Чи завжди травмуючий досвід нас загартовує?

На днях мені виповнилось 57 років, я відчуваю себе дуже щасливою жінкою, в мене є сім’я, багато друзів, моя команда однодумців, і впевненість у сьогоднішньому дні.

А ще я маю історію про те, як проблема насильства у сім’ї вплинула на моє життя.

Афоризм Ніцше "Все що нас не вбиває, робить нас сильнішими" звучить так натхненно, що ми охоче приймаємо його на віру, не піклуючись про докази.

Але чи завжди травмуючий досвід нас загартовує?

Група американських вчених Каліфорнійського університету на чолі з Сьюзен Чарлз вважає, що це не так, і їх дослідження дозволяють зробити висновок, що негативний досвід має на багатьох з нас прямо протилежну дію.

Сюди повністю можна віднести і насильство у сім’ї та ті травми, які переживають діти, що стають його свідками та засвоюють модель поведінки між жінкою та чоловіком.

Ці травми глибокими рубцями покривають душу дитини.

У підлітковому віці у дитини, яка стала свідком, або відчула на собі насильство в сім’ї, відмічається девіантна поведінка.

У дорослому віці людина повторює модель поведінки, засвоєну у дитинстві, тому що це був єдиний приклад, який вона бачила.

І тоді вся ситуація із насильством повторюється, але вже у її власній сім’ї. Я називаю це "відьмине коло".

Коли я народилась і мамі показали дівчинку, акушерка сказала:

– Дивіться, яка красива дівчинка.

На що мама відповіла:

– Мій чоловік три дні не приходив до мене, коли народилась перша донечка, а тепер і зовсім не прийде.

І коли батько все ж прийшов, мама передала йому записку:

– Я знаю, що ти хотів хлопчика, а я народила дівчинку, тому вирішуй, чи залишати її в пологовому будинку, чи забирати.

Чому моя мама написала так жорстоко?

Мій тато дуже очікував хлопчика, а народилась моя сестра. А коли народилась я, мама вирішила, що краще мене залишити в пологовому будинку, щоб не втратити чоловіка.

Батько перелякався і написав мамі записку, що б вона ні в якому разі не залишала мене, що він радий, що у них буде дві дівчинки.

Це, мабуть, була перша з багатьох травм в моєму житті. Досі перед очима стоїть дуже яскравий спогад з дитинства, коли я хотіла піти із квартири і сісти в магазині, де мене купить інша мама.

Пам’ятаю, як ми повертались із села від бабусі на службовій машині батька, з нами їхав наш знайомий, батько з ним випив і був схожий на "чорну хмару", адже страшно ревнував мою маму.

Пам’ятаю, як мама попросила водія зупинити машину, щоб справити нужду, і ми втікали в поле і ховались у сіні.

Мама говорила нам:

– Сидіть тихо, бо якщо знайде, то буде погано.

Тато бігав по полю і шукав нас, як звір, ми його пізніше так і називали "наш звір".

Доїхали на попутках до Києва і поїхали до маминої сестри.

Одного разу ми підслухали, як вона розповідала їй, що пішла до дому, аби поговорити з батьком. Але він випивав і зовсім не збирався вибачатись за свою поведінку, навіть не запитав де ми і що з нами.

Він сказав, що це її діти, а це його квартира.

Мама дочекалась, коли він засне, а потім взяла ремінь і почала його бити зі словами:

– Це тобі за моїх дітей, а це тобі за твою квартиру.

Через три дні батько приїхав нас забирати, вибачався, що довго не приїздив. Так, на все життя батько запам’ятав цей порядок.

Було ще багато таких епізодів, коли батько йшов із сім’ї, тому що боявся маму, а ми просили його не залишати нас.

В той же час наша сім’я вважалась нормальною, батьки працювали, заробляли.

Батько заробляв більше, він був керівником якоїсь будівельної організації.

Мама була медичною сестрою, тому заробляла набагато менше, і весь час батько принижував її цим.

У нас було таке уявлення, що наш тато сильний і забезпечує сім’ю, а мама – медсестра і готує нам.

Він міг сказати, що ми багато їмо, і давати мамі копійки на життя. Коли він таке робив, вона готувала дуже скромну їжу. Це не подобалось батькові, і тоді він давав більше грошей.

У нас була машина, ми переїхали з комуналки у двокімнатну, а потім у трикімнатну квартиру в центрі, побудували дачу, їздили на море у літню відпустку, батько їздив за кордон, ми з сестричкою проводили літні канікули у бабусі у селі і росли майже щасливими дітьми.

Майже.

І ще ми з сестрою грали на фортепіано, сестра закінчила музичну школу, а я ні. Пізніше буде зрозуміло чому.

Я весь час відчувала приниження моєї гідності у дитячому садочку, у школі.

У підлітковому віці я запитувала, а чому я народилась слабкою дівчинкою, а не сильним хлопчиком, і підсвідомо відчувала через це вину, адже так я могла б бути ближчою до тата. А ще я любила до болю "нашого звіра".

От мені 12 років, тато забиває маму ногами у ванній кімнаті, коли вона вискакує, він кидає стільчик від піаніно, а я її закриваю своїм тілом.

Стільчик розбиває мені губу, багато крові, батько вибачається, хочеться спати.

З того часу я ненавиділа піаніно, хотіла в ньому розвести вогонь і спалити і звісно, що музичну школу по класу фортепіано не закінчила.

Я весь час хочу спати, але про це ніхто не знає, я не можу про це нікому говорити, тому що щось зі мною неправильно.

Я прогулюю школу, обманюю класну керівницю, розповідаю, що батьки залишили вдома, підроблюю від них записки, а сама повертаюсь додому і сплю.

Пізніше, у 18 років, я спробувала покінчити життя самогубством.

Потім мама розповіла, що також хотіла попрощатися із життям, коли не здала екзамен аби стати лікарем.

"Дитячий досвід переживання різних форм насильства, споглядання моделі поведінки між батьками, в якій фізичне насильство є припустимим, ранній вік початку статевого життя, у деяких випадках примусовий – всі ці фактори визначають подальшу модель поведінки людини (і жінки, і чоловіка), зокрема, схильність до ризикованої поведінки та, як наслідок, потрапляння у складні життєві обставини, в тому числі з приводу насильства (2 Дослідження МБФ "Український інститут громадського здоров’я", Український інститут соціальних досліджень)".

Коли я стала дорослою, я повторила модель своєї сім’ї. Від мами засвоїла урок, що чоловіка можна бити.

Вона вчила мою сестру битися з хлопцями, щоб не ображали, і вона билася.

Чомусь пам’ятаю, як вона побила онаніста в Центральному універмазі. Тоді зібрався великий натовп, і дорослі вичитували її за те, що вона відлупцювала його своїм портфелем.

В мене теж завжди були обірвані ручки на портфелі, тому що я била хлопців, які протягували руки, щоб помацати моє тіло. Я завжди мріяла про принца, який в моїй уяві був дуже благородним і не робив того, що робили мої однолітки.

Я, як і моя сестра, обрали собі чоловіків, які мали алкогольну залежність. Так, ми продовжили "культурні традиції" своєї сім’ї.

Підсвідомо я обирала чоловіків нижче на зріст ніж я, потім зрозуміла – щоб можна було побороти.

Мій чоловік випивав, я була домогосподарка з вищою освітою, яка готувала, прибирала, доглядала дитину.

Перші роки ми жили у Львові, але коли вибухнув Чорнобиль, я повернулась до батьків. Всі їхали із Києва, а я в Київ, адже вирішила, що від радіації менше зла, ніж від чоловіка і його знущань.

В більшій мірі це було міжособистісне насильство: контроль, образи, погрози самогубства з його боку, якщо я його залишу.

Але чому я дозволяла це робити із собою?

Пам’ятаю, що весь час я хотіла спати, як тоді коли була дитиною і підлітком. Зараз я розумію, що це були посттравматичні стресові розлади, а саме притуплення відчуттів, душевного болю, страхи.

Якийсь час ми з сином прожили з батьками, я оформила розлучення, але знову повернулась до свого чоловіка, щоб у хлопчика був батько.

До того ж я думала, що якщо моя мама, бабуся та тітка терпіли, то я теж повинна терпіти, і якщо не буду це робити, то, мабуть, зі мною щось не так.

Моя бабуся говорила так: "Бог дає роботящій жінці в пару лінивого чоловіка, тому що, якщо будуть обоє ліниві, то повмирають від голоду". Вона голодомор пережила і дітей зберегла, коли чоловік поїхав чи то на Донбас, чи то до Криму, щоб рятуватись від голоду.

А ще я хотіла вірити, що якщо повернусь, то він кине пити, але цього не сталося, тому що алкоголізм – це хронічне захворювання, і я не могла його контролювати. Але тоді я цього не знала.

Ми жили на заході України в селі, де чоловік тримав цех з шовкографії, заробляв гроші і продовжував пити. Там пили всі чоловіки.

Тоді я народила другу дитину – теж хлопчика. Думала, що народження другої дитини змусить його кинути пити.

Моя сусідка, яка була Головою сільради, навчала мене: "Бий, не зупиняйся, а то він вб’є тебе". Так і жили, він пив, я била, а наші діти все це бачили.

Одного разу я зрозуміла, що можу і вбити. Було кілька разів, коли я вирішила, що буду пити разом з ним і замість нього, і тоді я напивалась так, що не пам’ятала, як він мене до дому дотягнув.

Діти все це бачили.

Я не витримала і попросила батьків забрати мене.

Що було дивним, що мене підтримав батько, він приїхав з мамою і забрав нас до Києва. Врятував той, хто був "нашим звіром".

Далі були ще кілька повернень, але вже на моїй території, ще деякий час жили з батьками. Але нарешті я зрозуміла, що я цього не витримаю і остаточно розірвала наші стосунки.

Він погрожував мені по телефону, говорив, що розстріляє всю сім’ю. Я дуже боялась ходити по вулиці й весь час чекала, що він з’явиться, або підішле своїх друзів, але попередила, що розмову записую на диктофон, якого в мене в той час не було, і передам запис в міліцію як доказ погроз. Це на нього подіяло і він відстав.

Далі я познайомилась з моїм теперішнім чоловіком, громадянином США, з яким ми одружились.

Перше, що я зробила, це попередила, що українські жінки б’ють чоловіків, і для наглядної демонстрації показала чавунну сковорідку, яка дісталась мені від мами у спадок.

Можна набрати в інтернеті слова "жінка, вбивство чавунною сковорідкою" і знайдете статті із мотивації жіночої злочинності та використання маленької чавунної сковорідки для вирішення тривалої конфліктної ситуації і незадоволення в сім’ї.

Мабуть це його вразило до глибини душі. Він завжди був поруч, не пив, забороняв дітям нечемно зі мною говорити, називав мене "Вищою владою", дивився на мене, як на Богиню.

Але травми, які отримали я і мої діти, не давали мені відчуття радості та щастя. Я жила, але почуття начебто замерзли. Здавалось, що щось мене отруює.

Я могла піти до своєї подруги і не прийти на ніч, щоб спровокувати скандал, але чоловік все це терпів.

Мій чоловік все вибачав і давав мені свободу вибору. Але іноді мені хотілось повернутись до колишнього чоловіка-алкоголіка, тому що не вистачало контролю.

Наше подружнє життя врятувала любов і моє незнання поганих слів англійською мовою, які я не могла сказати.

Потім були випробування з моїм старшим сином, який більше всіх зазнав домашнього насильства, адже був його свідком. Але ми з гідністю пройшли і це випробування, що дало можливість розірвати "відьмине коло". Але теж не відразу.

Я пропрацювала свою співзалежність, яку отримала від моделі моєї сім’ї, але тоді ще не було розуміння причини моєї поведінки, моїх страхів і уразливості. Я продовжувала йти по тунелю, але світло ставало все сильнішим.

У листопаді 2012 року мене запросили на семінар в Зальцбург (Австрія), темою якого було "Ефективне лікування для жінок, які споживають наркотики: Ключові питання ВІЛ-інфікування та вагітності".

В той час я активно займалась правами жінок, які споживають наркотики.

Суспільство більше засуджує жінку, яка вживає наркотики, ніж чоловіка. Жінка, яка споживає наркотик, стає залежною не тільки від нього, а й від чоловіків, які володіють ресурсами і зв’язками для отримання наркотику.

Дуже часто жінка вимушена займатись комерційним сексом, щоб забезпечити "товаром" не лише себе, але й свого партнера.

Більшість жінок не визнають, що їхні права порушуються, і вважають, що вони заслуговують на насильство.

На семінарі було дві сесії, які відкрили причини моїх проблем.

Одна сесія розкривала питання залежності від хімічних речовин (алкоголь, наркотики), девіантної поведінки дівчат підлітків та зв’язку з психологічними травмами в дитинстві, включаючи насильство в сім’ї.

Ця сесія підтвердила мої спостереження, що більшість жінок, які споживають алкоголь або наркотики, були свідками або потерпали від насильства в сім’ї і саме насильство у сім ї стало каталізатором вживання хімічних речовин.

А друга сесія "Міжособистісне насильство та допомога постраждалим жінкам" розкривала зв’язок нарко- та алко- споживання з міжособистісним насильством.

Так, коли доповідачка представила слайд "Порочне коло із покоління в покоління", я відчула, що сльози підкочуються до горла, я вийшла, щоб мати змогу виплакатись.

До цього моменту я ніколи не замислювалась, що насильство, яке я спостерігала в дитинстві, відобразилось на моєму житті, на моїй невпевненості, на відкладанні важливих для мене справ, на тому, що я більшу частину свого життя тікала від чоловіків, тому що боялась страждань, але знову і знову поверталась в те ж саме "відьмине коло".

Що завжди зі мною був ризик стати жертвою насильства, чи то торгівлі людьми, чи то сексуального насильства.

Щось подібне завжди притягувалось до мене, і я бачила в цьому тільки свою зіпсованість.

Коли я це зрозуміла, то відчула величезне полегшення й примирення із собою, зі своїм минулим. Я зустрілась з тією ображеною дитиною, яка жила в мені весь час.

В 50 років я попросила у подарунок ведмедика, і коли мені його подарували, я його пригортала, як маленька дівчинка. Мій чоловік і діти посміхались, коли я вранці виходила на кухню і в обіймах тримала ведмедика.

Я подорослішала і звільнилась від тягаря, що щось зі мною не так.

Я проаналізувала, що мої батьки і батьки мого першого чоловіка теж жили в сім’ях, де жінки вимушені були терпіти насильство чоловіків, тому що так заведено в суспільстві, тому що чоловік – голова, а жінка – рабиня.

В день, коли мені виповнилось 57 років, я прокинулась щасливою і впевненою в собі жінкою, яка любить життя, яка прийняла себе і зрозуміла.

Я прокинулась з думкою, що я повинна написати свою історію для інших жінок, які потерпають від насильства.

Я впевнена, що "відьмине коло" можна розірвати, коли розумієш природу цього зла і що воно стає каталізатором таких явищ як наркозалежність, проституція, ВІЛ-інфікування, торгівля людьми, підліткової злочинності і росту злочинності в суспільстві.

Моя знайома сказала:

– Минуле не змінити, але можна попередити насильство в сім’ї.

Я написала свою історію для тих жінок, які ще в дорозі, я написала її для своїх батьків, яких я дуже люблю і шкодую, що так і не змогла поговорити зі своїм татом, якого ми називали "наш звір", і якого я досі дуже люблю, тому що в мені є його частка.

Олена Девіс, радниця з гендерних питань Проектного офісу Міністерства внутрішніх справ України

Присвячую колонку моїй команді і друзям: Анастасії Дєєвій, Христині Бродич, Олександрі Колотусі, Наті Бараболі, Юлії Кондрацькій, Стасу Гашпоренко, Василю Кундрику, Ірині Ніколенко, Андрію Ткачову, Маріам Кунтцурашвілі та Василю Чорному.