Харасмент не сховаєш під камуфляжем: як не поховати справу Валерії Сікал про сексуальне домагання в армії
У травні 2019 року історія лейтенантки Валерії Сікал прогриміла на весь світ.
В американському виданні The New York Times вийшла стаття присвячена її історії
Лейтенантка подала заяву в поліцію на командира військової частини А1358 Віктора Іваніва.
Матеріал розпочинається з того, як Валерія розповідає, що в перший день служби отримала від командира наказ поїхати до літнього будиночка разом.
Там же до них приєднався керівник місцевої поліції (так Валерії його представив сам Іванів).
За словами Валерії, у будиночку командир "повчав" її, як і кого варто "обслуговувати", аби служба проходила гладко.
Жінка розповідає, що пізніше Іванів, за нагоди, викликав її до себе знову і знову, торкався, відпускав масні жарти, намагався примусити зайнятися сексом із ним та іншими "хорошими людьми".
Протягом року про цю ситуацію Валерія не розповідала навіть власному чоловікові.
Командира їй нібито вдавалось уникати, та й ієрархія влади в частині давала зрозуміти, що місце Іваніва значно вище за місце Валерії, адже він мав сильний вплив на її повсякденне життя.
Терпець лейтенантки урвався, коли командир не відпустив її на лікарняний після операції.
 |
| Історія лейтенантки Валерії Сікал прогриміла на весь світ |
Тоді Валерія розповіла все чоловікові і у грудні 2018 року таки звернулася до військової прокуратури із заявою щодо сексуальних домагань із боку Іваніва.
У ході справи з’ясувалося, що Сікал була далеко не першою і не єдиною, кого командир так відчайдушно намагався навчити "правильній службі". Інші жінки також свідчили проти нього через аналогічні дії.
Крім того, колишній заступник військової частини А1358 з морально-психологічного забезпечення Міщук Віктор розповів, що постійно ставав свідком, як Іванів їздив до літніх будинків із жінками.
Якось він навіть запропонував Міщуку роздягнути військовослужбовицю й перевірити, чи є в неї пірсинг на сосках.
Утім, як і передбачають "жанрові особливості" подібних справ, у якийсь момент справа Валерії Сікал проти Іваніва почала рухатися надзвичайно повільно.
17 жовтня 2019 року старший слідчий із ОВС направив прокурору військової прокуратури Рівненського гарнізону матеріали кримінального провадження та підозру керівнику військової частини для затвердження прокурором.
Протримавши справу більше місяця, прокурор повернув матеріали кримінального провадження та вказав, що "прийняття рішення щодо повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 154 КК України є "передчасним".
Мовляв, слідчі не зібрали належні та допустимі докази й не здійснили ряд слідчих дій.
Хоча, за словами адвокатки Валерії, відповідні документи у справі були.
29 березня 2020 року матеріали кримінального провадження повторно направили військовому прокурору Рівненського гарнізону Західного регіону України.
Він, у свою чергу, протримав ці матеріали майже два місяці до кінця травня та знову повернув із необґрунтованими зауваженнями.
Тим часом Віктора Іваніва підвищили (!), перевівши у Генштаб на посаду керівника відділу забезпечення авіаційними засобами ураження.
Термін досудового розслідування у справі Валерії Сікал, яке фактично гальмується, мав закінчитися наприкінці червня, утім прокуратура вирішила таки продовжити його ще на п’ять місяців, що все одно замало.
Справа Валерії – це не просто чергова історія про те, як прокуратура не хоче чи не може вчасно й ефективно виконувати роботу.
Подавши заяву до поліції Сікал ризикнула всім, адже першою в Україні публічно "зазіхнула" на ієрархію в Збройних силах України, наважилася сказати "ні" системній дискримінації та неповазі до тілесної автономії жінок.
Її історія потрапила до The New York Times і дала простір для голосу інших жінок, які теж свідчили проти Іваніва через аналогічні дії.
Згідно з дослідженням Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ 2010 року, кожна десята жінка стикалася із сексуальним домаганням в армії.
Чи змінилося щось за останні десять років?
Якщо прокуратура вирішить "зам’яти" цю справу, вона вкотре дасть зрозуміти українським жінкам, що їхні права на повагу, недоторканність і захист – дрібниця, якою можна відкрито нехтувати.
Так само, як і дасть зрозуміти, що Врадіївка та Кагарлик – тільки вершина цього кривавого айсберга.
Що ми можемо зробити?
Можемо писати в соціальних мережах дописи на підтримку Валерії, тегаючи Головну військову прокуратуру.
Можемо надсилати листи і звернення до Генеральної прокуратури України, вимагаючи ефективних механізмів захисту жінок від сексуального насильства в усіх силових структурах.
Можемо продовжувати прививати суспільству нульову толерантність до насильства щодо жінок, вимагати ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції).
Наше головне завдання зараз – показати, що ми слідкуємо, і ми більше не будемо терпіти несправедливості.
Оксана Покальчук, директорка Amnesty International Ukraine, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина HayDmitriy/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
Ініціатори флешмобу #MeToo отримали звання "Людина року" від журналу TIME
Що мають знати батьки, щоб захистити дитину від сексуальних домагань. Пояснює психолог
"Забери руки": киянка розпочала боротьбу проти сексуального домагання у громадському транспорті
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.