Хто вбиває профілактичну медицину в Україні?

Останнім часом в засобах масової інформації здіймається хвиля спекулятивних статей на тему "ліквідації епідеміологічного нагляду" в країні.

Це пов’язано або із щирим нерозумінням процесів, які відбуваються, або зі змістом перетворень, які усім нам життєво необхідно здійснити. Спробую все пояснити.

У 2015 році національними та міжнародними експертами проведено три оцінки української системи, яка опікується лише інфекційними захворюваннями.

Це оцінки, проведені у рамках міжнародної ініціативи "Глобальний порядок денний з питань безпеки здоров'я" (міжнародною групою експертів, до якої входили представники Фінляндії, США, Італії, Королівства Саудівської Аравії, представники Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародного епізоотичного бюро), реалізації глави 22 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (Європейський центром контролю та попередження захворювань та ВООЗ), а також проектом USAID "Реформа ВІЛ-послуг у дії".

[L]Всі вони зійшлися на одному – в Україні дуже багато різних інститутів, які здійснюють дублюючі або дуже близькі за змістом функції, але відповідальних за відсутність результату немає; консолідація таких установ є обов’язковою.

З метою виконання Угоди про асоціацію, а також для здійснення перших кроків до відновлення системи профілактичної медицини МОЗ вирішило створити Центр громадського здоров'я – не з нуля, а на базі наявних ресурсів (матеріальних, кадрових, фінансових).

Цей крок повністю підтримала вся міжнародна спільнота.

Втім, Комітет Верховної Ради з питань охорони здоров'я воліє не вивчати ситуацію, а підтримувати чинну застарілу неефективну систему, яка вже давно не відповідає потребам суспільства.

Слід зазначити, що процес "вмирання" профілактичної медицини в країні триває не перший рік.

Якщо весь прогресивний світ переорієнтовує фокус системи громадського здоров'я з інфекційних захворювань (водночас не відмовляючись від актуальності цих питань) на попередження неінфекційних хвороб, то в Україні система санепідслужби (яку деякі "зубри" української медицини вважають "базою" профілактичної медицини, яка виконує більшу частину з 10 оперативних функцій громадського здоров'я, визначених ВООЗ) застрягла на перевірках малого бізнесу та чистоти приміщень дитячих садків та шкіл.

Факторами ризику для попередження неінфекційних захворювань (тютюн, нездорове харчування, недостатня рухова активність, алкоголь), від яких смертність в Україні сягає більше 80%, державна система не займається взагалі.

Антибіотикорезистентність, що в західному світі вже перетворилася на глобальну проблему та за масштабами порівнюється з проблемою "парникового ефекту", взагалі нікого не хвилює на державному рівні в Україні.

Більше того, неконтрольоване споживання антибіотиків стало нормою для українців.

Питання захисту території країни від нових хвороб (Ебола, Зіка) – повністю відсутнє.

І це в час війни, міграційних процесів з Близького Сходу в Європу, де Україна може стати транзитною зоною.

Проте потрібно чітко розуміти, якими хворобами "опікуються" ті чи інші структури в країні.

На сьогодні в Україні діє система Держсанепідслужби, на яку держава виділяє більше 1 млрд. грн. на рік, плюс ще декілька десятків наукових та практичних установ, які "займаються" питаннями інфекційних хвороб, біобезпеки, епідеміології та гігієни.

Наявна колосальна армія науковців продукує мізерну наукову, доказову базу для ухвалення рішень.

Всі державні кошти йдуть виключно на заробітну плату та утримання інфраструктури.

У свою чергу, найкритичнішими інфекційними проблемами в Україні – ВІЛ-інфекцією, туберкульозом – опікується зовсім не СЕС, як помилково вважають деякі, а Український центр контролю за соціально небезпечними хворобами МОЗ України.

Питання гепатиту С, який набуває все більшої поширеності в Україні, теж піднімають зовсім не представники Держсанепідслужби, а головні спеціалісти з інфекційних захворювань.

Безперечно, в існуючій системі працюють спеціалісти, яких неможливо і непотрібно заміняти (як це, наприклад, зроблено з міліцією).

Питання не у заміні чи, тим більше, ліквідації, зокрема Держсанепідемслужби.

Питання в оновленні інституційної спроможності системи, відповідно до сучасних викликів для країни та світу.

У 2015 році МОЗ взялося за усунення суттєвої і драматичної помилки, допущеної минулим керівництвом, – з припиненням роботи Держсанепідслужби доля функції епідеміологічного нагляду за такими інфекційними хворобами як кишкові інфекції, вірусні захворювання і спалахи, залишалася туманною.

Гірше того, функцію епіднагляду за інфекційними хворобами мали передати до повноважень Держпродспоживслужби при Мінагрополітики, де "схожими" завданнями мала займатись… ветеринарна служба.

Перше, що команда МОЗ почала робити в 2015, це вносити зміни до Постанови 442, власне, в частині повернення функції епіднагляду МОЗ та, відповідно, всієї інфраструктури, яка для цієї функції необхідна – лабораторних комплексів, які до цього входили до СЕС.

Ми взялися виправляти помилку, яка б привела до того, що Україна була б єдиною країною, де за інфекційну безпеку людей відповідає ветеринарна служба.

Створення Цетру громадського здоров’я є не просто рятуваннями функції епіднагляду, але й створенням сучасної системи профілактичної медицини, і міжнародні партнери висловлюють думку, що гальмування цього процесу неприпустиме.

Нині жодна установа, яка проходить реорганізацію, не припинила свою роботу.

А от намагання загальмувати створення Центру громадського здоров'я і паралельний процес припинення існування Держсанепідслужби, що просувається Мінагрополітики, вже спричинило масу проблем.

Зокрема, найкращі фахівці вже кидають регіональні підрозділи СЕС.

Долучилися і народні депутати, які почали надсилати десятками запити до Міністерства охорони здоров'я, Уряду, Адміністрації Президента, РНБОУ, навіть прокуратури.

Мовляв, як Міністерство посміло модернізувати діяльність власних установ та підприємств.

При цьому в ситуації вони навіть і не планували розбиратися, на запрошення міністерства так і не відповіли. Задля збереження "цінних посад" депутати і директори вступили в боротьбу не ЗА, а проти нової системи громадського здоров’я.

На жаль, всередині системи охорони здоров'я не існує консенсусу, а представники цієї сфери, які нібито вимагають змін, найчастіше цькують одне одного.