Чи збирається "зелена команда" перетворювати радянську вищу освіту у європейську?

Вересень – через День знань – місяць посиленої уваги засобів масової інформації до освітянських проблем.

Стараннями вже колишньої міністерки за останні роки у згаданих вище засобах увага громадськості була зосереджена на проблемах початкової і частково середньої школи.

А що з вищою школою?

Зі здобутків реформи вищої школи колись називали змістовну перебудову курсів, яка почалась (вибачте за каламбур) ще за часів перебудови і просто за визначенням не може не відбуватися.

Сьогодні за не аби яке досягнення видають надання певної автономії вишам (по суті радянським), зроблене передусім за наполяганням ректорів. І, зрозуміло, найбільше пишаються змінами правил прийому – ЗНО.

Були, безперечно, й інші новації, перерахування яких може зайняти багато сторінок тексту.

А от що змінилося з точки зору пересічного викладача?

[BANNER1]

Такого собі „інсадера", який з середини, через залучене спостереження, як сказали б соціологи, відчуваючи на собі усі ці зміни, намагається зрозуміти, що саме відбувається.

Нехай інсайдера і поважного віку, та ще й пекучого "перця" (передусім для начальства) зі зношеним серцем, який тримається у виші як кажуть лише "на чесному слові".

Якого ось-ось виштовхнуть, замінивши ще одним молодим, знову вибачте за каламбур, "зеленим паростком" (інколи, зізнаємось, на блаті вирощеним) але, будемо сподіватись у недалекому майбутньому, якоїсь нової генерації талановитих викладачів...

Коли йдеться про складність роботи у виші радянського типу викладача у віці тим більше без професорського звання (а іноді й з ним) питають:

– А що б ти хотів?

– Зміни поколінь!

І хоча у щирість цього зауваження, особливо від начальства, погано віриться з огляду на вік адміністрації більшості вишів, згадується історичний факт, який дуже люблять розповідати історики філософії.

Молодий доцент Артур Шопенгауер, блискучий лектор і несамовитий опонент багато більш відомого тоді, але вже похилого віку професора Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля, який був за свідченнями його ж учнів лектором поганеньким, поставив свої лекції паралельно з лекціями Гегеля.

Але, як свідчать історики, до Шопенгауера ніхто не записався, а у Гегеля були повні аудиторії.

Так от, зрозуміло, що не порівнюючи нікого ні з Гегелем, ні з Шопенгауером хотілося б лише звернути увагу на можливість студентів вибирати "свого наставника", а не уповати на "мудре" вирішення кадрових питань в адміністративних глибинах вишів.

І якщо, приміром, студенти виберуть молоду зелену поросль (як сталося на останніх виборах), то можна буде тільки порадіти їх наївності й нарешті мати більше часу для зібраної за життя бібліотеки.

Та, переорієнтувавшись, скажімо, на YouTube, реалізувати свої амбіції і досвід якось інакше.

Хоча жити повноцінно на одну викладацьку пенсію, як і на одну викладацьку зарплату непросто...

А щодо реформи вищої школи, то парадокс полягає якраз у тому, що її не буде, якщо її не захоче та сама зелена поросль, яка попадала на свої місця у вищій школі чи міністерство через опору саме на адміністративні важелі, а зовсім не через реальну конкуренцію, а тому як правило не має досвіду не спотвореного соціального ліфту, який у нас поки що в зародковому стані.

Сказати, що нічого не змінилося у вищій школі за роки незалежності було б нещиро. Але ще менш щиро було б сказати про якісь суттєві зміни.

Такого безладу в освітньому процесі мабуть не було ніколи, хоча провина адміністрації тут мінімальна.

Розклади формуються "на живу нитку", оскільки про кількість студентів у виші дізнаються тільки в середині серпня. А їх треба ще "утрясти" та ще й затвердити ледве не на рівні ректорату.

Якість набраних студентів, до чого адміністрація має здебільшого вже також мало стосунку, залишає бажати кращого і студенти так нерівномірно (з точки зору підготовки) розподілені по факультетах потоках і групах, що навіть досвідчені викладачі губляться – як таку аудиторію навчити за єдиними програмами навіть з одного предмету. Якщо, зрозуміло, студенти ще прийдуть на заняття.

Звівши разом у розкладі викладача і студента адміністрація вважає свою місію виконаною. Усе далі залежить виключно від викладача.

Курси, які затверджуються зверху, інколи з авторством фактично анонімних "творчих комісій" і до яких викладачі вимушені розробляти програми і наповнювати їх змістом, не рідко стають лише проформою, що відчувають і студенти.

Хоча б тому, що кількість годин знову-таки спускається зверху та ще й половину часу (як кажуть за "європейським зразком") віддають на самостійну роботу цих студентів.

Тоді як просто налагоджений контроль за цією самостійною роботою, виявляє, що студенти, м’яко кажучи, часто просто ігнорують цю роботу, якщо завдання не дається просто скачати з інтернету.

Через це заліки й іспити повсякчас перетворюються на жорстке протистояння сумлінних викладачів (якщо вони ще залишаються) зі студентами, за спиною яких стоїть уся могутність адміністративного тиску, що обумовлене не стільки якимись злими намірами тієї ж адміністрації, а вимушеною, захованою у суті радянської адміністративно-командної системи вищої освіти ситуацією.

А оскільки адміністрація фактично вже не набирає студентів, але набирає викладачів і має щодо них певні, багато серйозніші важелі впливу, ніж на студентів, то увесь тягар недоліків цієї системи перекладається знову-таки на викладача.

І у керівників вишів є "залізне" виправдання.

Уявимо ситуацію, що група чи навіть половина групи у підсумку (після перескладання, яке від самого викладача вимагає ніде не врахованих додаткових годин зусиль) не склала залік чи іспит?

Такі студенти підлягають відрахуванню.

А тепер уявімо ще більш неймовірну ситуацію, що через п’ять років після чергового набору виш випустить, припустимо, не тисячу, а півтисячі чи навіть дві третини від студентів, які були прийняті на перший курс?

У ректора безумовно спитають на що він витратив державні кошти, які йому регулярно перераховували з бюджету.

У випускників, які прогулювали, не вчились (не могли чи не хотіли) не спитаєш куди поділися ці гроші.

Тому студенти, як правило (з першого, третього разу) не можуть у своїй масі врешті не складати іспити чи заліки.

І вони це швидко починають розуміти – порівняйте відвідуваність на першому і старших курсах.

Складає врешті кожен, якщо докладе певних емоційних зусиль: і той, хто паралельно працює та вчиться на стаціонарі, і заочники (дивно, але й така форма ще існує – не плутати з дистанційною формою), і вагітні, які не хочуть втрачати рік, слідуючи за загальним потоком.

Утім є ще одна причина у цілому дуже лояльного ставлення адміністрації до студентської маси, окрім примарних важелів впливу на цю масу.

Якщо ця маса не загрожує самій адміністрації (навіть натяк на таку загрозу жорстко карається, аж до виключення), то чому б її не використати у своїх інтересах?

Показавши свою силу і під час так званої „революції на граніті", і під час обох Майданів, студенти давно у нас стали фактором як „великої", так і „малої" політики, тоді як викладачі самим своїм становищем у виші роз’єднані, оскільки профспілки залишаються у нас переважно також радянськими.

Сьогодні вже адміністрації вишів навчились маніпулювати масою, студентів навіть спрямовувати їх активність у потрібне русло.

Показуючи з одного боку, свою силу виключенням непокірних студентів, руками, зрозуміло, тих же викладачів, а з іншого – через студентів впливаючи на непокірних викладачів.

Єдине, що дивує в усьому цьому – так це розбіжність рівня зрілості цієї маси студентів разом з активом стосовно загальносуспільних („великої політики") і проблем власне вищої освіти („політики малої").

Важко згадати випадок, коли за всі роки незалежності студенти боролись за можливість вибрати викладача, відмінити потокову систему організації навчального процесу чи, скажімо, змінити спосіб фінансування вишів.

Ці проблеми чомусь не дуже хвилюють ...

Може тому, що хочеться усе і одразу.

Тим більше, що усі складності роботи зі студентами та їх оцінювання перекладені на плечі викладача і студенти це бачать – складається ілюзія, що усе залежить саме від нього (неї).

А викладачі ой які різні. Цю ілюзію з готовністю підтримує адміністрація вишів, вибираючи позицію начебто нейтрального спостерігача.

Але ж, якщо у якомусь конфлікті почнуть шукати крайнього, то як правило ним бувають викладачі, які мають забезпечити змістовний і цікавий навчальний процес для усіх студентів, яких їм дає адміністрація, як і буквально нав’язує викладачів студентам.

Те, що зі свого боку, адміністрація не забезпечила наявність студентів в аудиторіях, лабораторіях чи, скажімо, клініках (а іноді й прийнятну температуру повітря там), то вона цього і не може зробити.

Тому саме викладач завжди буде крайнім – "не цікаво викладає (при п’ятнадцяти, приміром, градусах в аудиторії!)".

Коли йдеться, скажімо, про філософію, то з цим і можна було б хоч якось погодитись. Але як іншим викладачам бути цікавим для студента, якого він зустрічає вперше вже на заліку чи іспиті (?).

Тому викладачу просто не залишається нічого, як закривати на все очі і ставити оцінку, яка б не розхвилювала вагітну студентку і не змусила того, хто працює та ігнорує заняття протягом семестру, написати в деканат кляузу про те, який поганий цей викладач.

Мабуть багато хто тут згадає про стипендію, яка одначе вже давно перестала бути стимулом сумлінного навчання.

А після появи поряд з академічною ще й соціальної стипендії (чи не найбільш „креативна" спроба ямкового ремонту давно віджилої системи стимулів у вишах), ця функція взагалі відпала.

Як взагалі можна позбавити соціальної стипендії?

Щодо академічної стипендії, то по-перше, з появою соціальних їх стало набагато менше, а по-друге, для одного це єдиний засіб харчуватись чи спосіб хоч трохи вийти з-під батьківської опіки, а для інших – зайвий раз розважитись у нічному клубі чи заправити свій "Порше"...

І ніяка Болонська система (усі ці модулі і бали), розрахована на стимулювання роботи в семестрі не допомагає – вона просто зайва на радянському конвеєрі надання освітянських послуг.

Тому у відомості дві оцінки – європейська (Болонська) і радянська, багатозначно названа „національною" (?).

А усі спроби орієнтуватись на першу, скажімо у присвоєнні кваліфікаційного рівня обтяжені гострими конфліктами через наївність студентів, які починають замість того щоб вчитися, боротися (переважно з викладачем) за кількість балів.

Причому у студентів бувають дійсно поважні причини не докладати необхідних зусиль у певному семестрі, році.

Студентки (так стається) бувають вагітними і не хочуть, втрачаючи рік, брати академвідпустку.

А потокова система допускає небагато варіантів: якщо не склав, то виключення з вишу або академвідпустка (тобто – зняття з конвеєра) за наявності серйозних підстав.

А що як студент, чи студентка хоче навчатися по ще одній спеціалізації де інде, чи хоче працювати, часто і по-спеціальності?

І таких стає все більше, навіть на першому курсі.

Особливо після підвищення мінімальної зарплати, яка вдвічі більша стипендії. А грошей, як відомо, багато не буває.

Але що тоді робити?

Підвищувати академічну стипендію і ставити безжально незадовільні оцінки?

Тоді в деканаті скажуть (саме викладачу чи завкафедрою), що викладач катує вагітну або не розуміє як важко вчитись і працювати в наш час.

Коли студент працює, то залишивши його ще на рік, особливо через непрофільний предмет, ти ставиш під удар не тільки його, але й деканат (особливо щодо контрактників), а в перспективі і ректорат стосовно ще й стосовно бюджетників.

Тому тим же деканатам легше з непрофільними дисциплінами.

Та із профільними буває неважко, якщо вже конче потрібно. Варто тільки викликати незговірливого викладача на килим чи просто дружню бесіду – усі усе розуміють.

Якщо ні, то викладача з іншого факультету можна усунути від викладання на цьому факультеті, перемістивши ще на один.

Два-три таких переміщення і після переатестації треба буде шукати вже інший виш, де така сама ситуація.

Для своїх є теж чергова атестація.

Здається тут багато що залежить від завкафедрою, але навіщо йому чи їй головний біль, оскільки й у них є переобрання.

Можна багато ще говорити про особливості нашої вищої школи.

Загадковими можуть здатися і проблеми, які виникли у колишньої міністерки охорони здоров’я з приводу впровадження протоколів лікування західного зразка у медичні виші. І страйки студентів і жорстке протистояння з ректорами і ще бог зна що.

Медична реформа явно забуксувала на порозі цих вишів!

І навпаки для тих, хто знає нашу вищу, зокрема медичну освіту було б дивним якби цього не сталося.

У наших вишах навіть почали говорити про неймовірно унікальний досвід наших лікарів, яким не указ якісь там західні протоколи.

Не буде дивним, якщо почнуть згодом говорити і про особливості організму українця – "що німцю благо, то українцю смерть!"

А от коли колишня працівниця міністерства освіти, а тепер депутатка хизується тим, що консультуючи з цього приводу працівників МОЗ порадила встановити більший бал ЗНО для прийому у медичні виші і в результаті цього скоротилась кількість контрактників, не знаєш чи сміятись чи плакати.

Стає просто лячно, що доля реформування вищої школи в Україні попаде і в її руки. Тим більше, що нова міністерка теж працювала в колишньому міністерстві. І якщо вона настільки ж не розуміє, що таке наша вища школа, то мало надій на якісь реформи.

Дійсно, якщо ви хочете, щоб замість наших випускників у виші набрали контрактників з країн третього світу, в яких ще залишилась ілюзія цінності радянського диплому лікаря і які перші виступають проти протоколів, то порада була таки слушною.

Не скорочувати треба кількість контрактників, а переводити на контракт усіх без винятку студентів!

При цьому давати найкращим і для потрібних, але не популярних професій такі привабливі державні та будь-які інші гранти, щоб туди йшли найкращі.

І якраз у контракті до певної спеціалізації все обумовити – і стипендію і умови проживання і роботу після закінчення вишу, і можливе повернення грошей.

А якщо є хоч трохи грошей в бюджеті, то ще якійсь частині абітурієнтів дати позику для навчання у вишах. В якому (зокрема приватному чи державному) нехай самі вибирають!

Виш за потреби може організувати свій додатковий іспит чи співбесіду, що вже сьогодні не можуть не практикувати з творчих спеціальностей.

Але чим професія вчителя відрізняється (мірою творчості) від професії актора?

Але у наших умовах і ця теза має великий корупційний ризик, як і спеціальний іспит при наборі в магістратуру.

Але щоб так міркувати треба відповісти на просте питання: чим наші виші принципово відрізняються від західних, а зараз, зокрема, і від польських (?).

І порада журналістам – не стомлюйтесь ставити це питання усім, хто виходить на брифінги і просторікує про вищу освіту, найперше міністрам і членам комітету Верховної Ради з науки і освіти. І якщо у відповіді не буде мови про ліквідацію радянської системи фінансування вишів, як основного гальма реформ, то можна вважати усі розмови марними.

Чому не ефективні і стають джерелом корупції в умовах ринку (тобто конкуренції) державні підприємства?

Сьогодні, сподіваємось вже зрозуміли усі кому треба.

А чим підприємство, яке опікується освітніми послугами відрізняється від інших підприємств?

Тільки специфікою „товару" (чи робітник це не товар на ринку праці?).

Але і зброярні також мають свою специфіку. В ринковій економіці, не зважаючи на специфіку без конкуренції – смерть, куди поступово і прямує наша вища школа, не зважаючи на фасади, які так старанно ремонтують, не змінюючи головного – стосунків (передусім фінансових) викладачів і студентів, та студентів з викладачами і державою.

Не вирішивши питання, як вписати, нехай і державні зброярні в ринкові стосунки, ми не створимо ринок озброєння і будимо постійно відставати, як відстає Росія. А "держзамовлення" піде до зброярень своїх людей.

Те саме з закладами вищої освіти. Не можна вирішити жодної з проблем ні тієї ні тієї галузі не подолавши системні корупційні ризики.

Тим більше, що проблеми обороноздатності і освіти пов’язані також і напряму, оскільки є ще й військова освіта, теж дуже вже специфічна.

Анатолій Пипич, доцент кафедри філософії та методології науки університету ім. Т. Шевченка, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Як обрати університет і на що саме треба звернути увагу. ЧЕКЛІСТ

Майбутнє університетів – до чого готуватися українським вишам?

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.