Кінець епохи освіченого абсолютизму

Завдяки київським муралам я вивчила один урок. Але для цього мені довелося пережити два проекти - найскладіший і найдраматичніший.

Найскладнішим був проект зі створення муралу у Сквері Небесної сотні.

Це було складно через надвисокий рівень відповідальності, надскладну логістику та надзвичайні спалахи емоцій учасників проекту.

Сьогодні портрет Сергія Нігояна вже добре відомий і українцям, й іноземним туристам.

Але ніхто, окрім громади Скверу, не знає що до появи ідеї муралу ми розглянули десятки "мистецьких" ідей: скульптур, меморіалів з вічним вогнем, заквітчаними стінами навколо Скверу тощо.

Коли всі пропозиції були відкинуті, куратор Олег Соснов показав нам роботи Алешандре Фарту ака Vhils. Це було те, що ми шукали.

Отримати в районній адміністрації дозвіл на роботи не було проблемою. Влада радіє будь-якій конструктивній ініціативі.

Справжнім викликом став вибір громадою Скверу і кураторами одного з двох ескізів, які надіслав Vhils.

Тепер це вже важко уявити (і я розказую про це вперше), але замість Сергія Нігояна в бік Михайлівської площі могли дивитися очі зовсім іншої людини.

Це були години переговорів, аргументів, бескінечні повідомлення у Вайбері вночі та емоційні обговорення офлайн вдень. Це було складно.

Але більшістю голосів вибір зробили на користь портрету Сергія.

Мурал у Сквері Небесної Сотні, фото: Женя Кулеба

Це не означає, що мурал автоматично сподобався усім. Наприклад, двоє моїх друзів-художників категорично не сприйняли цю роботу.

Чи дійшли б ми згоди, якби в дискусії брала участь ще більша кількість людей, аніж куратори і громада Скверу, адже йшлося про мурал в знаковому місці Києва? Скажу чесно: я не впевнена у позитивній відповіді.

Найдраматичнішим проектом була стратегічна сесія в рамках проекту "Ідентифікація".

Тема дискусії не передбачала драму. Планували поговорити про базові механізми взаємодії громади, митців, експертів та влади щодо мистецтва в громадських просторах. До участі запросили усіх згаданих гравців.

Розмова не складалася. Як організатор, я панікувала. Напевно, так розмовлятимуть земляни з представниками "неземної" цивілізації.

Експерти були до глибини душі ображені, що дискутували в одному колі з "непідготовленою аудиторією", а "непідготовлена аудиторія" була ображена своєю приниженістю і відчувала, що її думка насправді нікому не потрібна.

Обидві сторони були вкрай розчаровані.

Після завершення я вислухала декілька неприємних слів на свою адресу. Добре, що хоч влада в особі однієї людини мовчала.

Ці дві історії навчили мене, що якими б світлими не були наміри, але ані куратори, ані експерти, ані митці, ані громада, ані влада не повинні тримати монополію на мистецтво в публічних просторах.

Сьогодні ж київські мурали створюються в епоху освіченого абсолютизму.

Думка куратора зведена в абсолют. У влади є свій інтерес давати дозвіл на перетворення цієї думки в реальність. При цьому і ті, й інші апелюють до прагнення громади бачити зміни.

Я не здивована, що суспільство так зрезонувало на тему муралів. І справа навіть не в самих муралах.

Справа в тому, що в публічному мистецтві як в публічній політиці: освічений абсолютизм - вкрай приваблива і дієва концепція. Але хто гарантує, що в якийсь момент він з освіченого не перетвориться на варварський?

Тож гостра реакція громади, як на мене, про щось більше, ніж про мурали.

Мурал на бульварі ім. Лесі Українки, що спричинив палкі дискусії у фб, фото: fb.com

Це дуже чіткий сигнал - люди хочуть жити в іншій епосі. Це епоха демократії. Її фундаментальні засади - чіткі правила, діалог і прозорі механізми взаємодії.

Я - за мурали, за мистецтво в публічних просторах і за красиві міста щасливих людей.

В Києві багато сірих стін і добре, що у нас вже є класні куратори, здатні зробити так, щоб класні художники наповнили їх змістом і кольорами. Але цього можна досягти лише якщо учасники процесу не будуть відгороджені один від одного своїми сірими стінами.

Як на мене, ці стіни можна знести. Куратори, експерти, художники, представники влади і громади мають РАЗОМ зробити три емоційно складні, але стратегічно важливі кроки:

1. Сісти за стіл переговорів.

1. Розробити демократичну і дієву процедуру погодження мистецьких об’єктів в публічних просторах.

1. Створити експертну раду, яка вивчатиме пропозиції щодо створення таких об’єктів (інститут мистецьких експертних рад міст давно і успішно функціонує в Європі і я переконана, що з нами оперативно і з радістю поділяться досвідом).

Мене тішить палка дискусія довкола київських муралів.

По суті, це усвідомлення проблеми, а отже - це початок її вирішення.

Саме тому нам з вами і пощастило стати свідками як початку, так і кінця епохи освіченого абсолютизму в "муралізації" Києва.