Плагіат під егідою МОН: як доктором стала "права рука" Поплавського
В Україні – вступна кампанія. Ламаються списи навколо прохідних балів і ламається система "Конкурс", ВНЗ рекламують себе, у кого наскільки вистачає грошей, а подекуди й совісті.
[L]Але чи замислюються батьки над тим, що, довіряючи гаслам на кшталт "університет успішних людей" або "університет зірок", – їхні діти часто вручають свою долю докторам наук і професорам, декотрі з яких за рівнем своєї "освіченості" і "професійності" знаходяться нижче, аніж потенційний студент ВНЗ, в яких подібні доктори наук керують і викладають?..
Через неповних три місяці після засідання 1 липня 2016 року Атестаційної колегії МОН на чолі з Лілією Гриневич, на якому залишили науковий ступінь доктора пед. наук дружині віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка – та ж колегія на наступному засіданні 29 вересня затвердила присудження ступеню доктора політичних наук Костирі Інні Олександрівні – наказ МОН №1166, Додаток 3.
Пані Костиря – завідувачка кафедри міжнародних відносин Інституту журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв, того самого, в якому кафедрою філософії завідує Катерина Кириленко.
 |
| Інна Костиря – завідувачка кафедри міжнародних відносин Інституту журналістики і міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв. Фото knukim.edu.ua |
Костирю називають "правою рукою" Михайла Поплавського, у якого вона працювала не тільки проректором з питань перспективного розвитку КНУКіМ, але й помічником-консультантом як у народного депутата.
Побувала пані Костиря й гендиректором Національного палацу мистецтв "Україна", куди її було призначено за часів перебування Сергія Пашинського тимчасово виконуючим обов'язки голови АП, ДУСі якої підпорядковується цей Палац.
Інна Олександрівна розбудовує й політичну кар'єру: на останніх виборах до ВР вона йшла за списками Радикальної партії, але не пройшла. У виборах восени 2015 року брала участь вже як член партії "Укроп".
Якщо з обранням до органів влади у пані Костирі поки не склалось, то цілком може пощастити на виборах на посаду ректора КНУКіМ, на яку закон "Про вищу освіту" забороняє обиратися самому Поплавському, який голосував за закони 16 січня.
Непогані шанси на це забезпечують не тільки дружні стосунки зі "співочим ректором" – але й те, що випускниця Інституту кіно і телебачення КНУКіМ стала спочатку кандидатом, а потім доктором політичних наук.
Обидва наукових ступеня Інна Костиря отримала за величезний обсяг плагіату в обох дисертаціях: і в докторській, і в кандидатській.
Науковим керівником (консультантом) обох дисертацій Костирі, які захищалися нею в Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова, був його ректор – академік НАПН, колишній заступник міністра освіти і науки України Віктор Андрущенко.
Голова спецради Д. 26.053.12 (на моменти обох захистів Костирі) – доктор політичних наук, професор О. В. Бабкіна.
Захист докторської Костирі на тему "Сучасні геокультурні стратегії в політиці трансрегіональної комунікативної взаємодії" відбувся 8 липня 2016 року, і з "блискавичною швидкістю" вже 29 вересня присудження їй наукового ступеню доктора політичних наук було затверджено.
У вільному доступі є і докторська дисертація І.Костирі, і автореферат.
Ані науковий консультант, ані опоненти, ані голова і члени вченої спецради, ані члени Атестаційної колегії МОН не побачили, що 190 з 360 сторінок основної частини докторської дисертації Костирі, у тому числі 90 сторінок – повністю або за виключенням одного-двох речень, містять тексти без посилань на їх справжніх авторів або зі сфальсифікованими посиланнями.
Плагіат рясно усипав не тільки усі п'ять розділів докторської дисертації Костирі, але й Вступ та Висновки, одинадцять з п'ятнадцяти пунктів яких містять плагіат або повністю є плагіатом.
Вже на першій сторінці Вступу – фрагмент зі статті білоруського науковця О.Лазоркіної "Институты культурной дипломатии Республики Польша" (Журнал международного права и международных отношений №3-2012) – без посилання (фото 1 і 2).
 |
| Фото 1. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 2. Для збільшення натисніть на світлину |
Костиря видає за наукову новизну своєї дисертації положення, авторами яких є доктори наук О.Валевський і Л.Аза. Без посилань (фото 3 та 4).
 |
| Фото 3. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 4. Для збільшення натисніть на світлину |
Згідно з 6-м пунктом статті 69 Закону "Про вищу освіту" академічним плагіатом вважається не тільки відтворення "опублікованих текстів інших авторів без відповідного посилання" – але й "оприлюднення (частково або повністю) наукових результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження".
Отже.
Викладені у "Висновках" докторської дисертації Костирі результати насправді належать:
– П. 1 (за виключенням двох перших речень): Воронковій В.Г. і Нікітенку В.О. ("Сучасна геокультура як соціокультурний феномен культурної глобалізації" – Гілея-2013-№72) та Нікітенку В.О. ("Сучасна геокультура як соціокультурний феномен" – Гуманітарний вісник ЗДІА – 2013 – №53 – с.265-266), фото 5 та 6;
 |
| Фото 5. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 6. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 2 (за виключенням першого речення): О.В.Кравченку ("Геокультурні проекції сучасного образу України" – Культура і сучасність – 2011– №2 – с.88) (фото 7) і російським авторам Дм.Замятіну, С.Градіровському і Б.Межуєву – чиї точки зору (відтворені Костирею як її власні висновки) наводяться у книзі В.С.Поляка "Израиль и Россия в XXI веке: Геополитика. Геоэкономика. Геокультура" – Тель-Авив, 2004 г., підрозділ "3.3. Российская школа геокультуры: Ефим Островский, Сергей Градировский, Борис Межуев" (фото 8);
 |
| Фото 7. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 8. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 3 включає текст, автором якого є Я.Верменич ("Геокультурний підхід в історичній регіоналістиці та суспільній географії" – Історико-географічні дослідження в Україні – 2012 – №12 – с.33), фото 9;
 |
| Фото 9. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 7 (за виключенням першого речення) складається з висновків авторефератів дисертацій кандидатів політичних наук Т.І.Ковальчук (2009) і О.П.Кучмій (2006), фото 10 і 11;
 |
| Фото 10. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 11. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 8 майже повністю ідентичний останньому абзацу статті О.Ошитко "Сучасні тенденції культурного співробітництва у Європі" (журнал Віче – №8 – квітень 2011), фото 12;
 |
| Фото 12. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 9 (за виключенням першого речення) – майже тотожній фрагменту статті І.Студеннікова "Транскордонне співробітництво як крок до визначення концепції регіональної політики" (На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів. – К.: Логос, 2000. – с.64), фото 13 і 14);
 |
| Фото 13. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 14. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 10: частина пункту ідентична закінченню статті студентки ІІ курсу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету ім. Л.Українки Марії Гловацької "Сучасні особливості транскордонного співробітництва між Україною та Польщею в межах єврорегіону "Буг", розміщеної у науковому часопису Інституту Польщі цього ж університету 2014 р., фото 15;
 |
| Фото 15. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 11: половина тексту цього пункту ідентична тексту на с.273 статті В.О.Нікітенка "Геокультурні цінності в умовах сучасного світового розвитку: соціально-філософський вимір" (Гуманітарний вісник ЗДІА – 2013 – №54), фото 16;
 |
| Фото 16. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 12: майже повністю – фрагмент статті О.В.Новакової "Роль міжнародних неурядових організацій в реалізації концепції сталого розвитку" (Політологічні записки – 2013 – №7), фото 17;
 |
| Фото 17. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 13 повністю майже ідентичний фрагменту статті В.О.Нікітенка "Геокультурні цінності в умовах сучасного світового розвитку: соціально-філософський вимір" (Гуманітарний вісник ЗДІА – 2013 – №54 – с.273), фото 18;
 |
| Фото 18. Для збільшення натисніть на світлину |
– П. 15 містить фрагмент зі сторінки 318 Національної доповіді "Політика інтеграції українського суспільства в контексті викликів та загроз подій на Донбасі" – К.НАНУ, 2015, (фото 19).
 |
| Фото 19. Для збільшення натисніть на світлину |
Плагіат у "Науковій новизні" і у двох третинах "Висновків" докторської дисертації Інни Костирі означає, що по суті немає підстав для присудження наукового ступеню, оскільки немає власного доробку дисертантки, який би відповідав критерію наукової новизни.
Усього ж об'єктами плагіату в докторської дисертації Костирі стали близько 130 джерел різного статусу – монографії, посібники, автореферати дисертацій, статті, у тому числі публікації студентів.
Особливою увагою користувалися російські автори. Хоча посилань на них немає, з їхніми текстами дисертантка "творчо попрацювала" – наприклад, просто міняла "русский" на "український" (фото 20).
 |
| Фото 20. Для збільшення натисніть на світлину |
Однак, це тьмяніє перед тим, як професор КНУКіМ І.Костиря "підправила" професора МГИМО Т.Зонову.
Оригінал (с.171 статті Т.Зонової "Креативность дипломатии: императив международной среды" (Ресурсы модернизации: возможности и пределы международного контекста – М.: Аспект Пресс, 2012) : "В ходе исторического развития исчезли дипломатические модели античности, канула в прошлое модель средневековой дипломатии Ватикана, одно воспоминание осталось от посольских приказов".
Плагіатний варіант Костирі (с.146 дисертації): "У ході історичного розвитку зникли дипломатичні моделі античності, застарілою стала модель середньовічної дипломатії Ватикану, зокрема посольські накази" (фото 21).
 |
| Фото 21. Для збільшення натисніть на світлину |
Звідки знати випускниці ВНЗ Поплавського, що посольські прикази жодного відношення до Ватикану не мали, оскільки це були державні установи Росії др.пол.16 – поч.18 століть, і називалися вони не "накази", а "прикази"?
Втім, основним джерелом плагіату стали праці українських авторів.
На с.278-280 текст вже відомої за п.10 Висновків статті М. Гловацької, без посилань на неї. Він цікавий вставленим Костирею на с.279 фейковим посиланням №160 на "новини з майбутнього": монографію Н.Мікули, яка у 2003 р. "передбачила", що буде у році 2012 (фото 22 та 23).
 |
| Фото 22. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 23. Для збільшення натисніть на світлину |
Також здібностями вангування Костиря наділила ректора КНУ імені Шевченка доктора наук Л.В.Губерського, котрий, якщо вірити посиланню №63 під текстом на с.259 дисертації Костирі, у статті 2001 року "вже знав" про "п'ять українських культурно-архітектурних та природних пам'яток" – і це в той час, як на 2001 рік до списку ЮНЕСКО було внесено лише 2 культурні пам'ятки України (фото 24).
 |
| Фото 24. Для збільшення натисніть на світлину |
Насправді приписаний Губерському текст ідентичний фрагменту статті Ю.С.Баланюк "Діяльність міжвідомчих інституцій в Україні у сфері збереження культурної спадщини" (Науковий вісник Рівненського державного гуманітарного університету "Панорама політологічних студій" – Вип.10 – 2013), фото 25.
 |
| Фото 25. Для збільшення натисніть на світлину |
Взагалі частина захищеної у 2016-му дисертації доктора політичних наук Інни Костирі справляє враження, ніби написана вона десь так у році 2006-му.
Так, на с.258 дисертації Костирі зазначається: "Наразі в Україні успішно діють 64 асоційованих школи ЮНЕСКО…" – у 2016 році таких шкіл нараховувалося вже 74.
На тій же сторінці йдеться про те, що "У ході 31-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН ця iнiцiатива знайшла своє відображення, тобто 2002 р. було проголошено ООН Міжнародним роком світової культурної спадщини" – але достатньо зайти на офіційний сайт постійного представництва України при ЮНЕСКО, аби дізнатись, що "ця ініціатива знайшла своє відображення" у ході не 31-ї, а 56-ї сесії Генасамблеї ООН (фото 26 і 27).
 |
| Фото 26. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 27. Для збільшення натисніть на світлину |
Втім, цими "відкриттями" доктор політичних наук не обмежилась.
Виявляється, що "За період членства в ЮНЕСКО Україна тричі обиралася до керівного органу Організації – Виконавчої ради" (с.257). Про це "фахівець" із "сучасних геокультурних стратегій" пише 2016 року – після того, як у листопаді-2013 Україну було вчетверте обрано до Виконавчої ради ЮНЕСКО терміном до 2017 року (фото 28).
 |
| Фото 28. Для збільшення натисніть на світлину |
Цікаво, чи повідомляє пані Костиря про свої "відкриття" гостям від цієї організації, яких вона зустрічає під час їхніх відвідувань славнозвісного КНУКіМ?
Крім представників ЮНЕСКО із дисертацією було б цікаво ознайомитись й членам дипмісії Представництва ЄС в Україні.
Костиря у 2016-му пише: "За чотирнадцятирічний період існування учасниками єврорегіону "Буг" удалося здійснити ряд проектів… " – вона не знає, що на цей рік період існування єврорегіону "Буг" становить не 14, а 21 рік, адже він був заснований ще 1995 року.
Справа в тім, що цей текст без посилання на автора, але зі скопійованою орфографічною помилкою, взято зі статті "Міжнародне транскордонне співробітництво України: на прикладі "Єврорегіону "Буг" студентки Ренати Яресько, яка на момент написання навчалась на 4 курсі КПІ (фото 29).
 |
| Фото 29. Для збільшення натисніть на світлину |
На с.272 Костиря знов демонструє знання, "достойні" рівня доктора політичних наук: "На кордонах України та держав-членів Євросоюзу створено і діє чотири єврорегіони…" – але це дані не пізніше 2002 року. Адже 2003 додалось ще два єврорегіони, а на 2016 рік їх число сягнуло дев'яти.
Звідки ж взялися чотири єврорегіони?
Дуже просто: це знов вже відома стаття студентки Яресько, яка користувалася застарілими даними, про що доктору наук Інні Костирі, яка цей фрагмент у студентки сплагіатила, не відомо (фото 30).
 |
| Фото 30. Для збільшення натисніть на світлину |
Проставлене ж під фрагментом посилання №70 є фейковим: у статті К.Долотіної йдеться про 9 єврорегіонів (фото 31 та 32).
 |
| Фото 31. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 32. Для збільшення натисніть на світлину |
Більше того, новоспечений доктор політичних наук, формулюючи наукову новизну своєї дисертації, у рубриці "Уперше" пише (с.10) : "Визначено, що однією з провідних форм такого стратегування є українські єврорегіони "Нижній Дунай", "Буг" та "Карпати"…" (фото 33).
 |
| Фото 32. Для збільшення натисніть на світлину |
Питання: як далеко заведуть українську науку і вищу школу з її "Університетами Поплавського" такі "доктори" – немає сенсу адресовувати науковому консультанту, трьом опонентам – докторам наук, голові і членам вченої спецради, які присудили за це профанство науковий ступінь доктора політичних наук.
Плагіат в докторській Інни Костирі продовжив традицію, закладену її ж кандидатською "Політико-ідеологічні пріоритети управління культурою в період розбудови України як незалежної держави", захищеною у тій же спеціалізованій вченій раді Д. 26.053.12 на чолі із тим же головою Бабкіною, у тому ж НПУ імені Драгоманова і з тим же науковим керівником Андрущенком (автореферат тут).
Приблизно третина сторінок основної частини цієї дисертації містять фрагменти текстів інших авторів, на яких посилань немає.
Втім, це вже не дивує.
Дивує інше: члени цієї спецради О.Бабкіна і М.Остапенко "не помітили" плагіату в кандидатській дисертації Костирі зі своїх власних публікацій (фото 34, 35 та 36)!
 |
| Фото 34. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 35. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 36. Для збільшення натисніть на світлину |
Цей плагіат перейшов на с.13,14, 87 виданого 2011 р. навчального посібника І.Костирі "Сучасні політико-ідеологічні пріоритети управління культурою в Україні", серед рецензентів якого була й О.Бабкіна. Посібник, який можна знайти в Інтернеті, містить ще чимало плагіату.
Не помітили ані В.Андрущенко в якості наукового керівника, ані голова спецради О.Бабкіна, ані опоненти, ані члени спецради Д. 26.053.12. і плагіату на 100 із 180 сторінок у захищеній того ж 2010 р. кандидатській дисертації "Духовна культура як чинник формування іміджу політичного лідера" чоловіка І.Костирі – Бориса Новожилова, на той час гендиректора "Артеку".
Плагіат становить і значну частину автореферату Б.Новожилова, який можна знайти Інтернеті (фото 37, 38, 39, 40 та 41).
 |
| Фото 37. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 38. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 39. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 40. Для збільшення натисніть на світлину |
 |
| Фото 41. Для збільшення натисніть на світлину |
Питання про те, чому науковий керівник (консультант) – дійсний член академії НАПНУ і колишній очільник Міністерства освіти і науки – Віктор Андрущенко "не помітив" плагіату у трьох названих дисертаціях своїх підопічних, навіть не риторичне. Воно просто недолуге.
Особливо якщо пригадати, що академік НАПНУ Андрущенко в якості першого опонента "не помітив" плагіат у докторській дисертації іншого екс-міністра освіти і науки України Станіслава Ніколаєнка, який під своїм прізвищем опублікував десятки сторінок українських, російських, білоруських і навіть західноєвропейських та американських авторів.
Ще раз зауважу: плагіат у докторській Інни Костирі затвердив МОН вже на чолі з Лілією Гриневич, яка так переймається "очищенням" рядів НАЗЯВО від "людей Табачника", що перетворила цей вислів на такий собі жупел, яким закарбовує будь-кого, хто становить бодай потенційну загрозу віп-плагіаторам.
У квартеті "Поплавський-Андрущенко-Ніколаєнко-Гриневич" двоє останніх – міністри освіти і науки України: колишній – Ніколаєнко, і теперішній – Гриневич.
То, можливо, причина ганебного стану, в якому перебуває українська освіта, не в тому, що вона ще не замінила "знання" на "компетенції" – а в тому, що її очолюють плагіатори або посіпаки плагіаторів?..
Тетяна Пархоменко, доктор філософських наук, професор, спеціально для УП.Життя