Найкрасивіший марафон світу: підкорити Юнгфрау в Швейцарії

Випадковостей в житті не буває, як не існує обмежень, окрім тих, які ми створюємо собі в голові.

Чесно кажучи, мені не стільки подобається спорт, скільки перемоги над собою та розвінчування міфів. Отже, моя історія про те, як я підкорила Юнгфрау в Швейцарії – це як раз і про перемоги, і про ламання стереотипів.

Бігати я почала 8 березня минулого року. Не пам’ятаю, скільки спроб розпочати бігати я зробила за все своє життя та скільки подруг мене до цього спонукали, але більше ніж тиждень вони ніколи не тривали.

Цього разу я натрапила на інформацію про напівмарафон у Києві, а знайомі запевнили мене про те, що за місяць підготуватися до напівмарафону неможливо. Тож, характерна мені упертість та бажання зламати цей міф взяли верх над будь-якими аргументами як оточуючих, так і внутрішнього голосу.

[L]В результаті, мені вдалося не лише пробігти напівмарафон, а й полюбити біг.

Мені здається, що кожний бігун хоча б один раз у житті замислюється про марафон. Просто тому, що не може людина постійно бігати без цілі.

Подивіться на бігунів, яких чимало в Україні, підкорений напівмарафон мотивує на більше.

І от Швейцарія, травень 2016 року. У курортному містечку Інтерлакен, звідки тисячі туристів починають подорож на потязі в гори, прямо поряд із табличкою, де написано – "звідси – найкращий вид на Юнгфрау" – я побачила яскравий бігборд – "Найкрасивіший марафон у світі – вересень, Інтерлакен".

І майже в ту секунду я вирішила – якщо бігти марафон, то найкрасивіший у світі.

Згодом, в червні 2016 року, я опублікувала мальовничі фотографії з марафону у Facebook із написом: "Цей 25-й найкрасивіший марафон світу буде підкорений мною у 2017 році"!

В коментарях думки експертів розійшлися: хтось підтримував мої амбітні плани, а хтось – ні, а були й такі, хто обіцяв скласти компанію.

Цей марафон названий на честь гори Юнгфрау, що в перекладі з німецької означає "діва".

Власне кажучи, частину цієї гори і долають щорічно учасники марафону, починаючи з 1992 року. Старт розташований в місті Інтерлакен (565 м над рівнем моря), а фініш – на горі (Кляйне-Шайдег), на висоті 2095 м над рівнем моря.

"Це жесть, а не марафон! Ти колись бігла 42 кілометри? Ні? А альпінізмом теж не займалася? Так от, додай до 42 кілометри піднятися 2 кілометрову гору"!

Ось такий він найкрасивіший та найскладніший марафон в світі.

Реєстрація на марафон розпочинається щороку 14 лютого, майже за декілька днів всі білети розкупаються, оскільки кількість учасників обмежена п’ятьма тисячами – більша кількість учасників, організаторів, уболівальників та просто туристів була б занадто великим навантаженням для довкілля.

Ввечері того дня я отримала sms від колеги – бухгалтера Наталки Боришкевич:

– Я зареєструвалася!

– Куди? – питаю її я і не одразу розумію, про що йде мова.

– На марафон, – пише Наталка.

Так ми разом зареєструвалися на марафон, усвідомлюючи, що попереду всього 6 місяців на підготовку. Але усвідомлення всієї дистанції та підйому в гору прийшло набагато пізніше.

Цього року марафон Юнгфрау був ювілейний – 25-й, найдосвідченішими учасниками марафону стали: чоловік у віці 83 років та жінка – 78 років.

З 5000 бігунів 25% – жінки, в 1993 році їх було всього 10%.

Звичайно, більшість учасників – швейцарці (63%), наступне місце посідають німці – 15,4%, голландці – 5,8%, англійці – 2,7%, італійці – 2,1%, австрійці та американці – по 1,3%.

За весь час проведення марафону з України було не більше десяти учасників та всього три жінки. А цього року Україну представляли ми з Наталкою!

І таких, хто вперше біг цей марафон, було чимало – 44,5%, для решти інших цей марафон був вже відомий.

Цікаво, що серед нас також були четверо бігунів, які підкоряють цей марафон щороку, починаючи з 1999 року, гарна така традиція.

Ранок 8 вересня та моя остання пробіжка перед марафоном. Чудова погода, свіже гірське повітря, спокійний Інтерлакен, ідеальні краєвиди та повністю вкрита снігом вершина Юнгфрау.

В мене є багато фотографій з цього міста, адже ми з сім’єю жили і працювали у Швейцарії, в Берні народилася наша донька. Все дуже рідне. Останні пробіжка перед стартом, смачний сніданок, отримання стартового пакету та день релаксу та спогадів.

Настрій зіпсував прогноз погоди на день забігу, який постійно оновлювався та тільки погіршувався – на ранок нам обіцяли дощ, а на фініші – вже сніг.

Ніч перед марафоном була неспокійною. Я намагалася знайти відповідь, чому в картинку мого першого та найкрасивішого марафону мав потрапити дощ? Звичайно, я мала надію, що зранку прогноз зміниться, проте морально готувалася до найскладніших умов.

Максимальний час, за який я мала здолати марафонську дистанцію, складав шість з половиною годин. Я вирішила стартувати у секції 5 разом з пейсмейкером 6 годин, розуміючи, що насправді у мене буде ще трохи часу, доки мене не наздожене пейсмейкер 6.30 (pacemaker – це бігун, який задає темп).

За правилами марафону, на дистанції встановлені два контрольних пункти та максимальний час, за який бігуни повинні здолати ці дистанції:

– cело Венген Wengen Village (30 км) – 4 години 10 хв після старту;

– Венгернальп (км 37,9) – 5 годин 35 хв після старту.

Для збільшення натисніть на світлину

Марафонська дистанція закривається після закінчення остаточного часу, учасники не мають права користуватися пунктами медичної допомоги, харчування тощо, рух автомобілями поновлюється.

Ранок 9 вересня, обіцяний дощ, в повітрі запах ментолу від інтенсивного використання розігріваючих гелів, шалена енергетика учасників, купа вболівальників та традиційна музика альпійського рогу.

Учасники поділені на 6 секцій в залежності від запланованого часу, першими стартують так звані елітні бігуни.

Останнім виїжджає Besenbike (з німецької – велосипед-мітла), ще один атрибут цього марафону. Щойно мітла здоганяє бігуна, по правилах, він має зійти з дистанції та його забіг завершується. Тобто до контрольних пунктів тебе штовхає оця мітла, яка мотивує бігти скоріше.

Сигнал стартового пістолета – побігли!

Учасники починають забіг навколо Інтерлакену та перші 25 км дистанції відносно пологі, перший серйозний підйом чекав на нас з 25 до 30 км, проте ми могли лише здогадуватися, що це буде за підйом.

Вже на другому кілометрі я зрозуміла, що контролювати пульс немає сенсу, я маю бігти швидше, ніж під час тренування, краще мати додатковий час на ці 4 км гірського підйому.

Іншим завданням було відключити голову, адже першу годину я відчувала на собі кожну краплю дощу. Цікаво те, що чим сильнішим ставав дощ, ти менше уваги я йому приділяла, а з часом погода вже не мала ніякого значення для мене.

В моїй голові дистанція в 42 км розділилася на три частини поміж контрольних пунктів. А тому я постійно рахувала час, на годиннику – швидкість, я мала пробігти 25,6 км до селища Лаутербруннен за 3 години та ще здолати гірську дистанцію в 4,4 км – за 1 годину 10 хв., загалом 30 км – не більше 4 годин 10 хв.

Для збільшення натисніть на світлину

І от вона моя перша ціль – селище Лаутербруннен, що лежить на дні долини, 25 км за 3 години.

Це справжня ущелина, не більше одного кілометра у ширину, навколо лише високі обриви, неймовірні краєвиди. Навіть дощ не завадив помітити цю красу.

Звідси починається перший серйозний підйом. Попереду 4,4 км та перший контрольний пункт – село Венген.

Тут на гірській ділянці маршруту таблички з відстанню встановлені кожні 200 м, медичні пункти та вода – кожний кілометр. Бачила бігунів зі спеціальними палками, але довго користуватися ними вони не могли, дуже крутий підйом, перепад висот – майже 500 м, бігуни пішки просуваються один за одним, бігти неможливо.

Перший кілометр був найважчим, серпантин бігунів наверх був просто нескінченим, я намагалася просуватися вперед та дивитися собі під ноги, щоб не бачити ані гору попереду, ані обрив – позаду.

Дивно, але з часом ти звикаєш до навантаження та швидкість трохи збільшується.

Не знаю, від відчаю чи від морального напруження ми почали знайомитися між собою та навіть обмінюватися короткими фразами.

– Тебе чекає хтось на горі? – питає мене чоловік із Косово.

– Так, чекає чоловік з донькою та шампанським, головне – вчасно пройти контрольні пункти, – відповідаю йому я.

Тут всі знають про контрольні пункти та про те, що велосипед-мітла після другого контрольного пункту (37,9 км) вже не піднімається, тобто всі, хто вчасно пройшов другий контрольний пункт, доходять до фінішу.

– А на мене чекає дружина з цигарками, – майже з посмішкою продовжує він. У кожного своя картинка фінішу та своя мотивація.

Перші тридцять кілометрів марафону я здолала за 4 години 2 хвилини. Весь час нас підтримували вболівальники, місцеві жителі з прапорцями, а й іноді з електрогітарами виходили на вулицю, всі вигукують традиційне "hopp-hopp", автентична музика, швейцарські дзвіночки різних розмірів – ти ніколи не залишаєшся наодинці, підтримка неймовірна.

Друга частина дистанції розташована також на гірській ділянці, з 30 до 37,9 км пологих ділянок вже майже не було, перепад висот ще 570 м. І чим вище ми піднімаємося, тим більше на нас насувається туман, розмита дорога та бруд під ногами, все менше людей по дорозі.

Спілкування між собою звузилося до коротких фраз на кшталт:

– Ти як? Нормально? Час ще є? Тримайся!

Ми вже згуртована команда, останні години підбадьорюємо один одного.

Дедалі частіше зустрічаєш бігунів, які вичерпали всі сили: наступає "стіна" і не допомагають ані енергетичні гелі, ані підбадьорювання.

Подекуди бачиш лікарів, які поспішають на допомогу, або несуть на ношах спортсменів, які зійшли з дистанції.

І от вони – останні метри перед другим і останнім контрольним пунктом (37,9 км), видимість не більше 2-3 метрів. Я бачу, що тримаюся за графіком, маю вчасно пройти останню контрольну точку, велосипед з мітлою десь позаду, а отже – попереду фінішна пряма!

Як раптом, перед пунктом харчування Wіхі (38,4 км) нас зупиняють по одному та інформують, що через небезпечні погодні умови та небезпечну ділянку, організаторами прийнято рішення перекрити останню гірську ділянку.

– Як? Чому? Ми ж встигли! – майже в один голос у відчаї волають декілька десятків бігунів.

Організатори переписують кожного з нас, просять розписатися на папері, а потім нагороджують нас всіх медалями.

Хтось пригнічений та змучений від холоду, йде розчарований, навіть не чує, що його кличуть, щоб вручити медаль.

Здається, я також декілька разів перепитувала чоловіка, чи все я правильно зрозуміла, та чи справжня ця медаль.

Ми не перетнули фінішну стрічку, але всіх нас визнали фінішерами. Всі 72 людини, які стали заручниками негоди, потрапили до окремого списку фінішерів під назвою "Ціль km38 Wixi".

Як пояснювали організатори, на останніх чотирьох кілометрах холод (було градусів 4), дощ та практична відсутність видимості була небезпечною для спортсменів. Тож організатори не ризикнули долею бігунів, яким ще годину треба було долати цю складну дистанцію.

Вже потягом ми доїхали до Кляйне-Шайдегг, де на нас чекали наші речі, гарячий душ та їжа. А потім усі спортсмени, вболівальники й туристи їхали повільним гірським потягом вниз до старту.

Наступний ранок був привітний і сонячний. З Інтерлакена з кав’ярні якраз біля старту знову проглядалася засніжена Юнгфрау.

Важко було собі уявити, що на ту далечезну гору я вибігла вчора. Зрештою, поїзд їде на гору одну годину й тридцять хвилин. А я туди добігла за 5:35!

Через дощ та туман ми на змогли оцінити, наскільки красивий цей марафон. Але це була перемога над собою, над здоровим глуздом і над усіма забобонами.

І воно було того варте!

Олена Макеева, радник міністра фінансів у Міністерстві фінансів України, спеціально для УП.Життя