Це про любов

28
27 серпня 2014

Сьогодні знову до мене телефонувала моя подруга, якраз у день, коли я думала про можливість відпочити. Все б нічого, тільки вона телефонувала з Донецька. З території, про яку мені зараз важко думати і говорити. Бо що скажеш?

Я зловила себе на думці, що у розмові з нею, я витримую роль – все буде добре, бережи себе, скоро все це закінчиться. І коли вона сьогодні знову мене запитала: "Ти розумієш, що відбувається?"

Я щиро сказала: "Не розумію".

Бо це як з іншої реальності, яка все ж таки проривається до мене і яку я не могу збагнути, осягнути і прийняти.

Бо я цього не розумію. І думаю, що якось воно само-собою вирішиться, без моєї участі, бо що ж я можу зробити?

Вона розповіла, що в місті багато людей у формі. Що весь час чути кононаду. І що вона, вийшовши на вулицю, підійшла до солдат ДНР і запитала те ж саме – Що відбувається?

З її слів, це молоді нормальні хлопці, їм по 18 років. Вони говорили, що вчора зачистили одне з міст Донецької області і хлопці розповідають про трупи українських солдат, з яких зривають нашивки, щоб не платити страховки і скидають всіх в одну канаву. Інші донеччани говорять про трупи, які посипають хлоркою в посадках і вантажівки з трупами, які їдуть містом.

Безсилля і злість, що це все до цього часу продовжуються переповнюють мої почуття. А найскладніше питання на сьогодні – А хто ворог? Проти кого ми воюємо? Проти самих себе? Що ми зараз бережемо? Цілісність? Що ж це за цілісність ціною життя людей? Чи, кому така цілісність потрібна? Чи не занадто дорого платимо?

Дуже хочеться все ж таки знайти винних, чи відповідальних. Проте думаю, що це не допоможе.

Ніби зовсім очевидні речі – давайте шукати союзників, а не ворогів. Давайте говорити і чути одне одного. Давайте не будемо відвертатися, ніби нас це не стосується.

Та і в цій ситуації не так все просто, як нам здається сидячи біля інтернету. 

Моя подруга сказала, що хоче йти до президента, щоб запропонувати план примирення. Що мусить щось зробити, бо бездіяльність для неї невиносима.

Я не знаю, чи можна взагалі потрапити до президента, але я сказала, що готова їй допомагати. Навіть якщо мені здається що це не реально.

Проте, зараз я впевнена тільки в одному, що треба весь час докладати зусиль, щоб створювати нову реальність.

Сьогодні я розмірковувала про ментальні причини війни. Що породжує війни? Який внутрішній психічний механізм призводить до таких наслідків?

З точки зору психології  - це заборона на любов.

Якщо перенести зовнішні події у внутрішній світ, - то це відмова любити іншу сторону – нашого ворога. Заборона на якусь частину нашої душі, що протилежна нашому соціальному "Я". Тій частині, яка не погоджується, чи яка кардинально відмінна. Ми хочемо позбутися її. Заперечити, знищити із внутрішнього світу і починаємо вести непримериму війну.

Расисм щодо певних проявів природи, не що інше як перебільшення людської відповідальності – цього не повинно бути. І бажання все контролювати – я собі цього не дозволю.

А в результаті такого внутрішнього тиску і подавлення – війни.

Давайте будемо дивитися нашим ворогам в очі.

Бо коли ми дивимося в очі – то ми бачимо щось глибше, аніж зовнішні прояви чи поведінку. Ми можемо побачити, що кожна людина хоче любові і визнання і поваги до себе. Кожна хоче підтримки і можливості бути почутою і зрозумілою.

Давайте будемо дивитися на сутність того, що нас дратує в собі, з чим ми ведемо нещадну боротьбу. Більше того, давайте ставати на сторону своїх ворогів, щоб більше їх зрозуміти.

Бо зрозумівши щось глибше що є за цим усім – ми пізнаємо скритий потенціал речей, що є в усьому, що нас оточує і в кожній ситуації.  А пізнавши його сутність – ми можемо це полюбити.

І тоді миру і любові навкруг нас стане – більше.

powered by lun.ua