Освіта, як 16 років тюремного ув'язнення

Освіта, як 16 років тюремного ув'язнення

11 років школи, 5 років інституту. 16 років.

16 років тюремного ув’язнення.

Так, саме його, а чого ж ще?

Який сенс? Всі знання забуваються за рік. В інституті нас просять забути те, що вчили в школі, на роботі – те, що вчили в інституті.

Тому що ніщо ні з чим не пов’язано. Тому що ніщо ні від чого не залежить. У школи немає спільних справ з інститутом, в інституту – з роботою.

ВІДЕО ДНЯ

Тому – повна безкарність – роби, що хочеш, нічого тобі за це не буде. В кожного – своя парафія, в який він може робити, все що завгодно, розважатися, скільки душа його забажає.

Хочу, щоб діти вчили християнську етику – звичайно, а давайте!

Чом би не додати якусь мову – нумо!

Давайте приберемо небезпечну фізкультуру – легко!

А в інституті – давайте засадимо 2 роки історії України для програмістів! Точно!

Чи ні, програмування для істориків! Чом би й ні?!

Прокатує все – будь-які зміни сприймаються клієнтами – учнями, студентами, батьками. Хоча на словах, вони завжди проти.

Для освіти, клієнти – як собаки, що гавкають на караван. Комариний писк. Ні на що не впливає, хоча інколи докучає.

А все чому?

Тому що замовникам – всім замовникам – насправді фіолетово, що вивчається в освітніх закладах. В школу здають дітей лише як продовження садочку – безпечне місце, камера зберігання, поки батьки на роботі. І в інститут теж – аби щось вчили.

Всім абсолютно байдуже на глибинному рівні на те, що саме вивчається в школах та інститутах – аби щось вивчалось. Аби не сиділи на місці та не займались нісенітницями. Як армія – аби солдати не байдикували, бо дурні думки в голову підуть та дисципліна погіршиться.

А коли гормони спадуть, вуса виростуть і діти вже стануть зовні схожими на дорослих і їх не зможуть розпізнати за дітей інші дорослі – о, тоді досить, можна відправляти їх працювати.

А те, що ще нічого не вміють, а знають те, що нікому не потрібно – не біда, всі вчились, всі через це проходили, на роботі навчаться.

Для дітей та молоді закінчення школи – це як переведення в камеру послабленого контролю – за хорошу поведінку.

А насправіді – тому що вже відсидів основний термін і треба трішки більше свободи, щоб звик до нормального світу, де тюремне ув’язнення просто за те, що ти дитина – не практикується.

І щоб власна школа, коли від тебе нічого не залежить і нікого не цікавить, і що тобі неважливо все те, що ти робиш – трішки підзабулась.

Добре, що психіка в юнацькому віці досить гнучка та швидко забуває негатив – інакше батьки б мали, що слухати ще досить довго після школи та інституту.

А вже після інституту – після ув’язнення з бонусом, що більше випускають на вулицю погуляти – нарешті відпускають на волю.

Нарешті закінчується час відповідальності та страшенної тривоги батьків за дитину, що, якщо вона не буде за сімома замками в освітніх закладах, щось погане та страшне обов'язково з нею станеться.

Нарешті, після 22х років життя власної дитини, можна почати їй довіряти в тому, що вона справиться з власним життям.

І то, певно лише тому, що зовні вона стає схожим на дорослого, а перестає виглядати дитиною.

Тюремний вирок з 16-річним ув’язненням – це безальтернативно?

Немає інших варіантів проведення дитячого часу?

Винні діти вже тим, що вони народились дітьми, а не дорослими?

Як у відомій байці – "винний ти вже тим, що їсти хочеться мені"? Наскільки глибоко сидить в нас ця недовіра до власних дітей? Це нехтування їх потребами?

Добре, що ми залишаємо хоча б перерви між уроками, заради яких діти хоча б погоджуються ходити до школи – заради цих коротеньких шансів побути з друзями, побігати, посміятися, побути собою, не грати роль порядного учня.

Невже нам так складно визнати школи та інститути аналогами садочків – просто безпечними місцями, куди можна здавати дітей, поки батьки працюють?

Чому ми так боїмося дозволити дітям жити своїм життям та реалізовувати свої потреби в цих освітніх закладах?

Що заважає нам змінити посадові інструкції педагогів на просту – допомагати дітям у власному житті, у власних бажанням бути щасливими?

І все!

І зникне професійна деформація та емоційне вигорання, яке з‘являється від постійного внутрішнього і зовнішнього конфлікту у вчителів. Зовнішньо – їм доводиться постійно змушувати дітей робити не те, що їм властиво. А внутрішньо – тому що вони і самі розуміють всю штучність та насилля у щоденному житті дітей в освітніх закладах.

Ні, не можливо.

Бо немає довіри до дітей та сміливості дати їм можливість жити власним життям.

І добре, що цьому правилу хоча б є виключення у вигляді фріків, що забирають дітей зі школи. І не відправляють в інститут.

Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина yacobchuk1/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

4 мамы о том, как и почему их дети не ходят в школу

Завтра не в школу. Як влаштована сімейна освіта в Україні

Завтра не в школу-2. Сімейні форми навчання в Україні

Освіта без школи: історії трьох родин, які обрали домашнє навчання

Реклама:

Головне сьогодні