Не жити у кривавому минулому серед ворожих сусідів

28
12 березня 2016

На флагштоку піднімається біло-червоний прапор, навколо всі співають "Za twoim przewodem złączym się z narodem", я співаю теж і сам собі дивуюся. Вже майже місяць у Варшаві, і так стрімко полонізуюсь.

Одна річ – іноді думати польською чи забувати українські слова, зовсім інша – співати національний гімн іншої держави. На самому собі спостерігаю за тим, як химерно міняє людину життя.

У свої шістнадцять я був натхненним православним, переконаним, що цей різновид християнства і є єдино вірним, "благодатним". Добре, що, принаймні, не належав до якоїсь певної субконфесії.

Але чудово пригадую, як випадково почав зустрічатися із дівчиною, яка навернулась у католицизм, і як – аж до фізичної відрази – мені було тяжко заходити до костьолу. Мало не вважав, що цим зраджую свою віру, Бога, і, звісно, усіх своїх предків.

При цьому свій родовід не знав далі за прадідів/прабабусь, тож і не міг би переконано сказати, що хтось з ще давніших сімейних колін не був тим самим католиком (як виявилось пізніше, таки був).

Вже мовчу про похід до синагоги, мечеті чи буддистського або крішнаїтського храму.

Атеїзм був для мене також поза законом.

Пам'ятаю, як на початку 1990-х мій палкий православний темперамент нашіптував плани побиття когось із Білого братства – на київських вулицях часто можна було тоді зустріти цих нещасних у балахонах. На щастя, не стало дурості на це.

З іншого боку мене формували книги з історії, в тому числі художні твори ("Тарас Бульба" серед улюблених), в яких чітко говорилося, що всі наші біди через ворожих сусідів: ляхів, москалів, татарів з турками, ну і від жидів, звісно. Як же ж вони століттями пили нашу православну і козацьку кров, морили голодом, не дозволяли правити в церквах, знущалися.

Як я тоді бідкався, що не народився у часи запорожців, щоби можна було зі зброєю в руках доводити усім цим зайдам власне право на все на світі.

Звичайно, із дівчиною-католичкою у мене так нічого і не склалося. Маленький катехізис, який вона мені подарувала, залишився припадати пилом десь серед стосів шкільних списаних зошитів і листів.

Я, тим часом, розмірковував над горепашною долею сина Андрія і непохитністю батька Тараса.

І от, роки по тому, я стою з непокритою головою на плацу Пілсудського, в центрі Варшави, за якихось сімсот метрів від місця, де четвертували Северина Наливайка, а тоді й Павлюка (Бута), які справедливо "положили душу й тіло за свою свободу", і співаю лядський гімн!?

Ну що, Дмитре? Допомогли тобі твої ляхи? – питає якийсь уявний православний, з оселедцем, шароварний предок, скрушно хитаючи головою і підносячи пістоль.

А допомогли, діду, – відповідаю я, намагаючись ухилитись від пострілу, при чому доволі вдало, і продовжуючи співати "Мазурку Домбровського".

Предок стріливши, зі слізьми на очах відходить, розчиняючись у весняному вишневому садку...

Невже я настільки зрікся власного серця?

Адже, якщо подумати, то я – це всі мої пращури разом узяті. І невже я ось так просто від усіх відмахнувся, зрадницький грантоїд?

Та ще й – подумати тільки – співаю гімн на урочистому зібранні на честь "проклятих солдатів", себто тих АКівців, які не склали зброї у 1944 році, частина з яких, власне, проливала кров українців.

Все насправді тривіально просто: я живу в сусідньому будинку від плацу Пілсудського і моє журналістське нутро не може всидіти вдома, проґавивши важливу подію, свідком якої можна стати.

Ні, я не вшановую пам'яті злочинців ані з польського, ані з українського боків (як в АК, так і в УПА, на жаль, вони траплялись, перемішавшись із правдивими героями), я лише віддаю належне тим полякам, які разом зі мною пройшли Майдан, підтримали поранених зі сходу, прихистили переселенців, були меценатами і волонтерами для деяких наших пам'яток архітектури.

Я співаю ці слова, бо вдячний за дружбу і не бачу сенсу жити в кривавому минулому, де сам дідько лисий зламав обидві ноги, розбираючись, де хто правий, а де винний.

Я не знаю, чи взагалі існує така річ, як історична справедливість. Було як було, і є як є.

Жити, перейнявши на себе біль давно померлих – у постійному стражданні, а це не те, чого б хотілося. Мені йдеться насамперед про можливість поєднання.

Власне, ці рядки і є намаганням цього поєднання досягти. Так само, як і співання чужого гімну, уклякання на месі в костьолі, знімання взуття перед входом до мечеті або надягання кіпи на порозі синагоги.

Поєднання, і розуміння — моя нинішня позиція, конфесія і релігія заразом.

Я знаю, що не зміг би жити закордоном завжди, хоча зарікатись, як вчить власне життя, не варто, але мене зворушує те нове почуття внутрішнього дому, який завжди зі мною, де б я не перебував.

Цей дім іноді схожий на ошатну хатку-мазанку, яка ще стоїть в селі моїх предків на Хмельниччині, а іноді на мою київську квартиру.

Прямо ж зараз він в самому центрі Варшави, але в кожному його прояві, десь на стіні, висить мій жовто-блакитний прапор, який я, час від часу, урочисто піднімаю, співаючи "Ще не вмерла" разом із поляками, татарами, євреями і росіянами.



powered by lun.ua