Коли одного дня ти захочеш бути вільною…

Мені й досі здається, що словосполучення "доросла жінка" і я – не мають між собою нічого спільного.

Доросла жінка – це хто завгодно, але не я.

Моя мама, наприклад.

Якось мама уважно дивиться на себе у дзеркало і розгублено повертає до мене обличчя:

– Я вже така стара, мені багато років, а у мене ще нічого в житті й не було…

Як не було?! А ми з сестрою, наприклад. А робота, будинок, справи, подруги, свята, поїздки в санаторій врешті-решт – це що тоді, як не буття?!

– У мене не було життя такого, як я хотіла. Все, що було, відбувалось не так, точно не так…

Ми розмовляємо з нею часто, але досі ніколи не говорили про втрачене життя. Ніколи – про нереалізовані мрії, палкі надії, забуті прагнення. Не про неї – іншу. В інших обставинах. В іншому місці. З іншим чоловіком.

Моя мама проживає своє життя так, як "було прийнято".

І весь час, змалечку, я пам’ятаю її застереження поводити себе "правильно", щоб "люди нічого не подумали".

І пам’ятаю бабусине на адресу моєї мами: не теревень довго на вулиці з подружками, бо люди подумають, що тобі вдома нíчого робити!

Зоя Казанжи, радниця з комунікацій, письменниця, членкиня Українського ПЕН

Моя мама спробувала вирватися з традиційного патріархального формату. Вона спочатку розлучилась із моїм батьком – абсолютним аб’юзером. І стала першою жінкою в нашому селі, хто посмів зібрати речі й повернутися назад, до матері.

Дитячий спогад: мама їде велосипедом з роботи, я вибігла її зустрічати й бачу, як із-за рогу випливає неймовірно красива жінка! Мама зробила собі нову зачіску – "завивку", пошила спідницю кльош із блакитного шовку. І ця прекрасна жінка – моя мама! Вона мене обіймає, і ту мить абсолютного щастя я пам’ятаю й досі…

А потім мама вирішила поїхати в місто. Мені 5 років, мамі – 30. Ми з нею жили в орендованій кімнаті разом із власницею квартири.

В іншій кімнаті жили дві квартирантки. Якось я пішла в гості до дівчат без запрошення. Дістала косметику, нафарбувалась, намазюкала нігті яскраво-червоним лаком. Мене навіть не сварили. Сміялись і пояснювали, що не можна ходити в гості, коли нікого немає вдома. Я обіцяла.

У тому місті я пішла в садок, мама – працювати. Мені здається, тоді моя мама була майже щасливою.

А потім мамина мама почала плакати. У буквальному сенсі. Щоразу, коли ми приїжджали в гості, бабуся бідкалась, що вона залишилась на самоті, ніхто її не догляне, скоро вона вмре…

Картини апокаліпсису були змальовані таким чином, що моя красива, вільна і майже щаслива мама повернулась у своє село.

До речі, коли бабуся збиралась помирати, їй було 54 роки. І прожила вона ще 25.

Моя мама робила ще одну спробу вирватися. Одружилася вдруге і поїхала в іншу місцину.

Мені – 10 років, я залишилася з бабусею на кілька місяців, щоб закінчити навчальний рік. Потім мама мене забере. Мама все зі мною проговорила, ми домовились, я погодилась дочекатися. Тим більше, що мама раз на два тижні приїжджає і мені подобається вітчим.

Але моє консервативне село з кумасями та жалісливою класною керівницею вирішили мене жаліти. Де таке бачено? Дитину лишила на бабусю, а сама вийшла заміж?! Вдруге заміж! Мало того, що розлучилась, та ще й заміж посміла!

Коротше, на педраді було вирішено купити мені пальто. Як дитині з малозабезпеченої сім’ї. Таке рішення прийшло в голови педагогів не тоді, коли моя мама розлучилась, а тоді, коли вона вдруге вийшла заміж.

Мене урочисто відвели до сільського магазину й купили найбезглуздіше пальто в моєму житті – помаранчево-незугарне, з великими й некрасивими ґудзиками.

Як не дивно, я не пручалась. Мені здається, я вирішила тоді додивитися запропоноване кіно до кінця.

Потім приїхала мама, віднесла пальто в магазин – я відмовилась його вдягати. Більше "допомагати" нам не старались.

Однокласник, хороший хлопчик, раптом на перерві протранслював на мою адресу почуте десь:

– Це ж соромно, вдруге такій старій заміж виходити!

Моїй "старій" мамі було 35. Через рік вона народить мені сестру – мою найкращу і улюблену подругу. Але зараз – ганьба і сором, ганьба і сором…

Сорок років тому народити в 36 – те саме, що зараз народити в 50.

І мама з вітчимом знову повернулися в село.

Моя мама ще довго прагнула вирватися із тенет умовностей. А потім моя красива, розумна, енергійна, самостійна мама склала крила і стала жити так, як усі.

І мені страшенно шкода її – ту, якою вона могла б бути. Якби собі дозволила.

Тепер, коли ми з мамою про це вільно говоримо, іноді мріємо про її інше життя.

Наприклад, якби вона зайнялась бізнесом. У мами саме такий тип мислення. Вона вміє "робити гроші" з нічого. Бізнес-планування, управління ризиками, диверсифікація процесів – вона це все вміє, просто таких назв не знає.

Зараз мама живе у великому місті. Ми разом вигадуємо купу різних занять для неї. І вона намагається встигнути те, чого хотіла, але не могла собі дозволити.

Доросла жінка може собі дозволити бути собою. Бути собою – це означає дозволяти собі слухати себе. Чути себе. Мріяти високо. Бажати сміло. Проживати своє життя. І не боятися.

Я довго ставала дорослою жінкою. Вчилась не залежати від бажань інших, які шкодять мені самій. Позбувалася почуття провини, коли не відповідала уявленням інших про себе. Пручалась маніпуляціям близьких і сторонніх.

Я вийшла з цього двобою себе з собою з відчуттям уселенської втоми.

З відчуттям, що життя мене готувало до випробувань і страждань. Що все має діставатися тяжко.

Що гроші існують для того, щоб бути відкладеними винятково на "чорний день".

Що у структурі твоїх бажань важлива не ти, а діти, яких ти народжуєш. Бо ми живемо для дітей і заради дітей. Щоб потім було кому в старості подати склянку води.

І щоб було кому виносити мозок за все те, що не відбулось у нас, поки здійснювався материнський подвиг.

Такі одномірні аксіоми поколіннями вбивали у голови жінок. Вони плекали й бавили свої травми, навіть не намагаючись із ними розібратися, не те, щоб їх позбутися.

Берегиня, Мадонна, Мати, Проста і Скромна Дівчина з Ретельно Заплетеною Косою – тяжко вибратися з давно зацементованих образів.

І страждання, суцільні страждання навкруги – жінка чекає, боїться, тремтить, переживає, вмирає.

Все, що завгодно, крім одного – не насолоджується життям, не дозволяє собі бути щасливою.

Нещасні матері народжують і виховують нещасних дітей. Тому що подібне створює подібне.

І треба розривати це коло. Ментально, ціннісно, поведінково – назавжди.

Щоб коли дорослі жінки одного дня дозволять собі бути вільними, вони могли хоча б спробувати.

Зоя Казанжи, радниця з комунікацій, письменниця, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

Вас також може зацікавити:

Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності

Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися

Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки

Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням

Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства