Найкоротша історія інклюзії, та Чому вона не може обмежуватись одним днем
3 грудня був Міжнародний день людей з інвалідністю.
І наша спільнота розділиться на дві частини.
Для одних влаштують застілля у нещодавно відремонтованому актовому залі міської ради, концерт місцевого гурту самодіяльності, роздадуть безкоштовне печиво та гречку. Вони радо приймуть привітання зі святом.
Інших теж вітатимуть. Проте вони не приймуть вітань. А навпаки переконуватимуть, що цей день – не свято, а інвалідність – не причина для привітань.
3 грудня – це ще один привід нагадати про права людей з інвалідністю. Про архітектурну доступність. Про інклюзивне навчання. Про самосприйняття та сприйняття суспільством.
Я не приховую своїх переконань – належу до другої групи. Хоча це не означає, що перша група чимось гірша. Ми різні, от і все.
Ні, цього дня я не приймаю привітань або безкоштовного печива. Адже розумію, що це означає: нам пропонують обміняти наші права на печиво.
"Нам зручно не бачити тебе рік. Не дбати про тебе. А потім витягнути з комори один раз. Ти ж щось отримав на 3 грудня? Отже, мовчи та побачимось за рік".
Звучить вигідно для всіх. Звичайно, якщо вас влаштовує, що більше 2,5 мільйонів людей залишаються поза життям суспільства.
Як ми потрапили в нинішню ситуацію?
На жаль, ми продовжуємо жити в системі, що частково ґрунтується на совєцьких цінностях.
У ті часи не існувало людей з інвалідністю. Їхня присутність у житті суспільства руйнувала б стереотип про ідеальну совєцьку людину: яка першою підкорила космос, розщепила атом і може щось там повторити. Тому люди з інвалідністю мали сидіти вдома.
А згодом "совок" гепнувся та зник фізично. Проте залишився ментально. І з цим багажем ми потроху почали будувати суспільство.
На вулицях почали з’являтися люди з інвалідністю. Звичайно, не підготовленому розуму важко одразу адекватно сприймати таких людей. І коли вперше дивишся на людину на візку, яка намагається подолати 15-сантиметровий бордюр, важко відчувати щось, крім жалю до неї.
Із жалю можуть виникнути безкоштовне печиво та концерт. Проте не права людини.
Між ціпком і пряником
Ви ж не часто бачите людей з інвалідністю на вулицях, у кафе, інших публічних місцях, правда?
Цей факт може створити хибне враження, що таких людей немає взагалі.
Чи то вони сидять вдома та не ведуть активного життя. Так, звикли сидіти вдома, але це не причина. Це наслідок недоступності наших міст.
Уже півтора року діють нові державні будівельні норми. У деяких аспектах вони є навіть ліпшими за аналоги в інших європейських країнах.
Бракує головного – інструменту їх дотриманням: немає органу для контролю, немає покарання за порушення.
А тому часто доступність тримається на людських цінностях, свідомості та відповідальності. Коли їх немає, з’являється інфраструктура непридатна для користування.
І тут цікавий момент: як доступна інфраструктура є зручною для всіх, так і недоступна може бути некомфортною для всіх.
Тому що немає знака рівності між людьми з інвалідністю та доступністю, а вона потрібна значно більшій групі людей: батьки з маленькими дітьми, люди літнього віку тощо.
І з високою вірогідністю кожен із нас потрапить до цієї групи одного дня.
Громадяни та громадський сектор моніторять роботу влади: від вищого до нижчого рівня.
Як загалом, так і в одиничних випадках: під час реконструкцій вулиць, встановлення пандусів тощо. Контроль діяльності влади – це правильна практика, котра діє в розвинених країнах.
Проте це не має перетворюватися на якийсь мікроменеджмент: ти як цербер, стоїш над ними, інакше вони зроблять високий бордюр замість пониження. Бо кожен сантиметр є важливим.
Куди далі?
Звичайно, архітектурна доступність – це лише частина загальної картини.
Хоча вона дає можливість активно брати участь у суспільних процесах: від прогулянок вулицями до роботи, сім’ї та різних форм волевиявлення. А коли ти постійно на очах, то комусь важче сказати, що тебе не існує.
Саме цим я керувався, коли заснував Доступно.UA: розповідати про безбар’єрні локації, щоб люди виходили з домівок, показати, як багато є людей. Допомогти побачити саме людей, а не їхню інвалідність.
Згодом ми виросли, щоб створити та провести чотири роки поспіль Форум інклюзивності.
А заодно масштабувати наше завдання: говорити про інклюзію людською мовою та витіснити безпідставну жалість у ставленні до людей.
Обговорювати працевлаштування та культурне дозвілля. Нагадувати, що інклюзія – про кожного з нас. Про ветеранів, що повернулись із війни, молодих батьків, людей похилого віку та людей з інвалідністю. Згадувати про них частіше, ніж раз на рік.
Що може зробити кожен із нас?
Простий список дій залишився в силі.
Скажу точно, що нікого не потрібно вітати 3 грудня. Мене можете привітати мене 21 січня. Це міжнародний день обіймів. А я люблю обійми.
Після травми я починав шлях як людина, яка живе на соціальну допомогу. І дуже вдячний своїм батькам за підтримку в ті часи.
Зараз я – людина, яка отримує достатню зарплатню, щоб не знати суми соціальної підтримки з інвалідності.
Чи я такий один? Ні.
Чи достатньо нас? Теж ні.
Проте ми розуміємо наш шлях. І зможемо пройти його швидше, якщо до нас долучаться інші.
Дмитро Щебетюк, громадський активіст, засновник ініціативи Доступно. UA, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина NatashaFedorova/Depositphotos
Вас також може зацікавити:
Як школа "Лідерка" допомагає жінкам і дівчатам з інвалідністю досягти успіху
Ми хочемо тримати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на наших сторінках у Facebook та у Twitter.
А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу про здоров'я та здоровий спосіб життя.