Неміфічний міф Василя Сліпака
Два роки як із нами немає Василя Сліпака.
Його загибель для всіх, хто його знав, була як блискавка, як гучний постріл у небо.
Разом із тим народжувався міф, за злою іронією саме таке псевдо він носив на фронті – Міф.
 |
| Два роки як із нами немає Василя Сліпака |
Протягом цих двох років я думаю про те, як формується життєпис окремої особистості в історії?
З кожним роком частина "шанувальників", які звикли спрощувати все до чорно-білого світу, додають нові й нові вигадані деталі про життя Міфа.
За цей час у нього з’явилися і невідомі нікому наречені, і ліпші друзі, і фанати, які пропонували божевільні ідеї й ті, хто продовжує із ним свої стосунки після смерті.
Таке враження, що дуже багато лишилося несказаним і надто сильною виявилася травма від втрати.
Проте, припущу, що і він сам би не хотів драм і жалю довкола себе, а скоріше дії, розвитку, руху та конкретних вчинків.
[BANNER1]Василь Сліпак був великим оперним співаком, яскравою особистістю, передовсім він підкупав своєю відкритістю і прямолінійністю.
Його контакти сягали не лише європейських країн, а і США та Канади. І досі його друзі допомагають в організації подій і всіх проектів, пов’язаних із його іменем, і звісно, підтримують родину – батьків і старшого брата.
Вже зняті два повнометражних фільма "Міф" режисера Леоніда Кантера і "Моя війна. Два життя Василя Сліпака" білоруського журналіста, документаліста Леоніда Канфера.
Найбільше, що я спостерігаю в ставленні людей до історії Василя Сліпака за ці два роки, – це спроби покласти його в котрийсь із "ящичків" – або суто Василь-військовий, або Василь-співак, або Василь-волонтер, або або або. А його світ був значно складнішим і це відчувалося з перших хвилин спілкування з ним.
Двометровий красень міг виходити на французьку оперну сцену в костюмі, а за кілька годин вже бути у військовій формі та їхати в Україну. Але це була його суть – мати різні прояви і бути відданим кожному з них.
Якщо ж говорити про його музичну історію, то вона ще не оцінена до кінця. Його знав і шанував світ, але його ще мало знає його рідна Україна.
Брат Орест Сліпак, який разом із друзями Василя після його смерті створив Фундацію імені Василя Сліпака, займається в тому числі і упорядкуванням музичного архіву.
Творчий доробок вражає – найліпші сцени і співпраця із видатними солістами та композиторами Європи.
Він мав рідкісний тембр голосу контртенор – це найвищий чоловічий голос, який трапляється надзвичайно рідко. Кажучи просто, голосів такого штибу в світі одиниці.
Його львівські викладачі навіть відзначали не подібну на інших будову голосових зв’язок.
Він виконував найвизначніші твори світової класики – партії графа Чепрано з "Ріголетто" Верді, Тріфона з "Євгенія Онєгін" Чайковського, арію Диявола в "Жанна д'Арк на вогнищі" Артура Онеґґера та ще десятки інших.
І щоразу він не перевтілювався, а жив.
Таке відчуття, ніби він відкривав певні двері для чогось потойбічного і взаємодіяв із цим.
Секрет митця, який вдягає на себе образ іншої людини наврядчи колись вдасться пояснити – це поза логікою і щоразу нагадує містерію.
Його смерть збурила багатьох людей, на мою думку саме тому, що він був живим свідченням своїх принципів.
Його шлях – це свідчення як можна бути собою і заряджати своєї енергією велику кількість людей.
За життя він не любив пафосу чи самореклами, він був реалізованою людиною, яка любила життя.
І ця правдивість вона не може не чіпляти, бо в післямайданний час частина тих, хто кричав і декларував щось на сцені були далекі від того, аби відповідати за свої слова, а Василь – відповідав.
Я знала його не так довго, як хотілося би, у Facebook досі збережений незавершений чат із домовленістю зустрітись в Києві, а з телефонної книги не видалений номер.
Але я знаю, що попри яскраве життя (майже як в кіно), він був дуже людяним і неміфічним, він був як оголений нерв, який не міг спокійно дивитися на несправедливість.
Перед нами велика відповідальність не зрадити його принципів, розповідати чесно його історію і не ставити Василя на п’єдестал.
Його біографія більше не належить йому і він не може за себе свідчити, але його оточення береже в очах відблиск Василевої енергії, він тепер живе в усіх цих людях.
20 грудня йому би виповнилося 44 роки – найбільш продуктивний час для артиста, він би міг заспівати ще не одну оперу. Але не встиг.
Василь зробив вибір і все, що лишається – це його поважати. А ще продовжувати його справи, стверджуючи життя.
Вас також може зацікавити:
Катерина Гладка, журналістка, спеціально для УП.Життя