Чи є шанси допомогти тим, хто живе надією?

За два з половиною роки конфлікту від Благодійного фонду "Восток-SOS" отримали допомогу майже 100 тисяч осіб. Ми називаємо таких людей клієнтами: вони отримують юридичну, гуманітарну допомогу, соціальну і психологічну підтримку, приходять до нас подивитися кіно чи пекти новорічне печиво.

Але є і особливі клієнти, ми їх жодного разу не чули і не бачили, а для їх родичів та близьких слово "полон" означає надію. Вони – зниклі безвісти в зоні конфлікту.

Питання тих, про кого немає звістки, рідко потрапляє на перші шпальти.

Про них часто нема чого сказати і близьким, причини і обставини зникнення можуть бути невідомі, а про саме зникнення можуть дізнатись після кілька тижневого або місячного мовчання телефону, відвідування покинутої відкритої квартири чи з розмови з батьками в розпачі, що не мають сил і інформації для подальших дій.

Так сталось, що за всі ці роки жодної інструкції від державних органів, що робити, якщо людина зникла, як діяти і як врешті решт – жити з цим – не було.

Нещодавно я дізналась, що держава більше не буде фінансувати патронажну службу Українського Комітету Червоного Хреста, включаючи їхню Службу розшуку, ефективність якої і справді близька до нуля.

Ми декілька разів контактували із цією службою, але допомога зводиться до передачі інформації їх міжнародним колегам – Міжнажнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), а іноді і того не відбувається, а заяву із Західної України треба було везти в Київ родичам власноруч.

Але для того, щоб державі зрозуміти таку неефективність за останні 2,5 роки потрібно було витратити 250 мільйонів бюджетних коштів.

Зі звіту Рахункової палати відомо, що ніхто не цікавився весь цей час, яку саме роботу проводить Українській Комітет з питань розшуку.

Але яка є альтернатива? Хто в державі є відповідальним за долю тисячі людей? До речі, про кількість. Останній звіт Моніторингової місії ООН містить пункт про безвісти зниклих:

"Точна кількість осіб, які зникли безвісти у результаті конфлікту, є невідомою. Документування зникнення перервалося через конфлікт у 2014 році і відновилася окремо на територіях, які перебувають під контролем Уряду, та на підконтрольних озброєним групам територіях.

Крім того, відсутність координації між різними державними органами призвела до появи різних оцінок кількості осіб, зниклих безвісти у зоні конфлікту: від 488 до 1376.

Деякі особи, які вважаються Урядом зниклими безвісти, можуть утримуватися під вартою без зв’язку із зовнішнім світом на територіях, що перебувають під контролем озброєних груп, або навпаки.

Сотні тіл на територіях, які перебувають під контролем Уряду, та на територіях, підконтрольних озброєним групам (у моргах та у похованнях), залишаються невстановленими".

До речі, ще у 2015 році Україна приєдналась до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, беручи на себе зобов’язання, в тому числі, врегулювати питання і на законодавчому рівні, включаючи зміни до Кримінального кодексу.

Проте досі такі зміни до законодавства не були внесені.

Що ж стосується питань зниклих безвісти, то потребу нормативного врегулювання цього питання підіймали представники неурядового сектору з початку конфлікту, під тиском громадськості такий пункт увійшов і у План дій реалізації Національної стратегії з прав людини.

Відповідальним тоді було визначено Мін'юст, а після створення нового Міністерства з питань окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб – до них.

Пройшов ще рік.

Юристи Восток-SOS від початку працювали над ініціативою Мін’юсту, потім з Міністерством по окупованим територіям, демонструючи на практиці, якими є проблеми з розшуком осіб, документуванням фактів зникнення і які потреби і питання виникають у близьких.

Все це було відображено у численних письмових пропозиціях до текстів законопроектів.

Варто сказати, що коли м’яч опинився на полі МінТОТ, справи пішли значно краще: при підготовці законопроекту вже була використана міжнародна практика, модельний закон МКЧХ, досвід Балканських країн тощо.

Спеціалістами МінТОТ були проведені консультування із представниками Червоного Хреста та інших організацій – міжнародних та національних.

Але щось не склалося.

Втім, 22 листопада 2016 року не профільним міністерством, а народним депутатом Іриною Геращенко у Верховній Раді був зареєстровано законопроект №5435 "Проект Закону про правовий статус осіб, зниклих безвісти".

Відверто кажучи, вже існування такої прогресивної законодавчої ініціативи просуває нас на декілька кроків вперед – законопроект побудований на принципах міжнародного права, є сучасним.

Представники міжнародних організацій кажуть про те, що у деяких країнах для цього потрібно було близько 10 років роботи, а тут, в Україні, за три, може, й впораємось.

Проте якщо аналізувати проект, то він не містить дві надважливі норми, проте містить одну помилку.

Перша норма яку необхідно включити – визначення насильницьких зникнень і введення відповідальності за цей вид злочину.

Україна у 2015 році ратифікувала Міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень. Але зараз відмовляється від встановлення кримінальної відповідальності за насильницькі зникнення, що відбуваються на її території, залишаючи такі кейси на розгляд Європейського суду з прав людини та Міжнародного кримінального суду, для яких нема різниці, яка зі сторін конфлікту порушує права людини та скоює злочини.

Якщо дуже спростити, то насильницькі зникнення – це ті зникнення, що відбуваються за участю агентів держави (тобто коли особа зникає з ініціативи чи відома представників влади).

Введення норми, що встановлює заборону застосування такої практики та встановлює кримінальну відповідальність за скоєння злочинів насильницьких зникнень, було б справжнім показником готовності України нести відповідальність за власні дії, приймаючи законодавчі запобіжники можливих порушень у зоні конфлікту.

Друга норма, яку необхідно включити – соціальний захист сімей зниклих безвісти.

За наявної статистики зникають саме чоловіки, багато з них є годувальниками у родинах з дітьми, літніми батьками. Родичі часто не покидають зону конфлікту чи виїжджають до прифронтових населених пунктів, щоб мати змогу відреагувати на першу хоч якусь звістку про близьких.

Здавалось б, чому б не захистити цю невелику в масштабах країни вразливу категорію громадян турботою від держави?

Але чомусь така пропозиція не врахована і не відображена у проекті закону. Країна може дозволити собі вже 7 мільйонів отримувачів субсидій і не може допомогти 1,5 тисячі сімей зниклих безвісти...

Можна віддати 250 мільйонів безконтрольно Українському комітету Червоного Хреста (УКЧХ) і не допомогти жодній родині, жодній дитині, що живе надією.

Є і одна помилка,яка потребує детального обговорення.

Пошук і документування зникнення людей у зоні конфлікту повинні стати задачею номер один для держави, що збирається дипломатичним шляхом вийти з конфлікту з Російською Федерацією, виграти війну і покарати винних.

Це повинна бути не імітація роботи координаційного органу у складі "по представнику від різних відомств", без повноважень та на громадських засадах.

Для цього потрібен відповідний координаційний орган (Комісія) і постійно її діючий виконавчий орган, реєстр зниклих та порядок доступу до інформації у ньому.

Це все повинно бути належним чином організовано, захищено, а інформація про можливість звернутися до представників влади повинна буті донесена до цільової аудиторії.

Важливо передбачити участь неурядових та міжнародних організацій у допомозі та побудові такої роботи, оскільки державні структури не мають доступу до окупованих територій, а відтак – і належної інформації про долю осіб, що зникли на непідконтрольній території.

Ми спробували врахувати ці зауваження та спільно з нардепом Мустафою Найємом розробили та подали альтернативний законопроект №5435-1 "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти", що більш відповідає сучасним викликам і допоможе насправді підтримати тих, кому зараз найважче.

Залишається питання, чи може в сучасних умовах людяність і відповідальність перемогти політичну кон'юнктуру та амбіції?