буде подолано Януковича, на місце повернуться палкі дискусії (та ні, недоречні тут евфемізми, "срачі" вони і є "срачі") між "ліберастами" і "правими". Стоячи плечем до плеча, всі були готові приховати заради спільної боротьбі власні принципи, але рано чи пізно все повернеться на свої місця.

Втім, як виявилося, я була не зовсім права. Щось таки змінилося. Чи від того, що за право на цивілізаційний вибір, право відірватися від Росії та наблизитися до Європи ми заплатили кров’ю. Чи від того, що після Майдану ми одразу опинилися в жорстокому конфлікті з Росією — невтомним борцем з "Гейропою" та всякою "толерастією".

На думку про те, що щось міняється, мене наштовхнули дві історії — одна давніша, а друга зовсім свіжа.

Першу вже, певно, трохи призабули: вона про те, як Демальянс відмовив у членстві в партії ЛГБТ-активісту Богдану Глобі у зв’язку з його орієнтацією і громадською діяльністю. Але зацікавила мене не сама відмова: чого ще було чекати від християнсько-демократичної партії, нехай вона і посоромилася чесно назватися ХрисДемАльянс.

Зацікавило мене те, як поводилися в коментарях та мережевих дискусіях його, ДемАльянсу, прибічники. Вони не кричали ні про грішників, яким горіти в пеклі, ні про те, що "таких людей" треба лікувати/саджати/каменувати (потрібне підкреслити), а не приймати в пристойну партію. Точніше, більшість із них зауважували, що не розділяють поглядів та цілей ЛГБТ-спільноти, але основний меседж полягав не в цьому.

Десятки і десятки симпатиків ДемАльянсу намагалися довести співбесідникам, що партію втягли в "гомофобний скандал" (!) і що це технологія (!!!), спрямована на її дискредитацію. Вдумайтесь у це — ви взагалі до Євромайдану бачили колись словосполучення "гомофобний скандал" в українському сегменті інтернету?

Мені завжди здавалося, що технологією в українській політиці радше можна вважати чутки про чиюсь гомосексуальність, а не звинувачення в гомофобії. І ось раптом — "гомофобний скандал".

І писали про це не ліберали, які за відсутності справді ліберальної партії поклали свої надії на ДемАльянс, а тоді зрозуміли, що трохи промахнулися. Ні, такі якраз гнівно відхрещувалися від попередніх симпатій. Писали про це люди, які знали, що партія християнська, і симпатизували їй саме за її ідеологію.

Звідкись у цих людей виникло розуміння, що гомофобія — це не боротьба за "традиційні українські цінності", а щось таке, не надто пристойне для політика чи політичної сили.

Друга історія — навпаки, дуже свіжа і у всіх на вустах: викрадення Росією нашої льотчиці Надії Савченко. Але і тут, попри мою стурбованість за перебіг подій, поділитися мені хочеться історією маленькою, особистою і лише непрямо пов’язаною.

Один із моїх френдів, з яким я не знайома особисто, надіслав мені запрошення підписати петицію за негайне звільнення Надії. Лінк на петицію він супроводив словами: "У войны не женское лицо…"

Нерви за останні сім місяців стали геть погані. Я доволі жорстко відповіла йому, що це був неприпустимий коментар і що ним він принижує Надін життєвий вибір.

Я чекала, що зараз почнеться дискусія на тему "жінка-берегиня-мати", але мій співбесідник просто вибачився і сказав, що не дивився на цю фразу під таким кутом зору, просто згадалася йому книга Світлани Алексієвич. Я теж вибачилася перед ним, і мені справді було соромно за надмірну жорсткість мого тону.

Я не знаю, можливо, цей молодий чоловік і раніше був готовий прийняти той факт, що жінки бувають різними і жіночі мрії бувають різними. Комусь хочеться ростити дітей, а комусь водити літак. І обидві мрії заслуговують на повагу і суспільну підтримку.

Як би воно не було в його конкретному випадку, я думаю, що таких, як він, ставатиме дедалі більше. Коли вболіваєш за українську льотчицю, яка знаходиться в руках ворога, волею-неволею припиняєш думати, що місце жінки на кухні, а головне завдання — народжувати дітей. Особливо, коли в рядах цього ворога тільки й розмов про те, як змусити жінок народжувати більше гарматного м’яса.

Погляди українських правих та кремлівських борців з "Гейропою" на "традиційні цінності", "духовність", "мораль" та інші "скрєпи" насправді-то завжди були схожі, як дві краплі води. Щоб пересвідчитися в цьому, досить, наприклад, подивитися проект Конституції, який все ще висить на сайті ВО "Свобода" і містить в собі такі диковинки, як заборона абортів чи пропаганди "сексуальних збочень" (термін не уточнено, хоча в мене є підозра, що з позиції членів ВО "Свобода" чимало невинних забав, прийнятих у подружніх ліжках добропорядних українців, теж являються збоченнями).

Втім, в умовах реальної війни з Росією мати такі подібні до ворожих погляди стає дедалі більш ніяково. Та сама "Свобода", хоч і не додумалася зняти з сайту цей ганебний проект, але явно облишила войовничо-ксенофобську риторику, якою бавилася до Майдану. А Правий Сектор як нова політична сила і взагалі почав із доволі-таки ліберальних позицій, принаймні в сфері толерантності до національних меншин.

Думається, чим довше ми будемо знаходитися в відкритому протистоянні з Росією, чим більше домостроєвського абсурду буде плодитися в хворій голові російської влади, тим ближчими ставатимуть українцям ліберальні цінності. На зло, як-то кажуть.

Це може подобатися або не подобатися, але, вочевидь, неможливо зробити цивілізаційний вибір наполовину. Як неможливо бути наполовину вагітною. Або наполовину в полоні.

powered by lun.ua