Досвід одужання від депресії. Історії чотирьох людей, які були поруч

8237
31 травня 2020

Два з половиною роки тому в мене почалася депресія.

Її причиною стало несподіване завершення важливих для мене стосунків з хлопцем, який повернувся з війни.

Насправді війна у нашому спілкуванні завжди витісняла мирну реальність – спільні подорожі, прогулянки, відвідування концертів – на другий план.

Ми знали, що ми ляжемо спати, і нам знову снитиметься війна; ми знали, що побачивши занедбаний будинок на Рівненщині, ми будемо повертатися думками на Схід, де море будинків лишилося осиротілими. Цей досвід зробив нас неймовірно близькими.

А потім це "ми" розкололося. Спочатку я гідно зносила таку зміну, продовжувала працювати, займатися волонтерською діяльністю і творчістю. А потім все пішло шкереберть: почала скочуватися з гори на шаленій швидкості до найгіршої точки за 30 років мого життя.

Я робила все, щоб одужати: ходила на сеанси психотерапевта, приймала медикаментозне лікування, вела щоденник, детально описуючи стан, настрій, сни, події. Щодня гуляла в лісі і тричі на тиждень плавала в басейні. Я вивчала іноземні мови, бо це допомагало мені перемикати мозок на іншу хвилю. Ще взяла собі кошеня.

Якби хтось тоді розповів мені, що одужання займе два роки, я б не повірила.

Треба сказати "дякую" людям в київському метро, які спостерігали за тим, як я плачу. Одна дівчина поклала шоколад на мої коліна зі словами: "Не плач!"

Можливо, для того, щоб виплескувати емоції, я почувалася більш анонімно та захищено в людних місцях, аніж вдома, де були сусіди, аніж на роботі, де були колеги, в татовому домі, де був тато.

Іноді мені легше було приймати любов і розуміння від незнайомців. Але насправді, як води та хліба насущного, я потребувала підтримки близьких людей.

На щастя, в мене були і є друзі, у яких вистачило терпіння та любові спостерігати за моїм падінням та одужанням від депресії і підтримувати мене.

Оксана

Ми щодня обідали разом, бо її місце роботи знаходилося неподалік від мого.

Вона завжди терпляче слухала, хоча мені здавалося, що я розповідаю ту ж саму історію знову і знову.

Оксана одужала від онкозахворювання у 25 років. Після того досвіду її відчуття часу сповільнилося. Вона казала, що досі знаходиться між життям і смертю.

Якось Оксана висловила дуже несподіване враження: "Лесю, мені здається, що тобі зараз набагато гірше, ніж було мені, коли я хворіла онко". Від того, що мій біль визнали як реальний, мені стало легше.

Я забувала про дати, зустрічі й все на світі, коли у мене була депресія. Випускала з уваги Оксанині плани про поїздки за межі міста і знову питала, чи підемо сьогодні обідати разом. Для мене цей ланч став ритуалом, острівцем розради за цілий день.

Потім Оксана звільнилася з роботи, але ми продовжували спілкуватися. Ми ходили разом в басейн.

Влітку майже всі басейни зачинилися на ремонт. А плавати в басейні – було найкращим способом "вимкнути" біль в моїй голові. Оксана погодилася ходити зі мною в дитячі басейни 1.30 м завглибшки.

Якось приїхала до Оксани в гості. Ми гуляти втрьох: я, Оксана та її чоловік. У парку на озері плавали лебеді з відрубаними крилами. Було настільки нестерпно на них дивитися, що я заплющувала очі.

Оксана попросила мене сходити до цілительки, і прикусивши внутрішній скепсис, я погодилася.

Ця жінка сказала, що зчитує біополя і що в моєму суцільна рана. Ще вона сказала, що я збудую прекрасну кар’єру, одружуся у 35 років, у мене буде двоє дітей.

Але від почутого не стало легше. Ця розмова здалася абсурдною насмішкою над моїм болем. Після неї мені треба було йти на заняття з англійської. А я весь час плакала і не могла зупинитись.

Одного разу я забула про Оксанин день народження і згадала лиш пізно ввечері. Звичайно, вона образилася.

Зараз Оксана живе за кордоном, ми переписуємося в месенджері, я ділюся з нею дивовижними новинами. Іноді мені достатньо просто згадати її вологий погляд і дзвінкий сміх, щоб почуватися зігрітою.

Cелія

У Селії пристрасна душа і багато ран за плечима. Я знаю її вже 7 років.

Селія – француженка. 10 місяців ми прожили з нею в одній квартирі у Будапешті під час проєкту Європейська Волонтерська Служба.

Нашу близькість не змогла порушити відстань. Ми писали одна одній листи, хай там що. Зазвичай це були листи на тему спроб будувати стосунки, її та моїх змагань за кращу роботу.

У Селії були дуже своєрідні навички оповідати історії: вона починала з одного, а тоді перескакувала на зовсім інше. Я не могла встежити за хронологією подій у її житті. Й ці розповіді пам’ятаю, як окремі, не завжди зв’язані фрагменти.

Селія писала дисертацію про досвід людей, які покинули навчання у школі. Я добре пригадую одну з її новел про хлопчика в Бретані, який полишив школу дуже рано, і з яким вона намагалася як соціальний працівник налагодити спілкування.

В особистому житті Селія була вільною. Вона скоро закохувалася, швидко обривала романи і рухалася далі. Якось я прочитала в її листах кардинально інакшу історію про старшого чоловіка, який через свою депресію не міг із нею кохатися. Вона почувалася небажаною у цих стосунках, звідки їй врешті-решт довелося вийти. Той досвід скосив її впевненість у собі і залишив гіркий слід.

Під час моєї депресії ми з Селією частіше почали зв’язуватися по скайпу. Вона весь час робила мені зауваження, що я худну. Я втрачала вагу від антидепресантів. У якийсь момент почала важити 48 кілограмів.

Всі листи Селії починалися зі слів: "Аre you still taking meds" і закінчувалися реченням: "if I was there I would take you into my arms".

Я поїхала до Селії у гості літом 2019 року. Вона ставила багато питань про російсько-українську війну, я знаходила в собі сили на них відповідати. Ми ходили разом у мистецькі музеї. Довго стояли біля картин Отто Дікса – художника, що відомий численними полотнами про жахіття війни.

Селія багато розповідала про розлучення своїх батьків і переживання своєї матері.

Моя мила подруга майоріла яскраво-червоним шовковим халатом, до блиску витираючи вікна в домі, де жила з хлопцем. Вона їздила на роботу, бігала, і мені здалося, що вона нічого не вимагала від свого життя. 

Я підхопила її ритм: їздила на велику, ходила на вечірки. Селія казала, що краще не носити білизни, а спати потрібно завжди без неї :) Це було страшенно весело – знову пожити з нею під одним дахом.

Тая

Мені важко було підпускати до себе нових людей. Бувало, люди запрошували кудись, а я не могла на це відгукнутись.

Одна колега на роботі займалася проєктом Voiny. Мені захотілося допомогти їй в організації новорічного концерту, присвяченого українським бійцям.

Потім вона хотіла знімати зі мною квартиру. Весною ми пішли дивитися один з варіантів житла на Русанівці. То був такий сяйливий день. Я дозволила собі уявити життя з новим другом.

Тая писала вірші. Зрештою, поезія і була мостом поміж нами. Ще Тая закінчила університет за кордоном, тож думаю, що нас також зближувала ностальгія за міжкультурним середовищем.

Вона здавалася мені такою мудрою у молодому віці. Казала, що від нас тільки на 50% залежить те, чи складуться стосунки, бо є ще друга сторона.

З Таєю ми хотіли зустріти Новий рік у Михайлівському соборі у молитві за тих, хто поліг, хто втратив, хто стоїть за нас. У нас був наш окремий світ, ні на який світи не схожий.

Вона впала мені на голову як манна небесна, як непорочний сніг. А потім так само нізвідки розтанула, зникла.

Вова

У Вови дуже низький і красивий голос. З Вовою мене познайомив колишній хлопець.

Коли я показувала першу версію свого документального фільму про ветерана, Вова прийшов на показ з дружиною. З того дня ми почали товаришувати.

У дні, коли мені було нестерпно, приходило повідомлення від Вови: "Як ти?", і від цієї парасолі турботи ставало легше.

Десь посередині депресії я переїхала у місто під Києвом. Мені було дуже страшно щось змінювати. Спочатку я просиналася серед ночі від жахіть, а потім звикла до нового простору.

Вова написав мені, що також переїхав у це містечко. Я запросила його у гості.

У той день він мовчав. Заледве зронив кілька слів. Три роки тому Вова повернувся з війни, а тепер він сидів у мене на кухні.

На його пальці не було обручки. Він нічого не казав про свою дружину. Але я здогадалася, що вони розлучилися.

Наступною зміною було те, що Вова покинув роботу. Це був дуже важкий для нього період. Якось він поділився: "Знаєш, Леся, люди відвертаються від мене. Я псую з ними стосунки. Недавно я пішов на день народження, напився і заплакав. Я не пам’ятаю, як потрапив додому, але проснувся у коридорі на підлозі". Вова закрився від спілкування з людьми.

Пройшло понад півроку. Ми зустрілися в кафе, і він розповів про свої підприємницькі ідеї. Я була така рада, що він починає нову сторінку у своєму житті.

З Вовою ми гуляли нічним містом. Рідко повторювали маршрути, бо не варто ходити тими ж самими дорогами.

Вова – перший, кого я вітаю з Днем ЗСУ та Днем добровольця.

***

Окрім друзів, великою підмогою під час переживання депресії стали зйомки фільму та робота в креативному агентстві. Адже я мала бути повністю присутньою на зйомках і абстрагуватися від емоційного болю.

На роботі я часто брала інтерв’ю у пацієнтів з важкими захворюваннями або батьків хворих дітей. Я відчувала близькість та емпатію в цим розмовах.

 У творчості я здобувала нову себе.

Також допомогло те, що я дозволила важким переживанням вийти на поверхню. Я довго носила в собі бажання кричати на повен голос. Я жила біля лісу, але кожного разу, коли гуляла там, придавлювала це бажання. Я не хотіла налякати криком людей, які гуляли з дітьми чи збирала гриби.

Але однієї ночі, коли я взагалі не могла спати, це бажання перемогло мене. Я вийшла на вулицю у зливу. Посеред лісу я закричала. Цей звук так сильно запікся в пам’яті і зрізав з мене кору минулого остаточно, саме крик штовхнув мене у майбутнє...

Зрештою я досягла прекрасної мети – повернулася у продуктивний стан, коли можу творити і думати про майбутнє.

Після пекельного болю в голові під час депресії я стала набагато витривалішою, наприклад, я можу лікувати зуби без анестезії, якщо в цьому є сенс.

Також я стала менш вимогливою до себе і перестала гризти за невдалі рими, завалені горизонти чи нещасливі стосунки.

Я частіше вмикаю режим зберігання енергії, коли біжу довгі марафони, тобто коли берусь за важкі та довготермінові справи.

Я стала вродливішою, відвертішою, більш співчутливою. Зараз у період карантину мій настрій розгойдується з великою амплітудою – від ейфоричного до спустошеного. Напевне, так дається взнаки відлуння депресії.

Я досі вживаю антидепресанти. Але я більше не відчуваю себе заручницею депресії. Ця хвороба залишилася в минулому.

Цим текстом вдячності мені б хотілося дати надію всім, чиї друзі та рідні, лікуються від депресії. Надію на результат в кінці довгого шляху, надію на вдячність і розділену радість.

Леся Дяк, режисерка, координаторка проєктів в Be-It Health&Social Impact, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Як підтримати людину з депресією. Інструкція від психолога

"Я тебе розумію" та ще 12 фраз, які не можна казати людям з депресією

5 міфів про депресію. Психічне здоров’я в коміксах

Без паніки: як говорити з дітьми про депресію та суїцид

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua