"Ректорський феодалізм" та "мертві душі" української вищої освіти

10838
25 січня 2019

Про узаконений "ректорський феодалізм" в Україні не говорить нині хіба що лінивий.

Узаконений?

Саме так! Згідно із нібито реформаторським законом "Про вищу освіту" в пересічних університетах процвітає одноособове всевладдя, без системи стримувань і противаг, без наріжної засади демократії – розподілу влади.

Про те велася предметна розмова невдовзі після його ухвалення.

Цим всевладдям породжені чисельні конфлікти, що нерідко переростають у силові протистояння.

Згадаймо недавні нашумілі спроби усунути кланові управлінські піраміди у провідних медичних закладах вищої освіти, зокрема в Одесі та Києві.

Якщо Міністерство охорони здоров’я України рішуче очищає прогнилий менеджмент університетів у своїй сфері управління, то Міністерство освіти і науки обрало позу страуса.

По суті, державні заклади віддані на відкуп сімейно-партійно-клановим клієнтелам.

Замість реального впливу на виправлення кричущих порушень, яких надміру в освітніх установах, пропонуються імітаційні заходи і порожні балачки про автономію університетів.

А там демократичні процедури виклично підмінені авторитарними і тоталітарними практиками.

До того ж, приміром, звитяжний очільник грізної біляміністерської інспекції чи служби ні з тих, ні з сих державним коштом мандрує країною, щоби вчасно потрапити на якесь локальне святкування чи пів ювілей, щоб у прикрашеній залі урочисто прихвалити "скромного" керівника освітянського колективу.

Фактами про такі відверті аномалії можна не одну чималеньку греблю загатити в очікуванні весняного повноводдя. Автор цих рядків теж на тому зосереджував увагу.

Здавалося, що за п’ять буремно-воєнних років після трагічної Революції гідності не знайдеться простору для "схем" і "тем" в управлінських вертикалях і горизонталях.

Та де!

На вищошкільній авансцені зазвичай розкошує манірний "любий ректор", який щедро роздаровує часто надумані "хлібні посади" кровноспорідненій рідні, інтимно наближеним тощо. У всіх на очах марнуються величезні фінансові ресурси держави.

Часто-густо український університет перебуває від ковпаком, "зовнішнім управлінням" силових структур.

Неспішне приручення якого-небудь ректора й проректорів через багатократне відкриття кримінальних проваджень задля безперебійного збирання данини за середньовічними методиками ‒ суспільне явище, котре буйно розрослося за останні роки.

Університет уже втратив роль осередка освіти і науки у регіональних і загальнодержавних вимірах, ставши звабливим корупційним клондайком.

Найретельніші планові та позапланові перевірки відповідних інституцій найчастіше залишаються без вагомих наслідків.

Сам же кінцевий документ удосконалюється стількома "безкорисливими" правками, що стає окозамилювальним.

І не важливо яка в нього "шапка".

Що "Акт перевірки додержання суб’єктами господарювання, що надають послуги у сфері вищої освіти, вимог законодавства про вищу освіту" Державної інспекції навчальних закладів, яка тепер зветься Державною службою якості освіти.

Що "Акт ревізії фінансово-господарської діяльності" за дво- чи трирічний період, складений місцевим підрозділом Державної аудиторської служби.

Що оновлений МОНом "Перелік нерухомого державного майна, що закріплюється на праві господарського відання" за певним закладом освіти, де щоразу бракує добротних будівель у порівнянні із затвердженим раніше документом...

Ефективний контроль за якістю освітніх послуг втрачено. Нині його просто нема. Ні на первинному рівні, а ні на рівні профільного міністерства й породжених ним формально незалежних органів.

Міністерство не дозволяло стартувати роботі Національного агентства із забезпечення якості освіти доти, поки не працевлаштувало потрібних людей, зокрема й екс-міністра, лобіста "ректорського феодалізму".

Що вже й казати про поточні форми контролю за якістю освітніх послуг, як-от: ректорські відкриті аудиторні заняття ‒ лекції, семінари тощо.

На них лише де-не-де в Україні вдасться побачити присутнім ректора, проректора або посадовця навчального відділу. Переважно науково-педагогічні працівники кафедр "варяться у власному соку", один одного прихвалюючи в межах колективної поруки. Це коли нема зведення порахунків за велінням зверху.

Акредитаційні експертизи підготовки молодших, бакалаврів, магістрів, а на черзі, себто найближчим часом ‒ і докторів філософії, нагадують заробітчанські вояжі службових осіб, що подібно до трьох буддистських мавп не бачать, не чують і не говорять, коли опинаються віч-на-віч із неправедним.

Днями прочитав тематичні "Експертні висновки", підписані професорами-посадовцями в квітні минулого року.

На тридцяти сторінках викладені дані, які начебто двома експертами "перевірені та відповідають дійсності" щодо закладу вищої освіти з розташуванням у місті обласного значення, котре слугує водночас і районним центром.

Зрозуміло, що з такими вкрай оптимістичними висновками радо ознайомився зацікавлений ректор.

На підставі вивчення поданих в акредитаційній справі матеріалів за певним напрямом підготовки бакалаврів і "перевірки результатів освітньої діяльності на місці" експертна комісія зробила висновки, що:

  • зміст та організація навчального процесу, включно із кадровими, науково-методичними, матеріально-технічними, інформаційними складовими, забезпечують державну гарантію якості вищої освіти;
  • рекомендувала міністерству освіти і науки акредитувати підготовку фахівців за цим напрямом із визначеним ліцензійним обсягом.

Усе ніби й гаразд із "державною гарантією якості", коли б не примітна деталь ‒ відомості про завідувача випускової кафедри, доктора наук, професора.

Насправді ця людина похилого віку дуже багато років прикута до ліжка, делікатно кажучи, недієздатна, перебуває під наглядом у населеному пункті, що знаходиться за сто кілометрів від згаданого міста обласного значення.

Проте її якимось дивом оформили на постійній основі з трудовою книжкою, а експертам, мабуть, явився "святий лик" у тілесній оболонці під час перевірки "на місці".

А скільки таких та інших "мертвих душ"!

Чи не найнище це гріхопадіння української освіти?

Схоже, профільному міністерству відверто байдуже, хоча відповідно до його ж наказу проводяться ці, по суті, фіктивні експертизи.

Їхня справжність нікого з міністерських чиновників не цікавить? А правоохоронців?

Що вже казати про достовірність університетських рейтингів! Доволі розрекламований з них, формують проректор одного з державних закладів вищої освіти і фінансово пов’язані з профільним міністерством громадська і приватна структури.

Нормами університетського життя сучасної України стали дивіденди з "мертвих душ", з одного боку, й адміністративне свавілля щодо сумлінних, але неугодних працівників, з іншого.

Привід усе знайдеться. Найчастіше показують усевладдя на яскравих незалежних постатях для маніпулювання упокореною масою, що з урочистих оказій пафосно зоветься науковою та педагогічною елітою.

Зазвичай вдаються до "триходівки". Зверху "демократично" проектується "народна ініціатива" залежних від ректора осіб, що письмово висловлюють обструктивне обурення кимось або чимось.

Число підписантів регулюється в ручному режимі залежно від потреби.

Проректор чи проректорка у доповідній записці піджене "без вини винного" під звільнення.

І нерідко протягом доби працівника чи працівницю відправляють на вулицю. Мовляв, далі місяцями шукай правди, витрачай свої та адвокатів нерви і час.

Принагідно начальство ще й свавільно факультети і кафедри ліквідує, щоб зволікати з поновленням незаконно звільнених...

Неадекватних витівок "ректорського феодалізму" чимало. Хоч би що там, а профільне міністерство насолоджується власною зоною комфорту, в позі страуса, в оточенні "мертвих душ".

Високопосадовці наче дочікують, добувають каденцію.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор Ужгородський національний університет, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Только 60-летний украинец! Новые критерии к ректорам вузов хотят узаконить геронтократию

Аренда как ручник для вузов 

10 принципов, на которых должна строиться реформа высшего образования в Украине 

powered by lun.ua

Головне на сайті