Інститут чужої книги: кілька думок щодо поповнення бібліотек

Український інститут книги нарешті опублікував перелік видань для поповнення бібліотечних фондів.

Як оголосила на брифінгу заступник міністра Міністерства культури та спорту Ірина Подоляк, на закупівлю книг буде виділено 29 млн гривень.

Що це значить в маштабах держави, багато це чи мало?

Для початку довідка. За даними UNESCO Institute for statistics до країн з найбільшою кількістю книг на душу населення відноситься Грузія (16335 книг на 1 тис. жителів країни), а також Литва, Естонія, Македонія та інші.

Україна по цьому показнику на 55 місці – 88 книг на 1 тисячу.

Добре, що хоч не на останньому.

То чому ж тоді ми ще дивуємося, що українці погано знають і власну історію, й літературу, і врешті, чого в нас така притлумлена національна свідомість?

І ось тепер бібліотеки отримають нові книжки. Ну, й то слава Богу.

Але чи змінить це щось в духовному розвитку українського читача, чи це матиме якесь посутнє значення у формуванні свідомих, гордих за свою країну і свою мову громадян незалежної України?

Читаю список книг, які закуповує Український інститут книги, і все дужче сумніваюся.

Однак, перш ніж перейти до самого списку, скажу, що за цією програмою книжки отримають 606 бібліотек. Всього то. І це при тому, що в Україні бібліотек біля 15 тисяч.

Далі. Гранична кількість книжкової продукції, яку планується придбати в автора у 2020 році, складає 436 примірників.

Я не обмовився – 436. Цього накладу (язик не повертається, щоб це назвати "накладом") не вистачить щоб спрямувати бодай по одному примірнику навіть у ці начето ощасливлені бібліотеки.

Але ж які книжки відібрав для закупівлі інститут?

Емоційно вразливих читачів попрошу випити щось заспокійливе, бо втриматися від відповідних епітетів важко.

Візьмемо для прикладу дитячу літературу. З усього переліку книг для дітей та юнацтва близько 80% це перекладні.

З тих 20%, що залишилися, на художні твори українських авторів припадає лише 8%.

От що з цього приводу говорить Лідія Вакуленко, координатор творчих проектів видавництва "Дніпро":

"У Василя Сухомлинського є фундаментальна праця "Народження громадянина", в якій всесітньо відомий педагог пише, що громадянин своєї країни народжується за партою, за книгою.

Чи народжуватимуть громадянина книги, які закуповує інститут?

Навряд, бо при всій повазі до іноземних авторів українська дитина повинна виховуватися передусім на творах українських авторів, як польська дитина – на польських, чеська – на чеських і так далі. Здається, що про цю фундаментальну істину просто забули".

Справді, в переліку книг достатньо авторів англійських, німецьких, французьких, різних.

Деякі з них повторюються.

Наприклад:

• Михайло Афонін (книжка "Світ навколо нас. Змії", переклад з російської)
• знову Михайло Афонін ("Мікросвіт" і знову переклад з російської),
• Наталія Щерба ("Королева часу", з російської),
• ще раз Наталія Щерба ("Часодійна книга", з російської),
• Андрій Курков ("Казка про пилесосика Гошу", з російської),
• згодом його ж таки "Школа котоповітроплавння", з російської.

Ну, й так далі.

Зате серед відібраних книг для дітей та юнацтва ви і з свічкою не знайдете творів такого рівня, як наприклад "Кінь на вечірній зорі" Миколи Вінграновського або "Гуси-лебеді летять" Михайла Стельмаха. А може, таких книжок просто немає?

"Ми пропонували для закупівлі дуже гарні книжки, – говорить Михайло Слабошпицький, директор видавництва "Ярославів вал", лауреат національної літературної премії імені Тараса Шевченка.

Наприклад, пропонували 2-х томник Леоніда Кисельова, чотири збірки поезій та спогадів Дмитра Павличка, історичну прозу Івана Корсака, дуже цікаву, історично саркастичну книгу Петра Кралюка "Каган і Хохлята", збірку поезій Світлани Короненко "Замовляння на білоруську мову", яка зараз номінується на шевченківську премію – відфутболили все.

Перекос у сторону розважальної, інтелектуально безпорадної та національно вихолощеної писанини видно неозброєним оком.

Для тих, хто формує списки на закупівлю, не існує ні ієрархії літературних імен, ні оцінок критики, все це для них немає ніякого значення. Колосальна упередженість, генераційний егоїзм і тотальна профанація".

Не погодитися з Слабошпицьким важко.

Попри всі труднощі, пов’язані з виданням книжок, інститут отримав 3201 заявку від 127 видавництв, серед яких було достатньо книг дуже пристойного художнього рівня.

Однак критерії відбору були інші. Авторів поділили на дуже бажані, бажані і небажані.

В переліку видань майже немає письменників калібру Павла Загребельного чи, скажімо, Анатолія Дімарова. Зате серед відібраних авторів знаходимо Машу Косовську, Аллу Тяхт, Діму Алєксєєва, Сашу Тяхт…

Вам щось говорять ці прізвища?

Особисто мені вони не говорять нічого. Єдине, я тепер дізнався, що вони пишуть російською. За які такі заслуги вони підуть в українські бібліотеки?

І тому хочеться запитати – а власне, чому інститут називається інститутом української книги, якщо саме з українською книгою він має небагато спільного.

Може, це інститут чужої книги? І справа не лише в мові, а і в тих моральних та національних цінностях, які він пропонує читачеві.

Віктор Терен, письменник, лауреат літературної премії ім. Лесі Українки, депутат Верховної Ради України 2-6 скликань, спеціально для УП.Життя

Титульна світлина Wavebreakmedia/Depositphotos

Вас також може зацікавити:

Книга року ВВС-2020: короткі списки премії

Українська книгарня анонсує більше книжок російською через умови на ринку

"Книгарня Є" запевняє, що не збільшує продаж російськомовних книжок. Пояснення керівництва

Про книги-анальгетики під час пандемії, Київ у літературі та фестиваль у "Софії". Інтерв’ю з критиком Євгенієм Стасіневичем

Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.