Тваринна ферма громадянської освіти

1448
23 травня 2020

Теплого погожого дня 31 березня 2002 року вже яскраво світило весняне сонечко.

Саме того дня, у 18 річному віці, я вперше переступив поріг рідної школи №3 міста Нетішин Хмельницької області в якості виборця!

Вперше зі шкільного випускного вдягнув костюм та краватку, тому що батьки сказали, що сьогодні важливий день і так треба.

Дорогою до школи бачив багато інших людей, що немов на Паску, теж йшли красиво вдягнені та щасливі. Лише не до церкви, а до школи, і не вночі, а вдень.

Це були вибори депутатів до Верховної Ради України, обласної ради, місцевої ради та мера міста.

Прийшовши до школи, побачив весь її перший поверх геть завішаний плакатами з портретами незнайомих мені людей та купою мілкого тексту під ними.

– Ну, роби свій вибір, – демократично сказала мені мама. Я глянув на неї порожнім поглядом, не зрозумівши вказівки.

Тато розсміявся і терпляче пояснив, що зараз я маю прийняти дуже важливі рішення стосовно майбутнього власного міста, області та країни, обравши людей, які будуть ними керувати.

– Але ж я вперше бачу ці обличчя і зовсім не знаю нікого з цих людей, окрім того, що когось я часто бачив по телевізору! – сказав я.

Батьки знизали плечима та відправились робити власний вибір. Сподіваюсь, він був свідоміше мого. Тож я залишився наодинці зі своєю задачею, дещо розгублений.

Рішення ж потрібно було таки приймати, і не одне, а цілих чотири, адже саме стільки папірців з різноманітними прізвищами та партіями вручили.

Тоді я вперше вирішив скористатися практикою, яку успішно застосовую зараз при наймі вчителів до власної школи, а саме – обирати по фотографіям тих, хто мені подобається.

Тоді ж ця практика вперше дала збій, адже, якимось дивним та незрозумілим чином, кількість приємних облич виявилась вдвічі меншою потрібних чотирьох кандидатів.

Одне з них належало існуючому меру, який був знайомим моїх батьків, а інше – сусіду, який балотувався в депутати міської ради.

Приємні люди, певно, не йдуть в політику, подумав тоді, значить, потрібно йти аналітичним шляхом та проаналізувати виборчі програми. Тож я став читати мілкий шрифт під фотографіями.

Незважаючи на високу техніку читання, що може підтвердити моя вчителька молодших класів Юлія Юріївна, вже на середині другої програми з близько сорока, батьки сказали, що моя політична ґрунтовність може зірвати всі плани родини на вихідний.

Тож, незважаючи на власну готовність зробити усвідомлений вибір, я став жертвою батьківської тиранії і був вимушений направитися до кабінки прийняття рішень без жодного ясного розуміння, що ж я буду там робити…

Роздумуючи над цим досвідом 18-річної давнини, я розумію, що система громадянської освіти в Україні явно писалась з відомого твору Джорджа Оруела.

В країні – демократія, в кожного – право самостійного вибору, робіть, що хочете, та що вважаєте за потрібне, громадянське суспільство!

А насправді – повний симулякр, в постмодерністській філософії – зображення того, чого насправді не існує.

Ніхто не вчить демократії в нашій країні. Не нам вирішувати, чи це локальна теорія змови, чи просто всім байдуже до виховання громадян.

Громадян з великої букви – відповідальних та свідомих, здатних робити правильний вибір та розуміти систему управління країни, в якій вони живуть.

В школах панує режим, близький до кріпосного права, де діти не мають можливості управління власним життям, не кажучи вже про участь в управлінні дещо вищого рівня – власним класом, чи, не дай Боже, всією школою.

Ніхто не розуміє нічого про демократію, не знає про власні права, не розуміє політичного устрою в країні, та, очевидно, не може користуватися можливістю управління нею після досягнення 18 років.

І цілком зрозумілі стають такі явища, як продаж своїх приватизаційних ваучерів за пакет гречки, і вибори популістів та тих, хто голосніше кричить. Тому що немає освіти.

І ніхто не вважає Україну по-справжньому Своєю країною. Її вважають лише країною, в якій їм довелося жити. Без прав. Без свобод. Де все вирішують за них.

Україна, звичайно, не унікальна в тому, що в школах панує монархічний режим та в них не приділяють належну увагу громадянській освіті.

Проте в країнах Західної Європи та Сполучених Штатів громадяни пролили таке море крові за власну свободу, за право самостійно управляти своїм власним життя, починаючи від Олівера Кромвеля 400 років тому і закінчуючи Північною Ірландією, яка все ще бореться наразі, що громадянське суспільство надзвичайно міцно вкарбувалось в тіло бойовими шрамами. І передається з покоління в покоління.

Український же шлях до незалежності був порівняно легким останні 100 років, так що шрамів не позалишалось.

Так само, як і пам'яті про те, чого ж варта ця свобода, і як нею розпоряджатися.

Як на мене, чи не єдиний шлях – це відкривати демократичні школи з повним самоуправлінням дітей, як в Ізраїлі, що теж був позбавлений досвіду власної державності.

Досягнути того, щоб досвід справжнього самоуправління, управління чимось своїм та відчуття школи, як власної відповідальності пронизував дитинство та юність.

І можливо тоді, майбутній 18-річний юнак, прийшовши до виборчої дільниці, зробить кращий вибір, ніж зробив його я.

Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Dixi, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина interactimages/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Якою може бути профільна школа: досвід Європи й перспективи України

Інтернет у школі: не відібрати гаджет, а розповісти про безпеку

Мобільні телефони у школі: заборонити, обмежити, дозволити?

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua