Свобода казати "ні"
З екрану на мене дивиться жінка, обличчя, крупний план.
"Ні", – повільно і спокійно промовляє вона.
Тоді знову, з притиском: "Ні!".
Тоді ще раз, і в голосі, у зморшках довкола очей, у кутиках роту проступає стримана злість: "Ні!".
Тоді знову, розпачливо, сумно, а потім – спокійно, збайдужіло, спокійно, радісно.
Сорок чотири рази.
Це не історія про сексуальні домагання. Це історія про очікування – робота художниці Алевтини Кахідзе "44" (її можна було побачити на виставці "Свій простір" у ПінчукАртЦентрі наприкінці минулого року).
І це 44 відповіді на питання "Чи є у вас діти?".
Сорок чотири, бо після цього віку українська репродуктивна медицина "викреслює" жінку з переліку потенційних матерів, а кількість здивовано-осудливих поглядів у відповідь на таке "ні" зростає у геометричній прогресії.
Будь-яка історія про "бути жінкою" – це завжди історія поглядів. На тебе завжди хтось дивиться: чоловікі чи інші жінки, батьки чи інші родичі, сусіди й сусідки, співробітники та співробітниці. Дивиться і чогось очікує.
Що в тебе є діти і вони у шапці.
Що ти вмієш борщу наварити. Що твій борщ буде смачнішим за сусідчин.
Що ти гарна і усміхнена.
Що ти спокійна і завжди готова допомогти.
Що в тебе достатньо часу і натхнення і на розумних дітей, і на блискучу кар’єру (або як мінімум просто на дітей і на роботу).
Що ти допомагатимеш батькам.
Що ти – сильна жінка, приклад для інших жінок.
Що ти здатна сама себе забезпечити. Але, водночас, ти слабка, бо інакше чоловікам із тобою складно…
Цей перелік довгий до нескінченності.
У кожної жінки, у кожного суспільства він свій, але між усіма нашими переліками до болю багато спільного.
Чужі очікування, які постійно переслідують нас іззовні, і чужі очікування, які так вросли під шкіру, що стали начебто своїми, – це теж дуже жіноча історія.
І якщо з очікуваннями інших іще можна сяк-так розібратись, то що робити з власним внутрішнім шепотінням про "ти же мать", про "уже за сорок", про ненаписану дисертацію, брудну підлогу чи сантиметри на талії?
Можливо, бути жінкою означає мати силу казати "ні" усім цим голосам. І то не один раз, і навіть не сорок чотири.
Мати сміливість відповідати і спокійно, і роздратовано, і радісно, і сумно, дозволяючи собі зрезонувати з цілим спектром можливих емоцій. Бо лише тоді, попри страхи й очікування, злість і відчай, гордість і пиху, можна бути почути свій, власний, внутрішній голос.
У назві виставки "Свій простір" читається назва програмного есею британської письменниці Вірджинії Вулф "Своя кімната".
У 20-х роках минулого століття вона писала про те, що аби жінці стати письменницею, їй потрібна своя окрема кімната і достатньо засобів для існування.
Вулф ішлося про те, що жінка, яка обирає писання, стає аутсайдеркою, бо їй більше недосить місця і ролі, що їх їй приписує суспільство: базової або жодної освіти, народжування і виховання дітей, домогосподарства й залежності від чоловіка в усьому.
Письменництво – це праця, коли йдеться про чоловіків. Воно потребує свободи, простору, тиші й часу.
То чому для жінок має бути по-іншому?
За сто років ситуація трохи змінилась. Тепер письменництво чи інша творча, і не лише творча, праця начебто не вимагає тотального зречення, начебто можна поєднувати роботу, дітей, дім, світове визнання та любовне життя.
Але чи справді це означає більше свободи?
Чи це справді так просто?
Чи тепер, коли змінилася якість, але не кількість очікувань, уже не потрібна "своя кімната"?
"Своя кімната" для Вулф та її покоління, так само, як і для наступних поколінь жінок, яких не влаштовував наявний порядок речей, позначала простір свободи й безпеки, де можна побути наодинці з собою і замкнути двері для постійних очікувань і вимог, де можна набратися сил для наступної серії говоріння "ні".
Звісно, цей простір передовсім символічний, але часто і доволі фізичний.
Деколи цілком буквально треба замкнути двері й видихнути. А тоді, одна за одною, як звичний, але трохи зношений одяг, акуратно познімати з себе всі свої ролі – мами, успішної жінки, лідерки, лузерки, коханки, дружини, дочки, жертви насильства, чемпіонки світу, – і спокійно поглянути на них збоку.
Аби не дати їм зловити себе у пастку очікувань, аби затихло внутрішнє шепотіння, які вони несуть із собою, аби не дозволити їм виплекати всередині втомлену й ображену жертву.
Своя кімната – це також і простір солідарності та підтримки, де з різніх жіночих "ні" будуть народжуватись нові "так".
Я знаю, що мені в житті дуже пощастило, бо в найскладніші моменти поруч завжди були мудрі жінки-подруги, з якими можна було не лише виплакатися чи викричатись, а й поперебирати зернинки власного життя, повільно відкидаючи зайве, навішане, прошите з дитинства, проросле зі страхів.
Моя кімната – це дуже теплий простір жіночої взаємопідтримки і розуміння, відкритості та звільнень, змін і перетворень, проживання досвідів, які потім зможуть надихнути інших.
І коли під горло знову підкочує підступний камінчик, я подумки повертаюсь у цю кімнату і з полегшенням кажу йому: "Ні".
Катерина Ботанова, культурна критикиня, кураторка фестивалю CULTURESCAPES (Швейцарія), членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя
Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".
Вас також може зацікавити:
Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності
Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися
Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки
Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням
Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства