Україна у 27 років: живи швидко, помри молодою?

У міфології рок-музики існує такий феномен як "Клуб 27": умовна спільнота видатних музикантів, які померли чи вкоротили собі віку у 27 років.

Джим Моррісон, Дженіс Джоплін, Джимі Хендрикс, Курт Кобейн залишили наш світ чомусь саме в цьому віці, причому всі вони на той час знаходилися у зеніті своїх кар’єр.

До них була прикута увага усієї планети, але, замість чергового виходу на сцену під екзальтовані крики прихильників, вони назавжди зникли у темряві власного душевного неспокою.

Соціологічні дослідження показали, що насправді у 27 років помирають не більше музикантів, ніж у будь-якому іншому віці. Але міф сильніший за науку чи аргументовані статистичні викладки – тому ми живемо з міфом про "Клуб 27". Live fast, die young.

Україні 24 серпня виповнюється 27 років. І, на жаль, паралелі із іншими учасниками "клубу" в нас – як цілої країни – гнітючі.

Як Джим Моррісон, ми можемо померти від багаторічного пияцтва.

Минулого року експерти Світового банку провели дослідження і визначили, що 40% смертей чоловіків та 22% жінок працездатного віку (від 20 до 64 років) в Україні є наслідком вживання алкоголю.

Як Дженіс Джоплін, ми можемо загинути після чергового вжитку наркотиків.

За останніми даними МОЗ, майже 350 тисяч українців сьогодні залежні від ін’єкційних наркотичних субстанцій.

Це офіційні дані, які охоплюють лише тих, хто зважився стати на облік у медінституціях.

Неофіційні цифри показують картину значно похмурішу: близько 1,5 мільйона українців сьогодні регулярно мають справу з наркотиками.

Половина з них – молодь до 30 років. Щороку знижується середній вік дітей, у якому вони вперше вживають небезпечні та нелегальні речовини.

Дивуватися немає чому. Телефонами й адресами сайтів обписані нині напівзруйновані спортивні центри, басейни без води, паркани навколо дитячих майданчиків, під’їзди будинків. Наркотики вже ширяться подвір’ями та коридорами елітних і не дуже шкіл.

Ми можемо, як Курт Кобейн, пустити в себе кулю з рушниці.

Неконтрольований обіг зброї в Україні досяг нечуваних обсягів і перетворив вулиці чи не в кожному куточку держави на джунглі, де вартість людського життя дорівнює нулю, а ймовірність законного покарання за вбивство виглядає все більш примарною.

За даними швейцарського проекту SmallArmsSurvey, українці мають на руках 4,4 млн легальної та нелегальної зброї.

Тобто кожний десятий громадянин на вулицях потенційно готовий до вбивства – бо воно і є призначенням зброї.

Дивно, але лише п'ять років тому Україна здавалася надією всього вільного світу: суспільством, яке відчайдушно чинило спротив гнилому бандитському авторитаризму та зловісній північній імперії, що намагалася стиснути наше горло своїми кігтями, вкритими чи то іржою, чи то засохлою кров’ю.

Та сьогодні, як ніколи раніше, ми схильні до занепадницьких настроїв. А словосполучення failed state, яке щодо України роками використовували напомаджені кремлівські пропагандисти, поступово просочується в наш щоденний лексикон.

Ми бачимо, як з наших вулиць зникає молодь, яка п’ять років тому виборювала на Майдані майбутнє.

Сьогодні молоді люди вже готові ризикнути майбутнім у власній країні заради утопії, що знаходиться за західним кордоном.

Та чи доречне тут формулювання "ризикнути"? Можливо, молодь вже просто впевнена в тому, що в Україні їй нема чого втрачати?

Якщо колись ситуація в державі спонукатиме до третього Майдану, його просто нікому буде влаштовувати. Очевидно, що найбільш пасіонарна частина суспільства стрімко вичавлюється зі своєї батьківщини крізь відкриті кордони Євосоюзу.

Ми знову говоримо про тих, кому сьогодні, більш-менш, 27 років. Про однолітків Незалежності України, які в цьому віці вже мають серйозно вирішувати, де і як їм реалізовувати себе, будувати свою кар’єру, створювати родину. Сьогодні вони дедалі частіше обирають міграцію – тобто втечу.

Їх можна зрозуміти. Вони не хочуть жити в країні, де результатом майже трьох десятиліть державницького управління, до епідемічних пороків усіх можновладців – хронічної корупції та авторитаризму, суспільство дедалі вражає епідемія алкоголізму, наркозалежності та насильства.

Я впевнена, що ця епідемія стала наслідком саме української державної політики – вузькочолої, жадібної, корумпованої й одержимої – а не лише війни, що розпочала Росія у 2014 році.

Саме наша власна держава продовжує бути двигуном тотальної катастрофи у гуманітарній сфері, безпосереднім результатом чого вже стала нинішня соціальна ситуація в суспільстві.

Отримавши у спадок кволу радянську соціокультурну інфраструктуру, українська держава не зробила нічого, аби її модернізувати та розвинути.

Навпаки. За 27 років ми вже втратили третину музичних та мистецьких шкіл, третину бібліотек. Третина – багато чи мало?

Близько 13-15 млн українців частково або повністю позбавлені доступу до культурно-освітньої чи спортивної інфраструктури – тобто позбавлені можливості для саморозвитку.

Протягом останніх років зникла половина сільських клубів. Парадоксально, але якщо у 90-ті, під час перманентної економічної скрути, кількість спортивних шкіл зростала, то в останні десятиліття вона знижується.

Якщо у 2012 році ми мали майже 1500 шкіл, то лише впродовж останніх двох років їх стало менше на 10%.

Зникають парки, замки, палаци, старовинні церкви. У центральних частинах наших міст,як бермудські трикутники, що в своїй безпросвітній безодні ховають майбутнє покоління, наводять жахнапівзруйновані стадіони та басейни.

Найстрашніше – на них подекуди іще тренують дітлахів. Це Україна ХХІ сторіччя.

Незважаючи на півторарічніпротести батьків, дітей та викладачів, під приводом децентралізації – "усушки та утруски" – професійні школи мистецтв перетворюються на гуртки самодіяльності, чи просто розформовуються й закриваються.

Сьогодні долю унікальних культурно-освітніх осередків, що іще нещодавно робили репутацію країні, зберігали та передавали традиції наступним поколінням, має вирішувати виключно місцева громада на чолі з місцевим керівництвом.

Та не всі успішні аграрні менеджери та міцні управлінці наділені талантом культурного візіонерства.

Серед сотень прикладів такої децентралізації, в поле зору платформи #sosмайбутнє потрапила єдина в Україні школа кобзарів у Стрітівці на Київщині.

Видається, що, під мовчазну міністерську згоду, під "дивним" місцевим керівництвом, її свідомо доводять до ментального банкротства.

Але чому держава самоусунулася від найголовнішого – гуманітарної політики, що і є генератором здорового й успішного суспільства?

Чому, скинувши зі своїх плечей десятки тисяч культурних, освітніх, спортивних, соціальних об‘єктів, профільні міністерства не саморозпустилися, а продовжують керувати своїми кабінетами й розпоряджатися чомусь ані на крихту не зменшеними багатомільярдними бюджетами?

Що тоді залишається "децентралізованій" молоді, залишеній напризволяще: окрім пиятики, дешевих синтетичних наркотиків та зброї, за допомогою якої можна грабувати, ґвалтувати та вбивати?

Чи є конкретні винуватці в такому стані нашого суспільства? Так.

Це більше ніж 3500 народних депутатів усіх восьми скликань. З десяток віце-прем’єрів з гуманітарних питань, які працювали з часу виникнення цієї урядової посади в 99-му році.

Це кілька десятків міністрів культури, спорту, освіти. І п’ятеро президентів, які керували нашою країною всі ці буремні 27 років. Всі вони доклалися своєю безхребетністю, недалекоглядністю та обмеженістю до сьогоднішньої трагедії.

Особливий внесок у гуманітарний дефолт України зробила саме чинна влада. Вона увійшла в державні кабінети під прапорами Революції гідності звичайного громадянина, аби потім лицемірно змінити їх на презирство до самого поняття "людина".

Сьогодні людина в Україні розглядається як ресурс, як біоматеріал для чийогось збагачення. А біоматеріалу гідність мати не може – так само як не обов’язково мати культуру чи можливість особистого розвитку.

Війна руйнує і знищує український схід. Але чи ця війна знищує тисячі культурних пам’яток історії та архітектури по всій території нашої держави, чи війна руйнує й перетворює в наркопритони закриті культурні центри та спортивні комплекси?

Внутрішній ворог виявився не менш підступним та небезпечним для України, ніж зовнішній агресор.

Поки на сході українські громадяни воюють за право жити на своїй землі та за своїми законами, можновладці воюють за культурну, історичну, освітню нерухомість та землю під нею. Аби замість мистецької школи влаштувати чергову "національну лотерею".

Особливо лицемірним цей владний тероризм виглядає тому, що, закриваючи чергову бібліотеку, нас повчають: культура має приносити гроші. А освіта – бути економічно доцільною.

Так, культура може приносити гроші – тоді, коли є ефективна ринкова інфраструктура, що цьому сприяє. Але це заробляння точно не є завданням культури, а радше її супровідним ефектом.

Культура є мовою порозуміння, полем символічного обміну між людьми та спільнотами, фундаментом цивілізаційного розвитку.

А той, хто бачить в культурі лише можливість рейдернути черговий музей, спортивну школу чи будівлю культурного центру, задля влаштування у його будівлі казино чи магазину цукерок – покидьок.

Ті, хто несе відповідальність за політичне єзуїтство останніх років та сьогоднішню гуманітарну катастрофу, ще отримають належну історичну оцінку.

Українське суспільство свою оцінку вже виставило: як показують соціологічні опитування останнього часу, зміна влади у 2019 році, скоріш за все, є неминучою.

Зміну одних обличь на інші ми вже проходили неодноразово. Але усі ці "нові обличчя" у підсумку так чи інакше працювали на згортання системи гуманітарної безпеки України.

Сьогодні, напередодні старту нових виборчих кампаній, ми маємо усвідомити, що наші історичні шанси майже втрачені.

Якщо ми дозволимо новій генерації чиновників продовжувати соціокультурну деструкцію нашого суспільства, то так дамо їм карт-бланш на лабораторне виведення нації "шарикових": люмпенів, просякнутих пивом та сечею, які кожного разу обирають все гіршу та небезпечнішу владу.

А влада за своєю звичкою пересуватиметься українськими вулицями у броньованих автівках у компанії воєнізованої охорони, аби не зустрітися з тими, кого вона власноруч створила.

Тому завдання кожного з українців: зробити наступного року такий вибір, який допоможе нам повернути не тільки територіальну цілісність нашої держави, а і наш народ – розумний, красивий, прогресивний і перспективний.

Тільки за умов інвестування у власний людський капітал Україна зможе уникнути долі "клубу 27".

Жити швидко та померти молодою – це вибір, але не подвиг.

Особливо коли йдеться про десятки мільйонів життів, надій та амбіцій українців – народу, який 27 років проживаючи зі сподіваннями на краще майбутнє, та споглядаючи, як це майбутнє повільно вислизає з наших рук у чорний вир історії. Під проводом тих, кого ми власноруч обираємо.

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя