План на вихідні: на месу з ліжка, у кафе, до театру і на квартирник

45
27 лютого 2016

О восьмій годині недільного ранку мене будять дві речі: дзвони празької (від назви одного з варшавських районів – Праґа) катедри і характерний скрип ліжка з номеру поверхом вище.

В останній день тижня у традиційно дуже релігійній Польщі меси йдуть в костьолах практично без перерви. Служби починаються о восьмій ранку і закінчуються о пів на одинадцяту вечора.

Є, приміром, служби сімейні. Родини приходять до костьолу з усіма своїми чадами, які майже зовсім не зважають – слава Богу – на хід літургії, бігають, кричать і загалом поводяться, як нормальні діти.

На останній месі о 21:30, яку я відвідую, у отців домініканів біля Старого міста (Старувки), пробратись всередину храму практично неможливо. Люди стоять одразу при дверях, дуже щільно, як на рок-концерті.

До речі, саме в цьому костелі пару років тому я випадково натрапив на щось типу рок-концерту – перед головним вівтарем стояла барабанна установка, гітаристи з довгим хаєром додавали необхідного колориту, лиш тематика пісень, гадаю, була далека від "Girls, Girls, Girls" якого-небудь Motley Crue.

Цікаво було б побачити щось таке десь в Михайлівському Золотоверхому, не кажучи вже про Печерську лавру.

До слова, саме в домініканському костьолі на вулиці Фрета знаходиться оригінал чудотворної ікони Чортківської Матері Божої (з містечка Чортків на Тернопіллі) та чудотворна статуя Мадонни з тернопільського домініканського кляштору, який нині є греко-католицькою катедрою.

Разом із тим, Польща загалом і Варшава зокрема, є дуже ліберальними і просунутими в щодо опосередковано згаданого вище сексу.

Мій польський приятель каже: "Польки в цьому плані виховані на західних фільмах". При цьому він скрушно хитає головою, згадуючи про ступінь їхньої емансипації. Йому є з ким порівнювати – свого часу ледь не одружився із українкою...

Проституція тут не заборонена, на відміну від сутенерства, тож у Варшаві діють борделі, які тут толерантно називають "агенціями приязні".

Крім того, іноді проводяться секс-фестивалі, хоча відчутною є протидія зі сторони консервативних і традиційно впливових клерикальних кіл.

Думаю, тут просто має місце ефект "забороненого плоду" - найбільше квітне те, що утискається.

Хоча, приміром, в сусідній, цілком собі нерелігійній Чехії, ставлення до сексу теж дуже ліберальне, не кажучи вже про Німеччину.

Словом в Польщі існує певний поведінковий парадокс: бути релігійним і сексуально розкутим водночас. Хоча, можливо, в наші дні це вже не є чимось несумісним.

Іншою традицією вихідного дня для варшав'ян є похід до ресторану чи кав'ярні. В суботу чи неділю дуже важко знайти місце бодай десь – кожна кнайпа заповнена відвідувачами під зав'язку – тож, припускаю, цей бізнес є тут доволі прибутковим.

Мені довелось пройти півміста у пошуках затишного місця, і так нічого і не знайти.

"Треба просто замовляти столик", – кажу собі.

Стосовно ж цін, то повноцінний обід на двох без алкоголю коштуватиме у перерахунку близько 700 гривень. І це не в статусному ресторані, а в простому гендлі, де збираються студенти.

Традиційно дуже популярними є театри, яких тут, м'яко кажучи, чимало. Якщо у вихідні немає аншлагу – це провал.

Люди, в тому числі й молоді, охоче відвідують такі, ніби анахронізми з погляду середнього українця, як оперета.

Навіть в будні дні зали заповнені на доволі специфічних речах, на кшталт, моновистав про долю жертв сталінського режиму.

Кіно теж не потерпає від нестачі глядачів, при цьому в репертуарі завжди один-два, а то й більше польських фільмів.

Є й такі, тут кажуть – забави, як квартирники.

Це суто пострадянський термін, донедавна ще невідомий у Варшаві, бо його коріння у напівлегальних концертах на квартирах радянських обивателів – цензура тоді просто не допускала таку музику на велику сцену.

Утім просунутим варшав'янам така назва здалась цілком вдалою, а єдиним можливим цензором імпровізованих концертів у їхніх квартирах могла б бути поліція, якщо імпреза видалася б заголосною чи запізною.

Мені пощастило потрапити на один такий квартирник і навіть трохи взяти участь в його музичній частині. В невеличку двокімнатну квартиру набилося більше 60 гостей. Алкоголь, сигарети (а може й не тільки) на балконі, і підпиті молоді люди (середній вік – 30 років), які співають речі Боба Марлі, Джона Леннона, U2 і, звичайно, свої власні пісні. Для цього є бас, електронна перкусія, два мікрофони і три акустичні гітари.

Сусіди і поліція, чомусь ніяк не протестували, хоча забава тривала до глибокої ночі.

Однак, здається, що найголовнішим тут є не добрий репертуар, а благодійний характер квартирника. Кожен гість заплатив щонайменше 10 злотих (65 гривень за нинішнім курсом) на допомогу якоїсь дівчини, яка бореться із раком.

Думаю, саме тому прийшло так багато народу, і гадаю, в Києві подібні сейшени теж були б (якщо вже не є) дуже популярними. От тільки сусіди у нас традиційно не настільки толерантні, і "No Woman, No Cry", ймовірно, здатна була б роздратувати їх більше, аніж якийсь "Белый Лебедь на Пруду". Хоча сподіваюсь, не все у нас так погано.

powered by lun.ua